Духовна культура українського народу

 Богом сонця вважався Даждьбог — син  Сварогів, син неба. Таку ж функцію  виконував і Хорс. Про останнього збереглося дуже мало відомостей, тому ми не маємо про нього достатнього  уявлення, як і про різницю між ним і Даждьбогом (щодо цього є різні гіпотези: одна трактує Хорса як тюркського божка, друга ототожнює Даждьбога з Хорсом, третя вважає їх різними богами). Даждьбога ж усвідомлювали як сонячного бога, який дає достаток і життя; згодом саме його ім'я перетворилося на ритуальний рефрен — «дай, Боже», «дай, Бог». Відомий він і як заступник князівської влади та покровитель воїнів. Останні називали себе Даждьбожими внуками, про що свідчать історичні пам'ятки, зокрема «Слово о полку Игореве».

 Важливе місце у «київському Олімпі» посідали Стрибог — бог дощу — та Мокоша — богиня ткацтва та покровителька породіль. Відомості про них дуже скупі, хоч ці боги і вважалися першорядними.

 Близький  за значенням до богів «київського  Олімпу» і Велес (Волос). Він не був представлений у пантеоні Володимира, проте ще до його князювання ідол Велеса вже стояв на київському Подолі. І це не випадково, оскільки Велес уособлював добробут, багатство і виступав покровителем торгівлі, котра концентрувалася саме у цьому районі. Серед слов'янства Велес відомий і як «скотій бог» — захисник худоби та пастухів, вівчарів, чередників. Його образ на іконах нерідко малювали з кіньми та худобою, його ім'ям освячували худобу, вперше по весні відправляючи на пасовище, на його ікони молилися, коли худоба хворіла. І все ж функції Велеса не обмежувалися лише захистом тварин. Назва «скотій бог», яка додавалася до нього, мала ширше значення, адже слово «скот» у давньо-слов'янській мові означало «багатство», а в основі імені «Велес» лежало поняття васу, тобто «добро», «скарб»; пізніше воно стало означати і «держава», «земля». Словом, це той, хто держить землю, наділяє кожного багатством і відповідає за добробут людей. Образ Велеса надзвичайно символічний для української міфології, оскільки розкриває головну ідею ментальності — досягнення добробуту через землю, за допомогою праці на землі.

 Космічно-земний зв'язок як основа світового ладу рельєфно проявлявся також через символіку  народження у широкому розумінні  цього слова: зародження всього живого, виникнення кохання, поява нової людини з її мікросвітом. У цьому плані одвічний український принцип самодостатності людини і самоврядування громади уособлювали Ладо і Лада — божества любові, весни, щастя та вірного подружжя, водночас виступаючи символом гармонії Землі і Космосу.

 У прадавні часи формула такої гармонії мала більш конкретні обриси, втілюючись в образах міфічних тварин: корови та бика, котрі утворювали первісну подружню пару. Бик — це батько і  небо, корова — мати і земля, дощ, що її поливає, — сім'я, з якого народжується все живе. Подібні констукції притаманні багатьом народам і культурам, проте їхня найдавніша основа, за свідченням українського археолога С. Наливайка, створювалася в Подніпров'ї. Пізніше образ ладу, родини та подружньої вірності набув в українській мофології людських рис, втілюючись не лише у згаданій божественній парі (деякі дослідники вважають, однак, що існувала лише богиня Лада), а і в інших божествах, покликаних забезпечити кохання та щастя. Насамперед це Лель (Полель) — бог любові та побрання. До охоронців кохання, шлюбу, родинного щастя причетні й Купайло (бог злагоди та любові, а також плодючості), Рід та Рожаниця (боги людської долі), Доля (образ незмінного порядку та долі людської), певною мірою Марена (богиня весни та чарівництва, а за пізнішими уявленнями — богиня смерті).

 Отже, пантеон слов'яноукраїнських язичницьких  богів досить розмаїтий; і хоча він  і не втілився у струнку генеалогічну систему, але став міцною духовною основою життєвого ладу та рівноваги між земним і космічним. Саме цю філософську сутність він і передав у спадщину наступній релігійній системі.

 Як  уже зазначалося, порівняно з  міфологією українська демонологія  являла собою більш розвинену  сферу духовної культури. В основі її лежить ідея одухотворення всього оточуючого світу, сприйняття природи як живого організму, наповненого різноманітними духами. Це проявляється через цілу систему культів: предків (у тому числі залежних покійників), рослин, тварин, води, вогню, родинноі оселі і — у зовсім невиразних рисах — сил природи. Останнє становило сферу міфології, але з її руйнацією та підпорядкуванням християнській релігії культ природи розпався на ряд розрізнених магічних і сакральних дій, багато з яких увібрав демонологічний культ мертвих.

 Ключовим  у демонології є поняття «демон» (дух) — надприродна сила, якою, мовляв, наділені найрізноманітніші природні явища, речі, а то й люди. Звісно, оточуючий  людину світ не має надприродних властивостей — таким його зробила людська  фантазія. Причому фантазування відрізняється від поетичних образів або казкових вигадок тим, що люди щиро вірили в існування одухотвореного світу, включаючи в його сферу такі суто життєві начала, як добро і зло. З прийняттям християнства зле начало у фантастичних уявленнях людей абсолютизувалося: більшість демонічних образів були оголошені нечистю, а обряди та ритуали, пов'язані з ними, — бісовськими.

 Ще  раз наголосимо, що процес взаємодії  демонологічного і християнського не такий вже й однозначний, як і неоднозначне ставлення до них людей. Для українця, скажімо, велике значення мають релігійно-церковні обряди, проте навіть найревніший християнин свідомо чи несвідомо дотримується двовір'я: «Бога люби, але й дідька не гніви». «Відповідно до цього принципу, — писав Д. Зеленій, — селянин завжди готовий відправити обряд, котрий він вважає нехристиянським і навіть ворожим християнству. За всієї своєї ненависті до біса він завжди готовий зробити йому ласку, аби не нажити в його особі ворога. Крім того, він відправляє ті обряди, котрі повинні захистити його від язичницьких божеств його сусідів. Це свого роду акт самозахисту. А взагалі більша частина магічних обрядів, як і культ покійних, не вважаються ні ворожими християнству, ні нехристиянськими».

 Український пандемоніум структурно розпадається на декілька видів: демони родинного вогнища (домовики) ; демони природи (водяники, болотяники, лісовики, русалки); людські химери (упирі, вовкулаки, чаклуни, відьми, чорти); примари (злидні, блуд, мара, туга, трясця, завійна та ін.).

 Одним із найдавніших демонічних образів у багатьох народів є домовик. Але український домовик суттєво відрізняється від своїх «родичів», створених уявою інших народів. Це аж ніяк не злий дідок, а справжній хатній бог, охоронець домашнього вогнища та родинних святинь. Він прискіпливо стежив за дотриманням родинних ритуалів, шануванням померлих і був, власне, посередником між домочадцями та їхніми предками. Символічна у цьому зв'язку одна з давніх його назв — Щур — однокореневе слово від «пращур» (звався він ще Цур або Пек). На причетність домовика до культу предків вказує і місце його перебування — під порогом (там, де, за повір'ям, розміщувалися пращури) або під піччю — головною святинею дому. Вважаючи домового богом, йому віддавали належну шану: під Новий рік влаштовували «весілля» печі; при переїзді до нової оселі домовика запрошували з собою, споряджаючи для нього хлібну лопату або помело; коли в дім уперше приходила молода, вона мусила принести чорного півня — своєрідну жертву для хатнього бога.

 Крім  домовика, українська демонологія розрізняє ще й дворового духа — дворовика (стригу) — повелителя худоби та всього господарства, котрий, за повір'ями, має помічника — спориша.

 Другими за значеннями демонами є надзвичайно  різноманітні божки природи. Існує  легенда про їхнє походження: Бог, розсердившись на ангелів, вигнав їх з небес; попадавши на землю, одні з них потрапили у поле і стали пальовиками, інші — у ліс і стали лісовиками, ще інші — у болото і стали болотяниками і т. д. Ця легенда зайвий раз підтверджує, що людській фантазії немає меж — вона здатна одухотворити абсолютно все, що людину оточує. Отож, серед великого розмаїття духів природи назвемо насамперед пальовиків, з яких ще виділяються бузничі; водяників та водяниць, що підрозділяються на очеретників та криничників; близьких до них русалок (берегинь) — водяних богинь, що поділяються на мавок, навок, лоскотух, повітруль, бісиць, потерчат тощо; лісовиків (полісунів), із котрих виділяються ще гайовики.

 Духи  природи, незважаючи на їх багаточисельність, становлять єдину демонологічну систему, яка відрізняється від інших тим, що грунтується не стільки на культових засадах, скільки на легендах та переказах. Звідси й своєрідне ставлення до природних божків не як до нечистої сили, а як до поетичних образів. Не даремно багато з них опоетизовано українською літературою: «Лісова пісня» Лесі Українки — неперевершений зразок художнього осмислення демонології Волині.

 Щодо  образу водяника, то він описаний Лесею  Українкою так, як сприймався людьми: «Він древній сивий дід, довге волосся і довга біла борода в суміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому — барви мулу, на голові корона із скайок. Голос глухий, але дужий. Любить усе живе засмоктувати». Ще більшою мірою олюднений образ лісовика,, який уявляється українцям у вигляді трохи здичавілого пастуха. Він пасе свою череду — вовків, зайців, оленів — і полюбляє шуткувати над людиною: відбере в неї пам'ять, і людина заблукає в лісі, а лісовик радіє, гучно сміється і плескає в долоні. А втім, його витівки не злі і рідко коли закінчуються драматично.

 Такою ж трохи кумедною фігурою українська демонологія витворила і чорта. Він вважається уособленням усієї нечистої сили, хоча належить до її нижчого розряду.

 Створення узагальненого образу нечистої сили сягає найдавніших часів. Протягом віків він значно трансформувався, як і його функції та назви. Спочатку він називався бісом, кудесником, пізніше — чарівником, демоном, у християнські часи — дияволом, сатаною, нарешті, чортом. Таким же розмаїттям відзначаються і назви, що характеризують окремі його властивості: чорт — це і ворог, бо нашіптує людині злі думки; лихий, адже робить лихі справи; пекельник, оскільки є господарем пекла; перелесник, бо підбиває людей на перелюб; куций — адже має куцого хвоста; а ще він — лукавий, нечистий і, звичайно ж, дідько.

 Відповідно  багатоликим є і образ біса. Найчастіше він з'являється у  людській подобі, але з цапиними чи собачими ногами, з ріжками на лобі та цапиною борідкою. Любить він  і перевтілюватися у чорного  пса, свиню або цапа. Звичайні місця його перебування — перехрестя доріг, болота, бур'яни або кущі бузини, порожні хати тощо — взагалі непридатні для проживання людей місця. Поблизу них традиційно розташовували млини, кузні, гончарні, майстерні, і, отже, не випадково мельники, ковалі та гончарі вважалися пов'язаними з нечистою силою. Особливо це стосувалося ковалів та гончарів, котрі подібно до чортів, що пекли вогнем грішників, також «мучили» у полум'ї металеві вироби чи глиняний посуд. До того ж їхнє ремесло завжди вважалося священнодійством, утаємниченим заняттям, мовляв, неможливим без допомоги нечистої сили.

 А втім, український чорт не мав таких  магічних і містичних властивостей, як у демонології, скажімо, західних країн. Він майже в усьому подібний до звичайної людини, але наділеної переважно негативними рисами — лукавством, підступністю, впертістю тощо, тобто уособлює те, чого їй не личить робити. Тому нерідко чорт програє у двобої з доброчинною людиною, постаючи іноді у зовсім жалюгідному вигляді.

 Найбільшою  містичною силою наділялися ті істоти, котрі були причетні до культу померлих, — це вовкулаки, упирі, заложні мерці. Уявлення про кровожерливих упирів та вовкулаків проникли в Україну з Західної Європи і знайшли тут сприятливий грунт: адже в українців був особливо розвинений культ заложних покійників, а упирі й вовкулаки пов'язані саме з ними. Докладніше про упирів та залежних мерців уже йшлося у першій частині цієї лекції.

 Аби позбутися шкідливого впливу всілякої нечисті або передбачити свою долю, люди зверталися до чародіїв — істот, котрі не належать до нечистої сили, але користуються її допомогою. Це — відьми, чарівники, чаклуни, «дика баба», вій та ін. Всі вони мають надприродні властивості, але не завжди використовують їх для блага людей, оскільки нерідко укладають угоди з нечистою силою і разом роблять людям усілякі капості: насилають хвороби, неврожаї або присухи — нестямне кохання.

 Усуненням всіх цих зол займалися знахарі (ведуни), котрі поділялися на травників, костоправів, кровопускателів, повитух, — люди, добре обізнані з народними методами лікування, а також із замовляннями та заклинаннями. По суті вони були народними цілителями. Нерідко між ними та чаклунами улаштовувалися змагання: чаклуни намагалися якнайбільше наробити капостей, ведуни — якнайшвидше ліквідувати їх. Бувало, такі змагання відбувалися і між чаклунами: адже вони могли і виправляти зло, а не тільки його вчиняти.

 Отже, чародії та знахарі були своєрідною проміжною ланкою між двома світами  — уявним, фантастичним, демонічним та реальним, раціональним, людським. Символічна боротьба знахарів та чаклунів замикала, таким чином, коло світоглядних уявлень людини, де фантастичне немовби компенсувало ті якості, яких у неї не вистачало у суворій боротьбі за виживання; нечиста ж сила уособлювала всі ті злидні, що випадали на її долю.

 Для етнографії демонічний світ являє неабиякий  інтерес насамперед у плані пізнання духовного розвою людини, розкриття  етнічних символів, утілених у демонічні  образи. А пандемоніум українців, як ми могли пересвідчитися навіть із цього стислого огляду, — надзвичайно багатий.