Форми і методи регулювання ринку в економіці України

      Державне регулювання економіки може бути жорстким, прямим і частковим, м'яким. Вперше форма жорсткого державного регулювання економіки була запроваджена в колишньому СРСР.

Сутність форми жорсткого  державного регулювання економіки полягає у тому, що держава здійснює скоординоване ведення господарства у масштабах країни через план, який за змістом є розкладкою обов'язкових завдань для учасників суспільного виробництва і є юридичним законом. При директивному плануванні товаровиробнику вказується, скільки і якої продукції слід виробити, куди, за якою ціною поставити.

Здавалося б, на перший погляд, існуюча система відносин між державою і підприємством є зручною для обох сторін і може забезпечити повну збалансованість народного господарства. Але це не так:

По-перше, жорсткий план націлює  виробництво лише на те, що заплановано. А це, з одного боку, сковує товаровиробників у пошуках варіантів освоєння нових видів продукції, а з другого — ліквідує стимули саморозвитку.

По-друге, для збалансованості  розвитку народного господарства через  план слід обчислити не лише прямі, а й опосередковані витрати на одиницю продукції. При номенклатурі продукції, яка перевищує десятки мільйонів її найменувань, навіть найсучасгішим ЕОМ це не під силу.

Перехід до ринкових відносин передбачає скасування командно-адміністративних методів всеохоплюючого державного керівництва економікою,  створення  системи  часткового,  м'якого державного регулювання ринку.

Сутність часткового, м'якого  регулювання економіки, яке характерне для більшості країн світу, полягає у тому, що держава шляхом застосування адміністративних, економічних, правових важелів регулює поведінку товаровиробників,  визначає   перспективу   розвитку національної економіки, виконує спрямовуючу функцію щодо реалізації довгострокових програм розвитку. При цьому вона може впливати на підприємства, фірми, корпорації, асоціації вільних підприємців шляхом впровадження певної податкової, кредитно-фінансової політики, антимонопольного та інших юридичних законів, надання державних позик (субсидій, субвенцій), контролю за цінами і т.ін. [6, c.526]

1.3 Теоретичні  засади дослідження економічної  ролі держави в регулюванні  ринку

Адам Сміт зі своєю визначною  книгою ”Багатство народів” (1776) був  гордий своїм пізнанням порядку  в економічній системі. Він проголосив принцип “невидимої руки”, який твердить, що кожною особою в її егоїстичному переслідуванні тільки своєї власної  вигоди керує якась невидима рука, мета якої – досягти найбільшої вигоди для всіх. Сміт побачив гармонію між приватним і суспільним інтересами. За його підходом до економіки будь-яке державне втручання у вільну конкуренцію майже завжди шкідливе.

Доктрина “невидимої руки”  Сміта пояснює, чому результат діяльності ринкового механізму є таким  впорядкованим. Його погляд на силу, що управляє ринковим механізмом, надихає  сучасних економістів – і прихильників, і критиків капіталізму. Після більш  як двох століть досвіду і міркувань  ми тепер усвідомлюємо розмах і реалістичні  обмеження цієї доктрини. Ми знаємо, що інколи ринок дозволяє спади, мають місце “невдачі” ринку, і що ринки не завжди ведуть до найефективніших результатів. Важливі невдачі ринку - це недосконала конкуренція і збитки від, наприклад, забруднення навколишнього середовища.

У відповідь на ці дефекти  ринкового механізму країни запроваджують  видиму руку уряду поруч з невидимою  рукою ринку. Уряди замінюють  ринки через власність на певні  підприємства й управління ними (такими, як оборонні); уряди регулюють діяльність певних підприємств (таких, як телефонні  компанії); уряди витрачають гроші  на космічні дослідження і наукові  розробки; уряди оподатковують своїх  громадян і перерозподіляють доходи на користь бідних; уряди використовують фіскальну та монетарну політику, щоб забезпечувати економічне зростання  і пом’якшувати ділові цикли. [23, c.10]

Об’єктивна  необхідність державнаго регулювання  економіки.

Держава завжди  виконувала певні економічні функції. Вона законодавчо  встановлювала “загальні правила  гри”,тобто систему нормативних  актів, що регулюють діяльність суб’єктів  ринку в тому числі таких інститутів, як комерційні банки, біржі, акціонерні товариства. В державних судових  органах розглядалися не тільки кримінальні  справи, але й майнові господарські конфлікти. Держава збирала податки, за рахунок яких не тільки утримувала чиновників, але й фінансувала  закупівлі зброї і спорядження  у приватних компаній.В ряді країн  державі належали залізниці і  так звані “казенні” заводи. Однак у цілому економічна роль держави  ще на початку 20 століття була гранично обмежена, народне господарство залишалося майже винятковою сферою приватного бізнесу.

Становище змінилося в  період першої світової війни, коли спочатку в Німеччині, а потим і в  країнах Антанти країна стала  активно втручатися в господарське життя з метою мобілізації  обмежених ресурсів для досягнення воєнної перемоги.Зазначені заходи, однак, мали надзвичайний,воєнно-мобілізаційний характер,а тому із закінченням війни  державне втручання у господарське життя зійшло нанівець, все повернулося  “на круги своя”.

До початку 30-х років  серед західних економістів панувала думка про те, що економічні спади (кризи) пояснюються випадковими  причинами, що механізм ринкового саморегулювання  в принципі забезпечує відповідність  між сукупним попитом  і сукупною пропозицією, отже, і автоматичний вихід  економіки з кризи та наступне її піднесення на базі оновлення основного  капіталу й ліквідації нерентабельних підпріємств.Звідси робиться висновок про небажаність і навіть шкоду  державного втручання в економічне життя

Однак глибока криза і  затяжна депресія 30-х років докорінно  суперечили зазначеній теорії. Стало  очевидним, що  механізм ринкового  саморегулювання не справляється з  своїми функціями, не забезпечує автоматичний вихід з кризи, що й потребувало  переходу до активного державного регулювання  економіки. Таке регулювання на практиці стало здійснюватися в США  з 1933 р. командою З.В.Рузвельта, яка розробила  і реалізувала так званий “новий курс”.Теорія державного регулювання  ринкової економіки була, як відомо, створена Дж. М Кейнсом і його послідовниками.Кейнс зробив висновок про те, що вихід з глибокої кризи, зростання обсягів виробництва  та рівня зайнятості немжливі без  активної участі держави, яка має  не тільки стимулювати зниження дисконтної норми комерційних банків (процента), але й здійснювати масштабні  державні закупівлі з метою збільшення сукупного платоспроможного попиту. Крім того, держава повинна виплачувати  соціальні допомоги безробітним, людям  похилого віку та іншим непрацездатним членам суспільства з метою не допустити соціального вибуху.

Таким чином, найбільш далекоглядні державні діячі та економісти західних країн приходять до принципового висновку про те , що ринковий механізм має бути доповненим механізмом прямого  державного регулювання економіки. В результаті реалізації даної концепції  склався своєрідний тандем : ринковий механізм і механізм державного регулювання  при провідній ролі ринку, який і  регулює сучасну ринкову економіку.

Необхідно зазначити, що система  заходів державного регулювання, запропонована  Дж. М. Кейнсом, мала виражений антикризовий характер, мета цих заходів полягала в тому, щоб допомогти капіталістичній  ринковій економіці вийти із затяжної кризи, забезпечити відновлення  виробництва і максимальну зайнятість працездатного населення. Тому багато учнів і продовжувачів Кейнса критикували обмежений характер запропонованих ним рецептів, говорили про те, що у нього ”держава відіграє роль пожежної команди, яка гасить пожежу, що вже почалася”. Неокейнсіанці 50х – 60х років (А. Хансен, Ст. Чейз, П. Самуельсон та інші ) обгрунтували висновок про те, що державне регулювання ринкової економіки має передбачити довгострокові, перспективні цілі: прискорення НТП і структурної перебудови народного господарства, підвищення темпів економічного зростання, створення найсприятливіших умов для ринкової конкуренції, завоювання нових позицій на світових ринках, усунення надмірної диференціації доходів, підтримання соціального миру і, в кінцевому підсумку,забезпечення на цій основі високого рівня та якості життя переважної частини населення, тобто надання ринковій економіці соціально орієнтованого характеру. Саме такі цілі домінують у системі сучасного державного регулювання ринкової економіки у розвинутих країнах Заходу і Сходу. [6, c. 265]

Розділ ІІ. ПОЛІТИКА ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

2.1. Механізм  регулювання ринку в Україні

Одним з основних елементів  механізму регулювання ринку, а  тим самим і збалансованості  національного ринку, за сучасних умов є, по-перше, ринкове регулювання, що здійснюється за допомогою механізму  конкуренції, динаміки ринкових цін, стихійного вирівнювання попиту та пропозиції тощо. Таке регулювання обмежене переважно  рамками немонополізованого сектора  економіки, в якому налічується  понад 95% усіх підприємств (у США  їх близько 15.5млн), на яких виробляється приблизно 405 ВНП, зайнята більша частина  найманих робітників.

До основних складових  елементів механізму регулювання  ринку і його рівноваги належить, по-друге, корпоративна (а в її межах монополістична або олігополістична) планомірність. Гігантські багатогалузеві концерни за допомогою ЕОМ, маркетингу постійно вивчають масовий попит (його структуру, динаміку), формують його. Тому виробництво товарів концернами орієнтується на відомий ринок на основі попередніх погоджень щодо номенклатури продукції, її кількості і якості. У наш час на світовий ринок на основі попередніх домовленостей між виробниками та споживачами надходить близько 70 % усіх товарів, основну масу яких виробляють гігантські монополістичні об'єднання.

По-третє, державне регулювання найповніше здійснюється у наданні державою замовлень, закупівлі нею значної частини виробленої продукції, що означає гарантований попит на неї. Так Федеральний уряд США розташовує щорічно до 16 млн. замовлень у понад І ЗО галузях промисловості. Виконанням таких замовлень зайнято близько 20 % сукупної робочої сили. У США закупівля державою товарів і послуг військового та невійськового призначення становить близько 8 %. У країнах «Спільного ринку» на початку 90-х років на закупівлю товарів і послуг витрачалося близько 18 % усіх держаних витрат.

Між складовими елементами механізму регулювання сучасного  ринку має місце взаємодія, взаємопроникнення. Це означає, наприклад, що механізм ринкового регулювання дещо доповнює монополістичну планомірність, а остання частково поширюється і на немонополізований сектор економіки.

Найважливіші напрями  державного регулювання економіки, а отже і встановлення рівноваги національного ринку, такі:

1) антициклічне регулювання, що має короткочасний характер і спрямоване на послаблення циклічних коливань, зниження рівня інфляції:

2) програмування (капіталістична планомірність), що має довготривалий характер, прагне цілеспрямовано впливати на обсяг і напрями капіталовкладень, зміну структури народного господарства, тобто має стратегічні цілі.

Для досягнення як короткотривалих, так і довготривалих цілей використовують:

1) пряме (адміністративне) регулювання, яке здійснюється за допомогою прийняття законодавчих актів і заснованих на них дій виконавчої влади;

2) непряме регулювання, засноване на використанні різних економічних, фінансових важелів (зміна ставки податків, норми процента, надання податкових пільг та ін.).

Економічна роль держави  у даному випадку полягає в  тому, що вона забезпечує регулювання суспільного капіталу у цілому.

Антициклічне регулювання  передбачає використання таких методів, як бюджетна та кредитно-грошова політика. У першому випадку з метою впливу на платоспроможний попит населення маневрують державними витратами та податками (при недостатньому попиті збільшуються державні капіталовкладення, знижуються податки та ін.; при надмірному — державні витрати скорочуються, а податки зростають). Стимулювання попиту, як правило, посилює інфляцію, а антиінфляційне регулювання посилює застій При кредитно-грошовому регулюванні центральні банки збільшують або зменшують кількість грошей в обігу і ставки позичкового процента. Основним методом боротьби з 50 х до середини 70-х років стало проведення державою «політики доходів», що передбачає контроль над зростанням заробітної плати та цін. Держава при цьому виступає «посередником» між працею та капіталом, між монополіями та профспілками при укладенні договорів, проведенні страйків та ін. З середини 70-х років почастішали економічні кризи, зросло хронічне безробіття, що послабило позиції трудящих. За таких умов цей контроль став обтяжливим для монополій. Адміністративні важелі регулювання були послаблені й відповідно посилені непрямі, опосередковані методи, тобто фінансові, насамперед кредитно-грошова політика.

За своєю соціально-економічною сутністю державна капіталістична планомірність означає планомірне вилучення прибутків, централізоване регулювання пропорцій економіки, темпів її розвитку. Методами капіталістичної планомірності є складання загальнонаціональних планів, програм, прогнозів, промислова політика.

Здійснення капіталістичної  планомірності не передбачає комплексності та директивності, тобто вона базується не на встановлених державою обов'язкових нормах а на орієнтованих показниках і рекомендаціях, що не мають обов'язкової сили для виконання. Тому таку планомірність називають індикативним плануванням. З приходом до влади консервативних урядів, що виражають інтереси реакційних кіл монополістичної буржуазії, у ряді промислово розвинутих країн капіталу загальнонаціональні плани зводяться все більше лише до складання прогнозів без прямого забезпечення фінансовими та іншими програмами.