Банковские операции Украины

     У 1999 р. в США відбулась системна банківська реформа, початок якій поклав Gram-Leach Bliley Act 1999 р. Цей закон дав змогу істотно розширити сферу діяльності банків та інших фінансових інститутів і дозволив їх вихід на ринок страхових послуг. На сьогодні банківське регулювання США ґрунтується на ліберальних принципах. Широкого розмаху набули процеси злиття банків, поштовхом до чого стала фінансова криза. Істотними особливостями, які доцільно було б врахувати у розвитку вітчизняної банківської системи, наділена банківська система Німеччини. Вона містять дві основні ланки: Німецький федеральний банк (Бундесбанк) та багато комерційних банків. Для ФРН характерним є невисокий рівень централізації банківського бізнесу. Тому значну роль у цій країні відіграють земельні банки. Німецький Федеральний банк є центральним банком. Він виник у 1875 р. і має 12 центральних земельних банків. Бундесбанк не підпорядковується ні Уряду, ні Парламенту, ні Вищому Суду, а тільки "Закону про Бундесбанк". Основними його функціями є: нагляд за діяльністю банків на підставі аналізу їх фінансової звітності, аналіз аудиторських висновків, здійснення інспекційних перевірок на місцях. У Німеччині, банки, як фінансові інститути, з'явились ще у ХІХ ст. Тоді було створено трійку найпотужніших банків, які діють дотепер: "Дойчебанк", "Комерцбанк", "Дрезднербанк".

     На  сьогодні у ФРН функціонує близько 1,5 тис. кооперативних банків, які обслуговують малий і середній бізнес у містах та селах. Верховною установою Коопбанків є Німецький кооперативний банк. У ФРН діє близько 500 ощадних кас, які мають 2,5 тис. філій. Центральна установа, яка керує ощадними касами – це "жироцентраль", яких є дванадцять. Вони проводять операції з безготівкового розрахунку населення і кредитування муніципалітетів.

     Важливими знаряддями впливу уряду на відтворення економіки є державні банки з особливими завданнями – "Банк відновлення", "Експортний банк". Німецькі банки є основними постачальниками ліквідних коштів і водночас основними одержувачами доходів від "реконструкції Східної Німеччини". Серед найрозвиненіших країн світу, тільки у ФРН основними джерелами фінансування є не цінні папери, а банківські кредити, про що свідчить високий освітній рівень населення країни, яке має змогу користуватись послугами банків для здобуття освіти.

     Показовою, на наш погляд, є банківська система Великобританії. Завдяки відсутності антимонопольного законодавства і суворого контролю за злиттям банків, у цій країні досягнуто високого ступеня концентрації банківського капіталу. Утворилися потужні банківські об'єднання з розвиненою мережею філій не лише у країні, а й за кордоном, які сконцентрували у своїх руках значну частку фінансових ресурсів. Усі повноваження щодо регулювання діяльності банків покладено на Банк Англії, який часто здійснював банківське регулювання на неформальній основі. Внаслідок фінансової кризи 70-их–80-их років минулого століття ця система зазнала значних труднощів. В результаті цього з метою посилення контролю за діяльністю банків у структурі банку Англії було створено спеціальні підрозділи. У 1998 р. у країні було створено новий регулятивно-наглядовий орган з повноваженнями здійснювати нагляд за діяльністю всіх фінансових посередників грошового ринку.

     Банківська  система Італії, на відміну від США, Німеччини та Великобританії, є дуже політизованою. Частка участі держави у банківській системі цієї країни сягає: 35 % депозитів, 35 % кредитів і 30 % службовців банківської сфери припадає на державний сектор, що має негативний вплив на ефективність усієї банківської системи. Разом з тим в Італії спостерігається тенденція до зниження частки державної власності у банківській системі, що зумовлено широким розмахом приватизаційних процесів.

     У Конституції не визначено правового  статусу центрального банку (Банку Італії). Вона не закріплює за ним обов'язків щодо проведення грошово-кредитної політики. Особливістю центрального банку Італії є й те, що його засновником була не держава, а приватні структури – банки, страхові компанії, установи соціального забезпечення. У 1945 р. держава викупила акції Банку, щоб володіти контрольним пакетом і мати змогу проводити свою політику.

     Процеси євроінтеграції банківництва в країнах  ЄС і Європи змусили італійських урядовців вдатися до реформування банківської системи Італії, оскільки в ній набирали сили такі тенденції, як концентрація капіталу, регулювання, запровадження сучасних інформаційних технологій, удосконалення методів управління ризиками. Першим кроком у цьому напрямку стало прийняття у 1990 р. Закону Амато – Карлі, який започаткував приватизацію банківських установ. Цей закон дозволив перетворення державних комунальних банків в акціонерні товариства і вільний продаж 49 % акцій; публічний продаж державних міноритарних акцій; стимулювання злиття банків за допомогою податкових пільг.

     Другим  важливим кроком на шляху до формування ефективної банківської системи в Італії стало прийняття у 1994 р. "Єдиного банківського кодексу", який надав змогу банкам вибирати будь-яку організаційну форму і розширювати спектр своїх послуг, головною висунув модель універсального банку, визначив конкурентний стан банківництва як ринкову норму. Внаслідок цього у наступні 8 років кількість власників банківських акцій зросло до 2 млн. чол., значно збільшився капітал і зросла норма прибутку.

     Протягом 2 останніх років ми спостерігаємо у всіх країнах світу глибоку фінансову кризу, яка завдала серйозних збитків провідним країнам світу з добре розвиненими фондовими ринками – Великобританії, Японії, Німеччині. Пізніше ця криза вдарила по тих країнах, в яких не витримала тиску національна валюта (Угорщина, Україна). Світова фінансова криза розпочалася ще в 2006 р. з обвалу іпотечного ринку США, що було спровоковано масовим неповерненням іпотечних кредитів. В результаті цього у травні 2008 р. був поглинутий банком JP Morgan один із найбільших банків США – Bear Streans, а через 4 місяці збанкрутували ще два найбільших банки США – "Lehman Brothers" та "Merrill Lynch", який був придбаний "Bank of America".

     2.3. Порівняльний аналіз діяльності банків 

     Вивчення  стану та аналізу тенденцій розвитку банківської системи України дають підстави стверджувати, що донедавна для неї було характерним значне випередження темпів зростання загальноекономічної динаміки, і це, перш за все, зумовлене тим, що її реформування було розпочато раніше за інші сектори економіки і більшою мірою відповідало потребам перехідного періоду.

     Зокрема, за роки економічного зростання (з 2001 до 2008 рр.) середньорічний приріст балансового  капіталу становив 26%, активів – 34%, зобов’язань – 50%. Одночасно прибуток зріс у 12 разів, сягнувши 6,3 млрд гривень.

     Чисті активи банківської системи за період з 2001 до 2008 рр. збільшились майже  у чотирнадцять разів (з 37,129 млрд грн до 599,4 млрд грн), а кредитний портфель банків – на 462 млрд грн (у 20,5 разу), сягнувши за станом на 01.01.2008 р. 485,5 млрд грн. При цьому зростання кредитів, наданих фізичним особам протягом цього періоду, збільшилось у 163 рази.

     Водночас  тривала тенденція до збільшення ресурсної бази українських банків. Так, загальний обсяг зобов’язань банків збільшився в 17 разів – до 529,8 млрд грн. При цьому середньорічні темпи приросту внесків населення (58,9%) випереджали темпи приросту депозитів юридичних осіб (36,4%).

     Також мало місце поліпшення результативних показників діяльності українських банків. Доходи зростали дещо вищими темпами, ніж витрати, що зумовило поліпшення співвідношення доходів і витрат (якщо за результатами 2000 р. воно становило 99,6%, то станом на 01.01.2008 р. – 110,7%). Одночасно відбулося зростання відношення прибутку до витрат (за результатами 2001 р. – 6,6%, а станом на 01.08.2008 р. – 10,98%).

     Станом  на 01.08.2008 р. в Україні було зареєстровано 197 банків (180 діючих), у тому числі два державні (Ексімбанк, Ощадбанк). З них 49 – з іноземним капіталом (27,2% від загальної чисельності діючих), у тому числі 18 (10% від загальної кількості діючих) – зі 100-відсотковим іноземним капіталом.

     Разом з тим, з одного боку, незважаючи на стрімкі темпи зростання, досягнуті значення таких показників, як питома вага у ВВП балансового капіталу, загальних активів банків та кредитів, залишаються нижчими, ніж в економічно розвинутих країнах. Так, попри зростання показника відношення власного капіталу до ВВП з 2001 р. майже утричі, він продовжує залишатися меншим, ніж у країнах Центральної Європи та розвинутих країнах світу, де він становить 40 і 80% відповідно. Відношення обсягу кредитів приватному сектору до ВВП становить 25,6%. Це у шість разів нижче від аналогічного показника Великобританії, у чотири – Німеччини, майже вдвічі – Угорщини і Словенії. Якщо відношення всіх банківських активів до ВВП у 2007 р. становило близько 75%, то у США – 350%.

     З іншого боку, стрімкі темпи зростання  кількісних параметрів, часто за рахунок погіршення якісних, створюють реальну загрозу стійкості української банківської системи та її здатності протистояти негативним тенденціям, що посилились останнім часом на світових фінансових ринках та у вітчизняній грошово-кредитній системі, першим проявом яких стала криза ліквідності.

     Однією  з передумов стало перевищення  темпів зростання вимог банків за кредитами над зобов’язаннями за депозитами, що спостерігалось в останні три роки, в результаті чого коефіцієнт забезпечення кредитів депозитами, особливо в іноземній валюті, зменшився з 90% у 2005 р. до 62,4% – у квітні 2008 р. (при цьому співвідношення депозитів до доходів падало ще швидше – з 12% у 2005 р. до 5% – у квітні 2008 р.).

     Донедавна українські банки вирішували цю проблему переважно за рахунок активного використання міжбанківських кредитів та запозичень на зовнішніх ринках. Так, лише за дев’ять місяців 2007 року зовнішня заборгованість банківського сектору збільшилась на 80% і перевищила 25,4 млрд дол. Усього за цей період банки залучили від нерезидентів 11,3 млрд дол., тоді як за 9 місяців 2006 р. – 4,3 млрд дол., або у 2,6 разу менше. У результаті, лише 2008 року банківському сектору доведеться погасити зовнішню заборгованість понад 5 млрд дол. Це створює цілком реальну загрозу фінансовій стійкості багатьох українських банків, особливо тих з них, у кого частка зовнішніх запозичень у структурі фондування досягає 50% (в усій банківській системі – 30%).

     Слід  зазначити, що залежність банківського сектору від зовнішніх джерел робить його більш вразливим від криз на світових ринках капіталу. Справді, світова криза, викликана дефолтами за іпотекою у США, призвела до дефіциту в Україні саме «довгих» ресурсів для довгострокового кредитування як населення (іпотека), так і компаній (проектне фінансування).

     Виходом із цієї ситуації могло б стати  більш активне залучення ресурсів усередині країни (передусім підприємницького сектору, частка якого в зобов’язаннях банків до 2007 р. зростала). Але з посиленням в Україні інфляційних процесів, складається протилежна тенденція – відплив значних засобів із поточних та депозитних рахунків юридичних осіб. Так, лише за червень 2008 року їх обсяг скоротився на 4% (з 90,5 млрд грн до 86,9 млрд грн). Це пов’язано з тим, що внаслідок гострого дефіциту гривні та підвищення ставок на кредити компанії все більше змушені використовувати власні засоби для фінансування бізнесу.

     Тому  в умовах продовження жорсткої монетарної політики банкам не варто сподіватися  на збільшення депозитів суб’єктів  господарювання як джерела ресурсної бази. Навпаки, слід очікувати подальшого падіння частки корпоративних депозитів. Так, якщо на початок 2008 року засоби компаній становили 21,1% від сукупних зобов’язань банківської системи, то вже на початок травня – 20,8%. Це при тому, що відбулося суттєве зростання відсоткових ставок за гривневими вкладами – із 6% до 9%.

     У зв’язку з цим у формуванні залучених ресурсів банки змушені  орієнтуватися переважно на кошти  населення. Разом з тим, враховуючи, що інфляція за перші два квартали 2008 року становила 15,5%, а на рік прогнозується, як мінімум, 20%, слід очікувати, що якщо ці тенденції збережуться і надалі, в найближчому майбутньому населення все менше влаштовуватиме депозит як інструмент інвестування.

     Тому  орієнтація при формуванні ресурсної бази переважно за рахунок вкладів громадян (частки депозитів: ПриватБанк – 46,3%; Ощадбанк – 67,3%; Укрпромбанк – 63,5% і Правекс-Банк – 54,7% [17, с. 49]) несе реальну загрозу стабільності вітчизняної банківської системи. Відсутність середнього класу, обмеженість гарантій виплати ФГВФО, бажання диверсифікації вкладів роблять депозити населення неповноцінним джерелом. Право повернути суму вкладу в будь-який час робить стабільність цієї частини пасивів досить умовною, що наочно показала криза 2004 року.

     Водночас, практично не освоєними банками  залишаються такі джерела залучення ресурсів, як емісія корпоративних облігацій, експансія на різні види фінансових ринків (зокрема, на ринок пенсійних послуг, ринок медичного страхування, іпотечний ринок, ринок муніципального боргу, ринок страхових послуг тощо). Дефіцит ресурсів особливо небезпечний у поєднанні з масштабною кредитною експансією, що мала місце останнім часом, та поглиблення валютних деформацій.

     Намітилась  тенденція, коли ресурси, залучені значною мірою за кордоном, спрямовувались не в реальний сектор економіки, а на стимулювання попиту на споживчих ринках. Якщо обсяг кредитування фізичних осіб збільшився за 2007 рік на 97,6% – до 153,6 млрд грн, то суб’єктів господарювання – лише на 64,7% – до 276,2 млрд грн. Цілком природно, що це стало одним із чинників посилення інфляційних процесів в Україні. З іншого боку, як свідчить практика, що вищий темп зростання кредитів, то нижчою є середня якість кредитного внеску. Це при тому, що 62% портфеля кредитів населенню на кінець другого кварталу 2008 року становили кредити в іноземній валюті (переважно в доларах США) (табл. 2.1).