Урядова політика на ринку регулювання ціни, дотацій, квот, мита, податків і субсидій

      Державне  регулювання цін і тарифів  забезпечує захист внутрішнього ринку  і виробника від впливу зовнішньої конкуренції. Різні витрати на виробництво продукції, особливості та відмінності в оподаткуванні призводять до того, що ціни в кожній країні на один і той же товар – різні, відрізняються від світових. Тому, якщо внутрішні ціни є вищими за світові, то вигідним є ввіз товарів іноземного виробництва. Якщо ж внутрішні ціни є нижчими, ніж світові, то вигідним є вивіз товарів вітчизняного виробництва.

      Засилля внутрішнього ринку товарами іноземного виробництва призводить до спаду  виробництва, росту безробіття, соціальної напруги в суспільстві. З метою запобігання такому явищу держава повинна здійснювати митне регулювання – підвищувати ввізне мито на іноземні товари, сприяти вітчизняному виробникові у зменшенні витрат на виробництво, а відповідно, й ціни на продукцію.

      При потребі збільшення імпорту (за умови  дефіциту певних видів товарів та неможливості їх оперативного виробництва) держава зменшує або відміняє ввізне мито.

      Якщо  виникає необхідність стримати експорт  вітчизняної продукції, держава  вдається до нетарифных методів і обмежує вивіз з допомогою квотування, ліцензування, а також вводить експортне мито.

      При здійсненні експортно-імпортних операцій безпосередньо або через зовнішньоекономічного  посередника в розрахунках з  партнерами застосовуються контрактні ціни, які формуються відповідно до цін і умов світового ринку.

      Ринкові відносини можуть бути ефективними  за умови створення сприятливого середовища для конкуренції та стримування  монополізму і захисту від  недобросовісної конкуренції. Виробники-монополісти, як правило, займають панівне становище на ринку, диктують свої правила та умови, формують свою цінову політику і тим самим створюють неможливі умови для дрібних виробників і споживачів. Держава шляхом встановлення фіксованих або граничних рівнів цін, декларування зміни цін, контролю за обсягом випуску стримує монополізм і сприяє конкуренції.

      Державне  регулювання цін і тарифів  передбачає заходи з контролю за дотриманням  дисципліни цін. Органи державної влади  разом з профспілками, громадськими організаціями із захисту прав споживачів здійснюють контроль за дотриманням порядку затвердження й застосування цін, проводять їх експертизу, викорінюють факти зловживань, притягають до відповідальності за порушення чинного законодавства в сфері ціноутворення.

      Державне  регулювання цін і тарифів  здійснюється в різних формах: прямого  впливу на ціни і тарифи, введенням, податкових платежів, підтримки цін  через дотації, контролю за ціновою  дисципліною (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Форми і засоби державного регулювання цін і тарифів [27, 308]

      Використання  конкретних засобів цінового регулювання  залежить від стану економіки  країни, конкурентоспроможності продукції, розвитку міжнародного співробітництва.

      У системі державного регулювання  економіки важливу роль відіграє підтримка відповідного рівня цін і забезпечення цінової рівноваги в аграрному секторі.

      Світова практика державного регулювання цього  сектора економіки засвідчила існування  різних форм державного впливу на виробника. Так, високорозвинені країни, які традиційно експортують сільськогосподарську продукцію (США, Канада, Австралія) і прагнуть зберегти своє місце на ринку, посилюють підтримку вітчизняного фермерства. Країни, які традиційно імпортують значну частину продуктів харчування (Японія, Норвегія, Австрія та ін.) прагнуть зменшити залежність від країн-експортерів, підтримуючи власного товаровиробника. На різних етапах економічного розвитку держави змінюють рівень підтримки (посилюють або зменшують) власного сільського господарства.

      У більшості країн світу система  державного регулювання цін майже  однакова і зводиться до запровадження  нижніх і верхніх меж ціни, індикативних або умовних цін, які держава  прагне підтримувати. Інструментом такого регулювання є політика скуповування або продажу продукції (товарна інтервенція). Така система цінового регулювання широко використовується у США на зернові культури, молоко, сир, масло та ін. Конгрес визначає рівень умовної ціни кожного виду сільськогосподарської продукції, і якщо ринкові ціни опускаються нижче від цього рівня, то продукти скуповує держава.

      Особливість політики ціноутворення в аграрній сфері країн Європейського Союзу  полягає у врахуванні умов кризи  надвиробництва сільськогосподарської  продукції, що зумовлює потребу підтримки  національних товаровиробників. В країнах – членах ЄС широко використовується державне субсидування експорту деяких видів сільськогосподарської продукції, яке має не економічне, а соціальне навантаження. Це робиться з метою уникнення розорення нерентабельних і малорентабельних господарств.

      Державне  регулювання цін в Україні  здійснюється в умовах порівняно  високого попиту на сільськогосподарську продукцію, продукти харчування та спаду  виробництва. Наявна система цін  не відшкодовує високих витрат на виробництво сільськогосподарської продукції. Аналіз зміни структури цін за період 1990- 1995 рр. показав різке зростання частки купованих матеріальних витрат з 33,6 до 67,9 % , у тому числі на нафтопродукти – з 2,5 до 21,1 %; електроенергію – з 0,7 до 2,7 % . Водночас зменшилась частка оплати праці з 28,2 до 5,9 % , матеріальних ресурсів власного виробництва (кормів) з 19,1 до 9,8 %. Такі зміни спостерігаються за умови, коли в структурі витрат не відображається вартість землі – основного засобу виробництва в сільському господарстві.

      Лібералізація цін в Україні розкрила міжгалузеві, структурні та цінові диспропорції в  АПК, що складалися протягом тривалого  періоду, і які не вдалося усунути  в останні роки. Окрім того, в  результаті руйнування традиційних  відносин виникли нові проблеми, пов'язані із загальною ціновою нестабільністю і незбалансованістю; диспаритетом цін на сільськогосподарську і промислову продукцію. Так, ціни на продукцію сільського господарства за період 1990-1997 рр. зросли у 68,1 тис. разів, а на промислову – у 269,2 тис. разів. Темпи зростання цін на промислову продукцію, яку споживає сільське господарство, були у десять разів вищими від темпів зростання цін на сільськогосподарську продукцію.

      На  думку фахівців, модель ціноутворення  в Україні повинна передбачати три різні рівні цін. Перший рівень – гарантована, або інтервенційна ціна. Гарантована ціна визначається для основних видів сільськогосподарської продукції і виступає гарантією відшкодування виробничих витрат і стабілізації структури виробництва. Це нижня цінова межа, яка включає середній рівень витрат та мінімальний рівень прибутку. Другий рівень – еквівалентна ціна, яка забезпечує середню норму прибутку і включає рентний дохід. її визначають з урахуванням середньої норми прибутку основних галузей промисловості, пов'язаних з аграрною сферою (машинобудування, енергетика, хімічна, комбікормова та ін.). Третій рівень – стимулюючі виробництво ціни. Вони перевищують світові і враховують інтереси споживачів щодо високої якості товарів, купівельну спроможність і психологічний аспект.

      Цінова  політика в Україні поки що не має  визначеної концепції. Існуюча система  контролю за цінами неефективна і  зводиться до виявлення динаміки фактичних цін та правильності їх визначення. Цінова ситуація в країні непрогнозована. Немає регіональних особливостей у цінових відносинах, незважаючи на відмінності в природнокліматичних та економічних умовах господарювання.

       2.2. Урядова  політика регулювання  квоти і мита

      Державне  регулювання відкритості економіки  та її економічної безпеки спирається на такі засоби, як мито і митні податки. Мито – це податки, що встановлюються на імпортні, а в окремих випадках і на експортні товари. Держава використовує мито для одночасного вирішення двох основних завдань:

• фіскальне мито до товарів, які не виробляються підприємствами України, з метою забезпечення державного бюджету податковими надходженнями;
• протекціоністське мито – з метою зменшення переваг іноземного виробника на українському ринку відносно місцевого виробника [26, 103].

      Захист  національного ринку – основна мета митних тарифів. Водночас їх використання зумовлює певні наслідки, які потрібно враховувати, розроблюючи і реалізовуючи зовнішньоекономічну політику:

      Виробничий  ефект. Збільшуються обсяги виробництва  товару, захищеного митними тарифами. Дуже важливо врахувати виробничий ефект для формування економічної політики в невеликих країнах, масштаби внутрішнього ринку яких можуть забезпечити ефективну діяльність обмеженої кількості підприємств.

      Споживчий ефект. За інших однакових умов рівень споживання товару, що обкладається митом, знижується.

      Бюджетний ефект. Митні тарифи є джерелом бюджетних  надходжень. Особливо збільшується значення митних тарифів у країнах, що розвиваються. У розвинених країнах це джерело поповнення бюджету не суттєве.

      Ефект розподілу прибутків. Національні  виробники за відсутності конкуренції  іноземних фірм (унаслідок застосування митних тарифів) мають змогу підвищувати  ціну на свій товар і отримувати вищі прибутки у формі ренти.

      Конкурентний  чинник. Відіграє помітну роль у  невеликих країнах, внутрішній ринок  яких може забезпечити ефективну  діяльність лише обмеженої кількості  вітчизняних виробників. Однак відсутність  конкуренції з боку іноземних  виробників може призвести до втрати вітчизняними виробниками стимулів до підвищення ефективності виробництва та зниження цін.

      Вплив на платіжний баланс. Скорочується споживання імпортних товарів (через  високі ціни на них), а отже, зменшуються  витрати на закупівлю за кордоном імпортних товарів. Такий процес за інших однакових умов сприяє поліпшенню платіжного балансу.

      Вплив на умови торгівлі. Іноземні фірми  змушені знижувати ціни на товари, що ввозяться до країни. А це, у  свою чергу, передбачає зміни у співвідношенні експортних та імпортних цін. Митні тарифи формуються на основі товарних класифікаторів. Класифікація товарів – це їх розподіл за підгрупами, групами і розділами за певними ознаками.

      Загалом прийнято, що митний тариф має кілька ставок оподаткування: максимальні (або  генеральні), мінімальні та преференційні.

      Максимальні мита діють щодо товарів країн, з  якими не укладені торговельні договори та угоди. Мінімальні мита поширюються  на товари країн, з якими укладені торговельні контракти та угоди, що передбачають взаємне надання  режиму найбільшого сприяння. Преференційними (пільговими) митами оподатковується імпорт товарів із країн, що розвиваються.

      Залежно від способу визначення мита поділяються  на такі види:

• адвалерні, що розраховуються у відсотках до тарифної вартості товарів та інших предметів;
• специфічні, що обчислюються у встановленому грошовому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, за які сплачується мито;
• комбіновані, що об'єднують адвалерні та специфічні мита.

      У митно-тарифній практиці більшості  країн найчастіше застосовуються адвалерні мита. Через це особливого значення набули методи оцінювання вартості імпортних товарів, від застосування яких суттєво залежить визначення ціни товару для обкладання митом. Порівняно низький рівень митного оподаткування імпорту в розвинених країнах – результат зниження ними ставок своїх митних тарифів у межах ГАТТ.

      У країнах, що розвиваються, рівень мита значно вищий, оскільки вони мають захистити  власну промисловість від іноземної  конкуренції. Деякі країни в умовах загострення конкуренції на світовому ринку вважають за краще значно підвищувати тарифні ставки на окремі товари. Ставки митних тарифів змінюються під впливом процесів, що відбуваються в економіці окремих країн і світового господарства загалом [26, 104].

      Дійовим засобом регулювання підприємницької діяльності іноземних громадян на національному ринку є система оподаткування імпорту. Взагалі принципи оподаткування імпорту у країнах з ринковою економікою має такі самі, відмінність полягає в розмірі митних тарифів і деяких видів митних податків.