Організація і методика аналізу собівартості продукції

Провідними в організації  та здійсненні аналізу виробничо-господарської  та фінансової діяльності підприємства і його підрозділів є планово-економічний, бухгалтерський і фінансовий відділи. Ці функціональні служби під керівництвом головного економіста (заступника директора з економічних питань) розробляють методи аналізу окремих об’єктів і показників; проводять попередній, оперативний і наступний (завершальний) аналіз діяльності підприємства в цілому і окремих його підрозділів; здійснюють контроль за проведенням аналізу іншими відділами підприємства та економічними службами окремих цехів; готують висновки і розробляють заходи для прийняття управлінських рішень за результатами проведеного аналізу.

 Розподіл обов’язків між функціональними службами підприємства щодо виконання аналітичних робіт передбачається робочою програмою. Він може мати такий, наприклад, вигляд.

Планово-економічний  відділ є відповідальним виконавцем і за участю інших економічних  і технічних служб здійснює:

розробку плану аналітичної  роботи і контроль за його виконанням;

методичне забезпечення аналізу;

комплексний огляд узагальнюючих  показників виробничо-господарської  діяльності, метою якого є оцінка кількісних та якісних показників виконання  виробничої програми, використання ресурсів, оцінка рівня організаційно-технічного, економічного й соціального розвитку виробництва та економічної ефективності господарської діяльності;

конкретний аналіз виконання  виробничої програми, оцінку впливу основних факторів на показники обсягу виробництва, зміну структури і якості продукції;

аналіз використання основних та виробничих потужностей;

аналіз собівартості за техніко-економічними факторами  її зниження;

аналіз ефективності економічного стимулювання;

узагальнення результатів аналізу господарської діяльності підприємства і його структурних підрозділів;

розробку заходів за результатами аналізу.

Фінансовий відділ проводить  аналіз показників використання плану  реалізації, показників прибутку та рентабельності, взаємовідносин з

Державним бюджетом (фінансування з бюджету і розрахунки з бюджетом та з позабюджетними фондами).

Відділ бухгалтерського  обліку аналізує виконання кошторису  витрат на виробництво, собівартість продукції, виконання плану прибутку і його використання, фінансовий стан і платоспроможність підприємства.

Відділ матеріально-технічного забезпечення контролює своєчасність і якість матеріально-технічного забезпечення виробництва, виконання планів поставок за обсягом, номенклатурою, строками, якістю, стан збереження складських запасів, дотримання норм відпуску матеріалів, транспортно-заготівельних витрат.

Відділ праці і заробітної плати аналізує рівень організації  праці, виконання плану заходів  щодо його поліпшення, забезпечення підприємства трудовими ресурсами за категоріями та професіями, рівень продуктивності праці, використання фонду робочого часу та фонду заробітної плати.

Відділ збуту вивчає виконання договірних зобов’язань  і планів поставок продукції споживачам за обсягом, якістю, строками, номенклатурою, стан складських запасів і збереження готової продукції.

У комплексному аналізі  виробничо-господарської діяльності беруть участь також і технічні служби: відділ якості продукції або відділ технічного контролю (ВТК), виробничий відділ, відділи головного технолога, головного механіка, головного енергетика, конструкторський відділ та ін. Ці служби здебільшого здійснюють техніко-економічний аналіз, який уможливлює пов’язання виробничо-технологічних факторів із кількісними та якісними показниками роботи окремих дільниць і підрозділів підприємства.

Виробничий відділ —  аналізує виконання плану випуску  продукції за обсягом та асортиментом, ритмічність роботи, підвищення якості продукції, запровадження нової  техніки та технологій, комплексної  механізації та автоматизації виробництва, роботу обладнання, витрачання матеріальних ресурсів, тривалість технологічного циклу, комплектність випуску продукції, загальний технічний та організаційний рівень виробництва.

Відділ головного механіка — вивчає стан експлуатації машин та обладнання, виконання планів-графіків ремонту й модернізації обладнання, якість і собівартість ремонту, повноту використання обладнання та виробничих потужностей, раціональність потреби в енергоресурсах.

Відділ технічного контролю — аналізує якість сировини та готової продукції, брак і втрати, рекламації покупців, розробляє заходи щодо зменшення браку, підвищення якості продукції, дотримання технологічної дисципліни.

 Комплексний економічний  аналіз треба проводити щоквартально, опрацьовуючи заходи для реалізації виявлених резервів. Проте з деяких питань необхідно проводити аналіз за місяць, декаду, навіть окрему зміну (дотримання графіків виконання робіт, стан матеріально-технічного постачання, фінансовий стан, випуск продукції підсобними виробництвами). За підсумками аналізу цих господарських процесів рекомендується приймати відповідні рішення, не чекаючи результатів за квартал.

 Керівник підприємства  контролює проведення аналітичної  роботи.

 Об’єктом такого  контролю є цифровий матеріал, висновки та пропозиції, опрацьовані в результаті аналітичної роботи.

 Отже, організація  економічного аналізу передбачає  оптимальний вибір і використання  великої кількості різних показників  діяльності будь-якого колективу,  чого, у свою чергу, можна досягти  тільки глибоким вивченням технології, економіки й організації виробництва, стану обліку і звітності, особливостей взаємозв’язків об’єктів економічного аналізу.

Створення таких умов як на мікро-, так і на макрорівні забезпечить повну реалізацію економічним  аналіз ом своєї практичної функції, дасть можливість скоротити розрив у часі між демонтажем адміністративних методів управління економікою та становленням (формуванням) ринкових інструментів регулювання.

 Охоплюючи всі сторони  діяльності підприємства, економічний  аналіз має бути постійною складовою економічної роботи в цілому. Вимога безперервності аналітичної роботи відповідає реальній дійсності процесу відтворення.

 Дальше становлення  економічного аналізу повинно  враховувати особливості розвитку  кожного суб’єкта господарювання і водночас базуватися на вже досягнутому науковому рівні методології, методики й організації аналітичної роботи.

 

1.3Методичні аспекти економічного аналізу собівартості продукції

 

При плануванні собівартості слід розрізняти собівартість окремих  виробів (калькуляції) і собівартість загального обсягу готової (кінцевої) продукції. У підрозділах з коротким виробничим циклом і стабільними залишками (запасами) незавершеного виробництва, виробнича (цехова) собівартість готової продукції збігається з кошторисом. В інших випадках, особливо коли запуск і випуск виробів у межах планового періоду кількісно різняться та змінюються залишки незавершеного виробництва на його початок і кінець, собівартість продукції відрізняється від кошторисних витрат. Отже, загальна собівартість продукції дорівнює:

Ск = Сз + Сн1 - Сн2, (1.1)

де, Ск — собівартість кінцевої продукції підрозділу за плановий період, грн.;

Сз — загальні витрати  підрозділу за кошторисом, грн.;

Сн1, Сн2 — собівартість залишків незавершеного виробництва  відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.

Собівартість залишків незавершеного виробництва на початок  планового періоду береться за фактичними (очікуваними) даними, на кінець — розраховується з урахуванням специфіки певного  типу виробництва. В одиничному і дрібносерійному виробництві собівартість незавершеного виробництва за окремими замовленнями на кінець планового періоду можна обчислити на основі ступеня їх планової готовності. В інших типах виробництва такі обчислення здійснюються у разі потреби коригування фактичної величини незавершеного виробництва або при зміні обсягу випуску продукції. При цьому враховується середньоденний випуск продукції за виробничою собівартістю, середня тривалість виробничого циклу і коефіцієнт зростання витрат (середня готовність незавершеного виробництва). Ця методика розглядається в інших дисциплінах (економіка підприємства, фінанси) при визначенні величини оборотного капіталу підприємства

 Інший метод визначення  собівартості кінцевої продукції  підрозділу, що є більш адекватним змісту цього показника, передбачає попереднє обчислення собівартості окремих виробів. Собівартість кінцевої продукції є її підсумком.

(де, п — кількість найменувань виробів;

Nі — кількість виробів  і-го найменування за виробничою  програмою у натуральному виразі;

Соі — виробнича собівартість одиниці і-го виробу, грн.

Планування собівартості окремих виробів займає особливе місце в системі планових обчислень. Калькуляції потрібні для обгрунтування цін виробів, визначення їх рентабельності, оцінки економічної ефективності технічних і організаційних рішень, аналізу тощо. Є різні методи обчислення витрат на окремі вироби. Їх застосування залежить від ряду обставин, передусім від широти номенклатури виготовлюваної продукції. За умов однопродуктового виробництва калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. Однопродуктове виробництво може мати два різновиди:

- весь продукт однорідний, однієї споживної (експлуатаційної) якості й складності виготовлення (цегла, вугілля та ін.);

- продукт має різні  варіанти якості, властивостей, що  потребують різних витрат часу, або ресурсів (цемент, пиво, коньяк  тощо).

У першому випадку калькулювання здійснюється методом прямого ділення витрат на обсяг продукції.

(1.3)

де, Ск — загальні витрати, віднесені на кінцеву продукцію  за плановий період (у повній сумі або за калькуляційними статтями чи елементами витрат), грн.;

N — обсяг готової  продукції за плановий період  у натуральному виразі.

Це за одностадійного виробництва. Якщо таких стадій більше, відповідно більше й членів формули (1.3). У загальному випадку

(1.4)

де т — кількість  стадій виробничого процесу;

Сj — загальні витрати  на j-й стадії, грн.;

Nj — випуск продукції  на j-й стадії.

У другому випадку, тобто  коли продукт має різні рівні  якості чи властивості, калькулювання  здійснюється за коефіцієнтами

еквівалентності. Особливість  цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від базового (основного) варіанта продукту. Коефіцієнт для базового варіанта продукту — 1,0. Такі коефіцієнти обчислюються за даними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомісткості виготовлення, тривалості виробничого циклу тощо

Однопродуктове  виробництво має обмежену сферу  застосування, більш поширеним є  багатопродуктове виробництво, коли одночасно  або в одному періоді виготовляються різні вироби. Собівартість окремих  виробів у цьому випадку обчислюється за калькуляційними статтями, які охоплюють як прямі, так і непрямі витрати. Такі статті витрат, як матеріали, куповані вироби і напівфабрикати, паливо й енергія на технологічні потреби, основна, додаткова заробітна плата виробничих робітників з відрахуваннями на соціальні заходи, є прямими. Вони безпосередньо обчислюються на одиницю продукції. Відмінність лише в тому, що при складанні кошторису до уваги брався весь обсяг виробництва.

Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому виробництві полягає в розподілі непрямих витрат, до яких належать загальновиробничі витрати у складі витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування і витрат на організацію та управління виробництвом. В Україні вони традиційно розподілялися окремо як різні статті витрат. Згідно з новою системою бухгалтерського обліку ці витрати об'єднані на одному рахунку, тому до їх розподілу слід підходити з урахуванням конкретних умов виробництва. Якщо прийнятна одна база розподілу, загальновиробничі витрати розподіляються на її основі у загальній сумі. Коли одна база розподілу не забезпечує належної точності, доцільно розподіляти окремо витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування і витрати на організацію та управління виробництвом.

На практиці поширений метод розподілу зазначених витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. У цьому разі

(1.5)

де Со.в— загальновиробничі  витрати на один виріб (калькуляційну одиницю), грн.;

Со.з — основна  заробітна плата виробничих робітників на один виріб, грн.;

Рв — відношення загальновиробничих витрат до основної заробітної плати,%.

Величина Рв обчислюється по цеху (виробництву) як відношення річного кошторису зазначених витрат до фонду основної зарплати за цей же період.

Переваги цього  методу в його простоті, але він  має суттєві вади, передусім стосовно розподілу витрат на утримання й  експлуатацію машин та устаткування. По-перше, зарплата не є точною базою  розподілу зазначених витрат, оскільки за умов різного рівня механізації праці адекватно не відображає затрат машинного часу; по-друге, при такому розподілі витрати на кожний виріб обчислюються як середні по підрозділу незалежно від того, на якому устаткуванні він обробляється; по-третє, за комплексної механізації й автоматизації виробництва функції робітників змінюються в напрямі контролю і регулювання роботи виробничих систем. За цих умов зарплата не може нормуватися поопераційно, а отже, і бути базою розподілу інших витрат.