Одержавши у своє повне розпорядження механізм емісії тимчасових грошей, уряд та НБУ використали його на повну потужність для реалізації своєї інфляційної монетарної політики. За два роки (1992-1993) маса грошей в обороті за агрегатом М2 зросла більше ніж у 240 разів. Відтак був створений досить зручний механізм мобілізації значних фінансових ресурсів для покриття надмірних бюджетних витрат, спричинених невиваженою економічною політикою. Зумовлена цією політикою гіперінфляція стала характерною ознакою грошової реформи в Україні і може розглядатися як її складовий елемент, оскільки через неї були знищені всі грошові заощадження на другому етапі реформи .

      Створення нового (ринкового) механізму монетарного  регулювання виявилося характерною  особливістю грошової реформи в  Україні з двох причин:

• до початку реформи такого механізму в Україні не було;
• для подолання гіперінфляції і переходу до антиінфляційної політики потрібно було якнайшвидше освоїти найефективніші інструменти монетарного регулювання.

      З огляду на ці обставини на другому  – підготовчому – етапі реформи  була проведена, починаючи з 1994 р., велика робота щодо відпрацювання методів та інструментів антиінфляційного спрямування: лібералізовані механізми ціно- та курсоутворення, почали формуватися ринки цінних паперів, валютний, кредитний ринки, запроваджуватися в банківську практику такі монетарні інструменти, як політика облікового процента, обов'язкове резервування, політика рефінансування, операції на відкритому ринку та ін. Протягом 1994-1995 рр. ці методи та інструменти були широко апробовані в діяльності НБУ для подолання інфляції, що сприяло створенню передумов для завершення реформи в 1996 р. Якраз на цій основі НБУ вдається підтримувати відносну стабільність гривні в післяреформений період [18].

      Чи  не найскладнішою особливістю грошової реформи в Україні є її соціальний аспект. Як відомо зі світової практики, підготовка і проведення будь-якої грошової реформи вимагає додаткових фінансових витрат, які переважно перекладаються на плечі широкого загалу населення.

      В Україні на завершальному етапі  при випуску в обіг гривні була проведена деномінація за співвідношенням 1:100 000 всіх цінових показників, усіх запасів грошей (готівкових і безготівкових) і всіх поточних доходів для всіх категорій фізичних і юридичних осіб, незалежно від обсягу пред'явлених до обміну запасів грошей і розміру поточних доходів. Така пропорція обміну, як зазначалося вище, була вибрана не випадково – вона відповідала рівню інфляції за 1991-1996 р. Все це дало підстави говорити багатьом аналітикам нашої реформи про її неконфіскаційний, прозорий, соціальне справедливий характер. Проте в таких оцінках не враховуються ті тяготи, яких зазначало населення на першому та другому етапах реформи. Насамперед це втрата населенням своїх заощаджень, зокрема розміщених в Ощадному банку і не індексованих на рівень інфляції. При проведенні деномінації у вересні 1996 р. більшість із них перетворилася у мізерні величини.

      Якби  ці заощадження були своєчасно індексовані, то проводити реформу в 1996 р. довелось би зовсім по-іншому. Адже на той час  в Україні з'явився певний прошарок "нових українців", які нагромадили значні запаси грошей на спекулятивних операціях, в тіньовому бізнесі, через незаконне використання інфляційного підвищення цін тощо. Частину таких запасів грошей довелось би конфіскувати в ході реформи, переклавши основний тягар її на плечі їх власників. Таку реформу не можна було б назвати неконфіскаційною, зате вона була б справді соціальне справедливою [11].

      Отже, своєю реформою Україна ще раз  підтвердила загальне правило покладання основного фінансового тягаря, пов'язаного з реформою, на плечі широких верств населення. На жаль, тривала стагнація економіки після грошової реформи не дає надій на те, що ці верстви населення одержать відповідний виграш завдяки запровадженню сталих грошей. Більше того, тривалі затримки з виплатами пенсій та заробітної плати, які допускаються заради стабілізації гривні після реформи, завдають найбільших збитків тим групам населення, які втратили заощадження на стадії підготовки реформи. 

Розділ 3. Характеристика банківської системи  незалежної України

      3.1. Становлення банківської  системи України

      Шлях  до ринку несумісний з тією моно-банківською  структурою, яка була характерною  для авторитарно-бюрократичної системи  нашої країни в минулому. Роль кредитного закладу через свої відділення в  кожному адміністративному районі виконував Державний банк. По суті діяло "банківське кріпосне право", за якого кожне підприємство (організація) законодавче прикріплювалося до конкретного банку [11, 152].

      Перехід до ринкових відносин передбачає введення дворівневого порядку банківської системи, що юридичне закріплено Законом України "Про банки і банківську діяльність". Згідно з цим законом утворюються Національний банк України і комерційні банки, у тому числі Зовнішньоекономічний банк України, Ощадний банк України та інші комерційні банки різних видів та форм власності. Національний банк України є центральним банком держави. Її емісійним центром, здійснює єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей у обіг, а також національних грошових знаків. Він зберігає резервні фонди грошових знаків, дорогоцінних металів та золотовалютних запасів, здійснює операції щодо розміщення їх, у тому числі в іноземних банках [11, 152].

      Статутний фонд Національного банку України  утворюється за рахунок держави. Він є власністю України, юридичним  суб'єктом.

      Комерційні  банки є закладами, що створюються  для залучення грошових засобів  і розміщення їх від свого імені  на умовах повернення, сплачування  і терміновості, а також здійснення інших банківських операцій. В  Україні утворюються комерційні банки різних видів і форм власності на акціонерних або пайових засадах.

      Такі  банки формують кредитні ресурси  за рахунок статутного фонду, залучення  засобів підприємств, особистих  заощаджень громадян, придбання кредитних  ресурсів у інших комерційних  банках або у Національного банку України.

      Становлення незалежної банківської системи  в Україні бере свій початок від 20 березня 1991 p., з часу прийняття  Закону України "Про банки і  банківську діяльність". Цей Закон  став законодавчою підставою для  створення Національного банку  України на базі українського республіканського відділення Держбанку СРСР. Національний банк України – юридичне і реально центральний банк нашої держави. Відповідно до цього Закону, в нашій країні були закладені підвалини класичної дворівневої банківської системи [3, 18].

      За  роки незалежності України проведена  величезна робота по становленню  грошово-кредитної національної системи.

      Створена  дворівнева банківська система, що складається  з Національного банку України  і системи комерційних банків, введена в обіг національна грошова одиниця – гривня, побудована власна база для друкування паперових грошей і карбування монет, введена в експлуатацію система електронних розрахунків, запроваджена заснована на міжнародних стандартах система бухгалтерського обліку в банках, створені валютний ринок і ринок цінних паперів.

      Діяльність  Національного банку України, його монетарна політика позитивно вплинули на подолання гіперінфляції, керованість інфляційними процесами. Проте подальше загострення економічної, фінансової і платіжної кризи, гальмування ринкових перетворень економіки, інвестиційного процесу, серйозні прорахунки комерційних банків у сфері кредитування, розрахунків, порушення багатьма з них вимог до ліквідності й інших економічних нормативів свідчать про необхідність удосконалення банківської справи, проведення комплексної державної програми реформування і розвитку банківської системи України. Невпорядкованість і нестабільність нормативно-правового регулювання створює додаткові труднощі у здійсненні банківської діяльності, заважає її розвитку.

      Банківська  система України на даному етапі  розвитку ще не досягла високого рівня  платоспроможності – баланси  більшості великих банків містять  ненадійні кредити, а баланси  підприємств, відповідно, містять борги  без перспектив їхньої оплати. Сьогодні чимало банків є прихованими банкрутами. Навіть частина досить великих банків практично недієздатні. Банки змушені функціонувати в інфляційному середовищі з недосконалим податковим і фінансовим законодавством.

      До  особливостей стану банківської системи України на сучасному етапі, що негативно впливають на її діяльність і розвиток, можна також віднести високу вартість фінансового посередництва, недостатній для країн із ринковою економікою розвиток фінансової інфраструктури, відсутність стимулів для заощадження коштів і розміщення кредитів, невирішеність питань діяльності небанківських фінансових посередників і об'єднань, інституційного розвитку банківської системи. Не вирішені також питання, пов'язані з банківською таємницею, із захистом клієнтури. Певна невизначеність у сфері зовнішньоекономічної діяльності комерційних банків викликає труднощі у фінансуванні міжнародних операцій.

      Таке  на сьогодні коло проблем, вирішити які  необхідно найближчим часом у  рамках програми реформування і розвитку банківської системи України. Цілями цієї програми є: поліпшення мобілізації заощаджень і тим самим сприяння зростанню економіки; розвиток фінансових інструментів для поліпшення грошово-кредитного регулювання шляхом ринкових відносин; підвищення ефективності розподілу обмежених ресурсів між конкурентоспроможними підприємствами; передача контролю за фінансовим станом підприємства ринковому механізму (саме банки мають бути ініціаторами ліквідації або реструктуризації неплатоспроможного підприємства); вирішення проблеми неплатежів і запобігання її виникненню; подальше удосконалення і підвищення ефективності платіжної системи. Макро-економічна політика має бути спрямована на забезпечення стабільних ділових умов, економічно обґрунтованих валютних курсів, проведення зваженої бюджетно-податкової політики, зменшення дефіциту бюджету і встановлення цінової стабільності, яка б заслуговувала довіри [3, 20].

      Життєздатність  фінансових інститутів повинна бути відновлена шляхом припинення практики пролонгації кредитів і нарахування неоплачених відсотків, створення резервів щодо ненадійних кредитів, рекапіталізації банків. Стосовно дрібних неплатоспроможних банків прийнятними заходами можуть стати закриття і проведення ліквідаційного процесу, об'єднання з потужними у фінансовому відношенні банками. Що стосується великих нестабільних банків, то не можна допустити їхнього банкрутства, оскільки потенційні збитки держави від негативних соціально-політичних наслідків такого банкрутства будуть не-змірно вищими за витрати на оздоровлення цих банків.

      В нашій державі необхідно інтенсивніше розвивати фінансову інфраструктуру, що містить інформаційні системи, правову  систему, систему банківського нагляду. Додаткова мобілізація заощаджень можлива за рахунок залучення  відповідних небанківських фінансових посередників та об'єднань при суттєвому зменшенні витрат на фінансове посередництво.

      3.2. Функції Національного  банку України. Комерційні банки України

      Національний  банк України створений на підставі Закону України "Про банки і  банківську діяльність" від 20 березня 1991 p.

      Він перебуває на верхньому щаблі  дворівневої банківської системи  країни.

      Для розуміння статусу Національного  банку України, його місця в системі  державного устрою України необхідно  розглянути правові засади його функціонування і його структуру.

      Національний  банк України є юридичною особою з державною формою власності, тобто  статутний фонд банку формується виключно за рахунок державних коштів. Розмір статутного фонду встановлюється рішенням Верховної Ради України, статут затверджується Президією Верховної Ради. Визначальним є питання незалежності діяльності Національного банку. Принцип незалежності Національного банку означає, що органу, відповідальному за монетарну політику, надається свобода в досягненні мети цієї політики без втручання уряду. Така свобода має припускати право Національного банку відмовити урядові у наданні своїх фінансових ресурсів у тому випадку, якщо це може негативно вплинути на мету політики, що проводиться Національним банком. Принцип незалежності не заперечує того, що Національний банк підзвітний Верховній Раді України. Це значить, що Верховна Рада призначає Правління Національного банку, розглядає річний звіт і аудиторські висновки про діяльність Національного банку.

      Структура Національного банку України будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. До системи Національного банку входить центральний апарат, регіональні управління, розрахункові палати, центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські вищі та середні навчальні заклади й інші структурні одиниці та підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності банку. Керівним органом Національного банку є Правління банку. В порядку виконання і застосування Закону України "Про банки і банківську діяльність" Правління Національного банку в межах наданих йому повноважень приймає постанови, які мають нормативний характер і обов'язкові для виконання всіма органами державної влади й органами місцевого самоврядування, а також юридичними і фізичними особами на території України.