Форми і методи регулювання ринку в економіці України

Для 80-х років з погляду  еволюції державно-монополістичного регулювання  характерним є пошук форм компромісів між ринковим регулюванням і капіталістичним програмуванням. Таким компромісом стала певна лібералізація механізму регулювання. Це виявилось у частковій приватизації державної власності на засоби виробництва, наданні фінансової автономії державним компаніям, відмові від різних форм цінового контролю, послабленні антитрестівського законодавства, посиленні податкових, кредитних важелів регулювання економіки тощо.

2.2 Основні  функції  та форми державного  регулювання ринку в економіці  України

Основні функції  державного регулювання

Ефективність і раціональність функціонування національних економічних  систем визначальною мірою залежать від поділу функцій між суб’єктами господарської системи. Головна  функція централізованого регулювання  ринку полягає в управлінні економічним  розвитком країни в цілому, розвитком  її продуктивних сил і науково  – технічного прогресу. Вона реалізується через рад конкретних функцій, частина  з яких може бути визначена як мікроекономічні, а саме:

• раціоналізація економічної суспільства і управління нею,
• фінансування і організація науково -  дослідних і дослідно – конструкторських робіт,
• стимулювання розвитку нових галузей та тих, що вимагають особливо великих первинних вкладень і не гарантують найближчим часом значних прибутків,
• допомога проектам високого ризику.

Не менш важливим є функції  перерозподілу національного доходу між сферами суспільного життя  і галузями економіки, а також  створення та розвитку соціально-економічної  інфраструктури.

Функція перерозподілу національного  доходу через одержавлення фінансів забезпечує процес відтворення в  сучасних умовах. Він здійснюється завдяки цілеспрямованій податково-бюджетній  політиці держави, за допомогою якої держава акумулює величезні кошти, що створюють можливість державного впливу на економіку.

Функція створення  та розвитку соціально-економічної  інфраструктури полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які створюють загальні умови для функціонування економіки (енергетика, транспорт, зв'язок), сприяють відтворенню робочої сили (охорона здоров'я, освіта, житлове будівництво). В них централізоване регулювання практично не конкурує з ринковим, а навпаки, підвищує ефективність останнього на макрорівні.

Важливу роль у  процесі наближення до економічної  рівноваги в системі ринкового господарства відіграє державний сектор. Завдяки йому держава бере безпосередню участь в економічних процесах як прямий суб'єкт виробничих відносин. Вона виконує також функцію регулювання зовнішньоекономічної діяльності всіх об'єктів господарювання та охорони навколишнього середовища.

Оскільки централізоване регулювання не є директивним  для всіх секторів економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальних параметрів державної економічної політики, на які орієнтуються в своїй господарській діяльності всі економічні одиниці. Законодавчо закріплюються передусім такі показники: обсяг і структура кредитно-грошового забезпечення економіки; норми оподаткування доходів або вартості реалізованої продукції; обсяг і структура державних бюджетних витрат.

Виконуючи функції  централізованого регулювання, держава  надає своїм заходам загального характеру. Всі вони однаковою мірою стосуються кожного з об'єктів впливу, оскільки спрямовані чи на стимулювання господарської діяльності, чи на її гальмування. Відсутність селективного підходу надає державному регулюванню стабільності й сприяє підвищенню ступеня узгодженості дій на мікро- та макрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається як безпосереднім, прямим втручанням в діяльність господарських об'єктів, так і через опосередковане регулювання.

У першому випадку  йдеться про так звану природну монополію, яка властива тим галузям економіки, де технологічні та економічні умови виключають можливість існування конкурентних ринків, уряд утворив державні комісії для регулювання цін, встановив стандарти на послуги, що надаються". До цієї природної монополії належать транспорт, зв'язок, енергопостачання тощо. Для них державна економічна політика є переважно директивою, тому тут можна говорити про планомірну організацію продуктивних сил і виробничих відносин усередині цих галузей. Така планомірність необхідна для підтримання процесу відтворення у загальнонаціональному масштабі та забезпечення самозростання вартості кожного з функціонуючих приватних капіталів.

У другому випадку  централізоване регулювання орієнтоване  на ринковий механізм. Тут держава  діє в двох напрямках.

Перший - часткове втручання у функціонування ринкового  механізму через законодавчі  акти і дії. Це стосується найбільшою мірою політики щодо конкуренції  та доходів, встановлення розміру зростання  цін і заробітної плати, ціноутворення, змін у кредитно – грошовій системі.

Другий напрям – зменшення впливу на ринковий механізм і використання лише непрямих методів втручання – через  фінансові та кредитно – грошові  важелі, податки, субсидії, зовнішньоекономічні  та валютні заходи, за допомогою  яких створюються умови для певної поведінки підприємств недержавних  секторів економіки.

Основні форми державного регулювання

Централізоване  регулювання економіки проявляється у коротко і довгостроковій державній  економічній політиці.

Короткострокове, або емпіричне, державне регулювання  набуло поширення в західних країнах  у перед та повоєнні роки. Це був  комплекс антикризових і анти циклічних  заходів держави, спрямованих на пом’якшення наслідків економічної кризи, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що його заходи з’ясовуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється і прямо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, субсидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику. Головним серед опосередкованих інструментів впливу є: державне регулювання норм відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосередніми об’єктами поточного емпіричного попиту, і пропозиція, тобто інвестиційні дії компаній.

У незалежній Україні  перші уряди почали з програм  короткострокового централізованого регулювання, спрямованих на спробу розв’язання поточних питань кризового  стану економіки. Проте, як засвідчує  певна практика життя, в умовах зміни  економічної системи на перший план висувається стратегічна економічна політика держави.

 Довгострокове  державне регулювання в ринковій  економіці здійснюється у формі  економічного програмування. Сьогодні  це найбільш розвинена і поширена  форма державного втручання в  економічні та соціальні процеси,  впливу на процес відтворення.  Її виникнення і розвиток пов’язані  з особливими умовами функціонування  продуктивних сил у багатьох  країнах ринкової економіки, зокрема  з розвитком науково – технічних  засобів, еволюцією виробничих  відносин та господарської системи. 

На відміну  від епідеміологічного регулювання  програмування характеризується більшим  ступенем узгодження часткової планомірності, властивої окремим господарським  одиницям, помітним скороченням сфери  стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямованого впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому  надається виявленню проблем  і труднощів, а також своєчасній необхідній корекції раніше прийнятих  рішень. Довгострокова державна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною  базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються.

Характерною рисою  консервативних моделей державного регулювання, які почали застосовуватися  переважно з кінця 70-х років, є  спрямованість на пожвавлення пропозиції, розвиток приватнопідприємницької  ініціативи. На думку неоконсерваторів, досягнення високих темпів реального  економічного розвитку можливе за умови  стабільності грошового обігу, надання  кредитно – грошовій політиці пріоритетного  значення.

Структурне програмування  – вища форма економічного регулювання. Його основу становить кон’юнктурне програмування, доповнення науково  обґрунтованими планами економічного і соціального розвитку. Це пов’язано  насамперед із зрілим державним сектором у галузі виробництва або в  кредитно – грошовій сфері, високим ступенем взаємодії приватного і державного секторів та значним ринком державного споживання. Крім того, на структурне програмування впливає щільність переплетення конкурентно-ринкових, монополістичних  та централізованих сил у механізмі господарювання, а також соціально-політичне становище. Залежно від наявності перелічених чинників та національних особливостей структурне програмування поділяється на частково структурне і власне структурне.

Частково структурне програмування відповідає завданням структурної перебудови національного господарства. Воно спрямоване на регулювання співвідношення між попитом і пропозицією в окремих сферах і галузях економіки. Конкретними формами його реалізації є галузеві та регіональні програми економічного і соціального розвитку. Серед них виділяють програми аграрні та енергетичні, розвитку інфраструктури, науково-технічного розвитку тощо. Головна мета структурного програмування полягала в регулюванні між- і внутрішньогалузевого розподілу ресурсів, за рахунок чого забезпечувались умови для розвитку національного економічного потенціалу.

Національне планування як форма реалізації власне структурного регулювання має на меті довгострокову оптимізацію національної галузевої структури і нівелювання рівнів економічного розвитку регіонів і територій країни. Воно може здійснюватись як індикативне і як директивне планування.

Загальнонаціональна індикативна програма, як правило, розрахована на п'ять  і більше років. Її показники не є всеосяжними, оскільки обов'язкові лише для підприємств державного підпорядкування, а для приватних господарств мають характер пропозицій. Індикативність плану не звужує сферу діяльності останніх і не обмежує їхньої виробничої, комерційної чи фінансової самостійності. Регулювання їх економічної діяльності здійснюється або створенням державою умов, необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни, або наданням підприємцям широкої інформації щодо очікуваної загальногосподарської чи комерційної кон'юнктури. Цей тип планування не руйнує ринково-конкурентної форми зв'язків, а є її доповненням в забезпеченні макроекономічної ефективності. Він не в змозі повністю позбавити економіку криз, диспропорцій та інших негативних проявів циклічного розвитку. Однак, ґрунтуючись на розроблених спеціальними державними органами, промисловими і банківськими корпораціями прогнозах, він створює реальні умови для здійснення її структурної перебудови, стимулювання виробництва у відсталих, районах, розвитку фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.

Директивне планування — прерогатива колишньої радянської економічної системи, що ґрунтувалася на одержавленні привласнення й управління. її суть полягала в тому, що владні структури визначали економічні потреби, збалансовували їх з наявними ресурсами і за допомогою обов'язкових для виконання завдань забезпечували реалізацію розроблених планів. Державне планування велося від досягнутого через встановлення завдань з випуску кожного виду продукції для кожного підприємства. Проте світова практика свідчить, що державне регулювання ефективне лише в певних межах, а якщо централізоване втручання є всеосяжним, то воно не підвищує, а знижує ефективність виробництва. Сьогодні країни, в яких панувала адміністративно-командна система, намагаються перебудувати свої господарські системи через модифікацію форм і методів державного регулювання.

Удосконалення державного регулювання в країнах колишньої  адміністративно-командної системи  здійснюється зниженням ступеня директивності централізованого планування і наданням йому рекомендаційного характеру. Це вимагає від державних органів, по-перше, встановлення нових принципів у взаємовідносинах з підприємствами; по-друге, зосередження зусиль на створенні загальних умов діяльності виробників. Для цього необхідно диференціювати підходи до державного управління різними групами підприємств залежно від виконуваних ними функцій у народному господарстві. Наприклад, вирішальними можуть бути директивне планування і управління стосовно підприємств оборонних галузей та виробничої інфраструктури, діяльність яких пов'язана із створенням державою загальних умов для функціонування всіх господарських одиниць. За державними контрактами, в яких держава виступає рівноправним партнером і бере на себе певні зобов’язання, працюють підприємства важкої індустрії.

У цілому система  державного планування і управління не повинна встановлювати розміри  випуску окремих видів продуктів  і розподіляти їх, а визначати  загальні правила господарювання, нормативні межі і умови діяльності підприємств.

Методи державного регулювання ринку

Державне регулювання  економіки здійснюється за допомогою  арсеналу методів.

 Під методами  державного регулювання економіки слід розуміти способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктури ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики.

За формами впливу на суб'єкти ринку методи державного регулювання розділяють на дві групи: