Економічний розвиток, його сутність цілі та принципи

  Аналіз  особливостей сучасних підходів  до розуміння суті змін, що  відбуваються у спрямованості та механізмах функціонування світової економіки свідчить про те, що економічне зростання, яке не супроводжується покращенням становища більшості населення, інвестиціями у людський капітал, ліквідацією бідності, не розглядається більше як Розвиток з великої літери, оскільки воно залишає в стороні більшу частину населення та здійснюється за її рахунок.

  Одним  із перших, серед західних учених, до такого висновку прийшов шведський економіст Гуннар Мюрдаль, аналізуючи у своїй трьохтомній праці «Азійська драма: дослідження бідності народів» (1968 р.) специфіку взаємовпливів традиційних економічних інститутів у країнах Азії та Африки. Головними причинами економічної відсталості країн, що розвиваються, Г. Мюрдаль вважав навіть не господарську систему традиційного типу, а, насамперед, колосальну глибину нерівності у суспільстві, що заважає проведенню справжніх системних реформ, оскільки не забезпечує ефективних мотивів і мотивації до продуктивної праці. Тому, розвиток, на його думку, слід розуміти як підвищення ступеню задоволення основних потреб усіх членів суспільства.

  Подібний  погляд на сутність та залежності  економічного розвитку поділяють і лауреати нобелівської премії Теодор Шульц та Уільям А. Л’юїс. Доречи, саме Т. Шульц, одним із перших у світі серед економістів, не тільки ввів у науковий обіг поняття людський капітал, але й обґрунтував тезу, згідно з якою, інвестиції у людський капітал, зростання цінності людської праці, стають у сучасних умовах найважливішими факторами перетворення економіки, модернізації економічних та юридичних інститутів («Інвестиції в людей: економіка якості населення», 1981 р.).

  Тому, говорячи про цілеспрямованість економічного розвитку ми повинні розрізняти у цьому процесі дві сторони: з одного боку, будь-яка форма розвитку у соціальній (економічній) системі має свої внутрішні закони, які визначають його спрямованість, динаміку незалежно від бажань, мотивів діяльності людини. Така спрямованість формується на основі ендогенних (внутрішніх) закономірностей процесу суспільного розвитку, які зумовлюють факт незворотності прогресу у людському суспільстві.

  Водночас, як вже зазначалося, в економічній системі, на економічному полі функціонує величезна кількість суб’єктів економічної діяльності, інтереси та потреби яких не завжди збігаються, а дуже часто, навпаки, виявляються протилежними, або, як мінімум, досить далекими один від одного. За цих умов визначення цілей економічного розвитку для суспільства, певної соціальної групи на конкретному етапі функціонування економічної системи передбачає необхідність узгоджень і переговорів, поза якими неможливо скоординувати інтереси окремих суб’єктів, отже забезпечити мотивацію їх діяльності, економічне зростання, сталий економічний розвиток.     

  Методологія  визначення цілей економічного  розвитку  будь-якої національної  економічної системи передбачає  проходження досить складної  та тривалої процедури вибору на основі врахування величезної кількості чинників, визначення доцільності і оптимальності тих чи інших дій, адже вибір передбачає початок цілого ланцюга наступних політико-економічних рішень і тенденцій.

  Для  чіткого та глибокого розуміння  механізмів і принципів визначення цілей економічної діяльності варто з’ясувати основні поняття та категорії, які виступають базою теоретичного аналізу першорядних цілей та методів їх досягнення. Серед них такі як: процедура  - (від лат. - просуваюсь) -  1. складова частина операції, процесу; 2. офіційно встановлений, передбачений правилами спосіб та порядок дій при здійсненні, веденні різного роду справ; вибір - одна з найбільш важливих стадій процесу прийняття економічних рішень, яка полягає у відборі одного з варіантів дій із набору можливих варіантів (альтернатив); власне цілепокладання - фундаментальне поняття в теорії діяльності, пов’язане з вибором та реальним визначенням  цілі, яка являє собою образ майбутнього результату діяльності. 

  Цілепокладання  виступає в якості реального інтегратора різноманітних дій у конкретну систему мети, засобів і результату. Центральним пунктом цілепокладання є визначення мети через засіб. Мета без визначення засобом не виступає ще справжньою метою,  в  цьому стані вона є лише первісним проектом у думці. Тільки одержавши визначення через конкретний засіб досягнення в процесі цілепокладання мета набуває закінченої форми і стає дійовим фактором людської діяльності.

  Отже, мета - поняття, що виражає ідеальне передбачення результату діяльності. Виділяють різні типи цілей: конкретні та абстрактні, стратегічні і тактичні, індивідуальні, групові та громадські, поставлені самим суб’єктом діяльності та задані йому ззовні. Мета, як майбутній стан соціального об’єкта, може і повинна розглядатися з урахуванням його минулого становища, теперішнього стану, тенденцій розвитку.

  Згідно  з теорією суспільного та конституційного  вибору (Джеймс Б’юкенен) процес прийняття рішень, вибору цілей економічного та соціального розвитку, засобів їх досягнення повинен базуватися на обов’язковому врахуванні позицій, інтересів і прагнень кожного індивідуума, суб’єкта соціально-економічних відносин, сили та суб’єктивних поглядів на характер цілей та засобів їх досягнення певних  економічних , соціальних, політичних груп,  партій, узгодження переваг окремих суб’єктів і цілісних груп суб’єктів на основі загальновизнаної, раціональної та оптимальної процедури.

  Найбільш  відомими та загальноприйнятними  сьогодні концепціями, в яких  формулюються основні принципи визначення процедури прийняття рішень, є концепції, запропоновані В. Парето, лауреатами Нобелівської премії Дж. Хіксом та К. Ерроу. Серед цих принципів можна виділити, наприклад, такий: коли всі учасники ринку , пориваючись кожен до своєї вигоди, досягають взаємної рівноваги інтересів і вигод, сумарне задоволення (загальна  функція корисності ) досягає свого максимуму. Такі зміни називають поліпшенням за Парето. Коли ж немає подальших змін, які б могли поліпшити становище одних без одночасного погіршення інших, говорять, що даний розподіл ресурсу ефективний за Парето, або оптимальний за Парето. 

1.2. Динаміка економічного  розвитку 

  Термін  динаміка є похідним від давньогрецького  – динамізм [dynamis – сила] - багатство руху, насиченість дією. Взагалі динаміка визначається як стан руху, хід розвитку, зміна певного явища під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Таке розуміння сутності поняття динаміка, динамічний, дозволяє, по-перше, спрямувати зусилля при визначенні динаміки економічного розвитку на аналізі його змісту, структури, якісних складових, визначення рівня системності цього розвитку, а, по-друге, на дослідженні сутності та сили синергетичного ефекту сукупності чинників, поза залученням яких розвиток може носити лише фрагментарний, латентний характер.

  Дослідження  динаміки економічного розвитку  передбачає використання  специфічної  методології, зокрема, так званого  динамічного підходу. Видатний  економіст М.Д. Кіндратьєв так  пояснював причини, які викликають  необхідність використання такого  підходу, його сутність та специфіку: «динамічна точка зору розглядає економічні явища у процесі змін економічних елементів та їх співвідношень…якщо для статики основною категорією аналізу є категорія незмінності …то для динаміки основною категорією буде категорія змін, відмінності та, у зв’язку з цим, концепції процесу зміни та їх зв’язку».

  «Якщо економічна статика,- на думку сучасного дослідника проблем економічного розвитку П.Д. Шимко,- вивчає допустимі та раціональні стани економіки, то економічна динаміка досліджує процеси, тобто послідовності станів і переходи від одних станів до інших, визначаючи таким чином можливі та кращі траєкторії розвитку економічної системи. Функціонування економіки у такому випадку розглядається як процес суспільного відтворення що постійно здійснюється».

  Досліджуючи  динаміку економічного розвитку, ми досліджуємо потужність, силу  процесів економічного розвитку, кількісні та якісні зміни,  що відбуваються в усіх структурних  елементах економічної системи  під впливом сукупності чинників, задіяних суспільством та окремими суб’єктами економічної діяльності з метою отримання прогнозованих результатів.

  Класична, традиційна економічна наука виділяє такі головні фактори виробництва, як земля, праця, капітал. Останнім часом до них додають менеджмент, технології та ін. Наведені чинники очевидно є визначальними, провідними. Вони порівняно легко піддаються квантитативному (кількісному) аналізу. Водночас суттєвий вплив на економічний розвиток справляють політичні та економічні інституції, форми і типи власності та суспільних відносин, релігійні та культурно-ментальні особливості різних націй і народів. Неабияке значення мають рівень суспільного поділу і кооперації праці й виробництва, а також розвинутість відповідних економічних форм, у яких реалізуються виробничо-господарські процеси.

  Для  аналізу економічних явищ у  короткочасному періоді вирішальну  роль відіграє перша група  чинників. Динаміка економічного  розвитку в усій її багатоманітності  передбачає урахування факторів, що сприяють чи не сприяють їх більш ефективному використанню. Ці фактори (інституції, релігія, культура тощо) створюють загальні передумови, своєрідне середовище для реалізації головних чинників економічного розвитку. Вплив сукупності факторів економічного розвитку на зростання валового національного продукту країни можна виразити такою формулою: 

у = f (P, R, T, X), 

де у  — валовий національний продукт (ВНП);

f —  функція;

Р —  кількість населення;

R —  капітальні ресурси;

Т —  техніка, технологія;

X —  суспільні інституції.

  Згідно з класичною економічною теорією одним з найголовніших засобів господарського розвитку є земля з усіма її особливостями (родючість, кліматичні умови, рельєф місцевості, географічне положення тощо). За всіх технічних, технологічних, інституціональних та інших змін, що відбулися в розвитку людських цивілізацій, земля й досі залишається чи не найважливішим чинником економічної еволюції, про що свідчать доволі гострі дискусії і з приводу земельних реформ у транзитивних країнах і на Україні. Водночас слід відзначити, що земля є консервативним, традиційним фактором економічною розвитку.

  Найдинамічніші, революційні зміни в економіці  пов'язані з розвитком техніки  і технологій, які зрештою значною  мірою визначають верхню межу  господарських досягнень та багаторазово  підвищують продуктивну силу  людської праці. Сукупність суспільних  інституцій різного рівня в поєднанні з базовими цінностями забезпечує безперервність і стабільність господарської еволюції, а інституціональні інновації щодо організації ринку, емісії грошей та інше за своїм впливом на економічний розвиток порівнянні з технічними та технологічними інноваціями.

  Початок  90-х років нинішнього століття  ознаменувався пильною увагою  до ще одного фактора економічного  розвитку — довкілля. Доведено, що довкілля справляє суперечливий вплив на господарське зростання на всіх його фазах і стадіях. Однак наявність такого впливу безперечна, тому можна доповнити формулу економічного розвитку ще одним чинником — довкіллям (N): 

Y = f (P, R, T, X, N). 

Таким чином, сукупність факторів економічного розвитку охоплює основоположні  природні чинники, що складають його фундамент, та цілий ряд засобів і форм, створених людством у процесі своєї еволюції. Завдяки їхній оптимальній взаємодії країни і цілі регіони домагаються вражаючих результатів в економічному розвитку. І навпаки, розладнаність механізмів, що поєднують природні й набуті фактори господарського розвитку, спричинює серйозні економічні ускладнення і кризові процеси, що періодично спалахують у тих чи інших секторах світової економіки[1, c. 417]. 

1.3. Циклічний характер економічного розвитку 

  Існує  загально прийнята думка, і  це підтверджується статистичними  даними, що економіка розвивається  шляхом періодичних піднесень  і спадів, тобто циклічно. Цю проблему  досліджували багато відомих  вчених-економістів  –  К.  Маркс,  М.   Туган-Барановський, Й. Шумпетер, Г. Кассель,  Д. Кондратьєв, К. Жюгляр, Р. Харрод,  Е. Хансен,  У.Мітчелл та інші. Всі вони намагались пояснити походження циклічних коливань і внесли певний вклад у розв’язання цієї проблеми, проте до кінця вона залишається не вирішеною.

  Циклічність – це періодичне відхилення від стану рівноваги, викликане певним збуренням.  Компетентне судження про характер розвитку того чи іншого явища можна мати лише тоді, коли відомо час, протягом якого воно знаходилось в режимі рівноваги, або в нерівноважному стані, та відомі сили і механізми, які забезпечують певний стан того чи іншого явища та виходу із цього стану.