Духовна культура українського народу

 За  нових соціально-економічних і  культурних умов старовинна весільна обрядовість зазнає суттєвих трансформацій, хоча її основа залишається традиційною. Особливо це стосується усталених весільних атрибутів: вінків, рушників тощо. Щодо хліба, то ним і дотепер освячуються найважливіші обрядові дії: запрошення на весілля, виряджання наречених до шлюбу та їх зустріч, обдарування гостей.

 Нарешті, розглянемо останній тип сімейних обрядів  та звичаїв, пов'язаний тепер уже  із сумними подіями в людському  бутті. Українці завжди сприймали смерть як велике горе, але водночас і як неминучість: «Якби не вмирали, то під  небо б підпирали». Таке неоднозначне ставлення до смерті зумовило формування складної системи поховально-поминальних ритуалів, які відповідали давнім світоглядним уявленням про тіло, душу, та дух. Смерть означала відторгнення од тіла як душі, так і духу. Але якщо душа назавжди покидала тіло, то дух за певних умов міг повернутися до нього або просто на землю, що вважалося неприродним. Виходячи з цього поховально-поминальні ритуали спрямовувалися як на забезпечення незворотного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу мерця.

 Звідси  — надзвичайна присутність сакрального  у поховально-поминальній обрядовості, для якої кожний, здавалося б, незначний  елемент набуває Особливого магічного  значення; звідси ж і особлива регламентація  дій, пов'язаних із похованням небіжчика. Більше того: вважалося, що смерть — це лише перехідний ступінь до існування у потойбічному світі, який пов'язаний із земним, причому світ предків здатний впливати на земне життя залежно від конкретної поведінки людей. Словом, смерть і життя, облямовані ритуально-обрядовою системою, розумілися як єдиний взаємопов'язаний процес. Відповідно до цього і поховально-поминальну обрядовість прийнято трактувати як єдину сферу, яка, втім, складається з двох основних частин: похорону і поминок.

 Похорон — це система ритуальних норм поведінки та обрядових дій, пов'язаних з оповіщенням про смерть, підготовкою небіжчика до похорону та його проводами.

 Коли  вмирала людина, про це оповіщали  всіх родичів та односельців. З цією метою на вікна хати, де лежав небіжчик, вивішували білі хустки або перемітки. Серед верховинців було прийнято розкладати перед хатою покійного велике вогнище та сурмити у трембіти.

 Смерть  позначалася на поведінці всіх близьких до померлого і навіть усіх односельців. Життя у цей час уповільнювалося й затихало, бо не можна було ні гучно розмовляти, ні виконувати роботи, які викликали шум. Крім того, не годилося вивозити гній, садити капусту чи підсипати яйця під квочку, бо «все це завмре». З цієї ж причини із двору небіжчика забирали вулики та все насіння, а з хати намагалися винести й кота, бо якщо той стрибне через покійного, останній перетвориться на упиря.

 Особливо  делікатно ставилися до душі померлого: якщо у хаті літає муха, не можна  її бити, бо не виключено, що саме вона і є його душею; заборонялося пити воду в хаті небіжчика, адже її могла пити душа; коли хтось хотів сісти на лаву, мусив подмухати на неї, аби не розчавити душу покійного.

 На  час похорону дівчата розпускали волосся, чоловіки ходили без головних уборів. Коли приходили до хати небіжчика, читали «Отче наш», цілували покійному руку (крім неодружених — «не буде дітей») і віталися, але не традиційним «Добрий день», а іншою формулою — «Здорові будьте».

 Особливо  важливим вважалося те, як людина померла: спокійно чи в агонії. Якщо вона вмирала тяжко, це був знак того, що покійник за життя знався з нечистою силою, і, отже, міг заподіяти шкоду живим. Аби запобігти цьому, існували різноманітні магічні дії: в одному випадку знімали з даху і ламали коника, аби дати можливість душі покинути тіло, в іншому — просвердлювали черінь печі, у третьому — спалювали заслонку, в четвертому — дзвонили у дзвони. У руки тяжко вмираючого вставляли запалену свічку, освячену на Стрітення або у Великий четвер, a очі затуляли монетами (якщо б він на когось подивився, той би помер). Але і цього вважалося замало. Тому й на похоронах «наглих» мерців дотримувалися оберегової символіки: вбивали їм у груди осиковий кілок, кололи тіло шилом, посипали очі чи могилу маком, завалювали її камінням або сміттям.

 Коли  ж людина вмирала «нормальною» смертю, обряд поховання був зовсім іншим. Насамперед омивали душу: перед померлим ставили жбан з водою, в якому, за повір'ями, купалася душа, перш ніж відлетіти на той світ. Такий жбан мав стояти 40 днів — стільки, скільки душа прощалася з тілом.

 Після омовіння душі небіжчика обмивали й  обряджали у нове, смертне вбрання: літніх — у переважно темних кольорів (бойки, навпаки, вбирали покійного  у так зване біле шмаття, а гуцули завивали у біле полотно), молодих дівчат — у спідниці синього, зеленого та жовтого кольорів, які в народі вважалися жалобними. З жінок знімали усі прикраси, їм пов'язували хустку або вдягали намітку. На чоловіків завжди одягали шапку, а коли священик був проти цього, головний убір клали збоку від покійника або під голову. В багатьох місцях України померлому одягали панчохи або традиційні калаги, зшиті з легкої тканини. З цього приводу навіть побутувало прислів'я: «Кілько не роби, то все рівно босим поховають». Натомість переважно в західних районах покійного обов'язково взували в жовті або чорні чоботи (попередньо витягнувши усі цвяхи: в труну нічого не можна було класти металевого, крім мідного хреста), оскільки вірили, що невзутий попече ноги, як перелітатиме через «огненну ріку».

 Певною  своєрідністю в Україні визначався похорон неодружених. На знак того, що померла Молода людина, біля її тіла встановлювали деревце (весільне гільце). Вбирали неодружених померлих у весільний одяг. Молоду дівчину, наприклад, ховали у вінку зі стрічками або у фаті, на середній палець правої руки одягали перстень з воску, до руки прив'язували весільного рушника, а волосся розплітали. Родичі дівчини роздавали всім присутнім подарунки, як на весіллі, на віко труни клали весільний коровай. Неодруженого хлопця так само прибирали у весільний одяг з усіма атрибутами. Під час похорону виконувалися і суто весільні звичаї та обряди: обирали весільний поїзд, запрошували бояр та дружок. Померлих дівчину або хлопця називали «князем» і «княгинею». Іноді для них обирали з числа живих нареченого або наречену, котрі виконували ці ролі з дотриманням усіх весільних обрядів. На могилі дівчини обов'язково закопували весільне деревце.

 Колись  небіжчика після обмивання клали  на лаву, підстеливши під нього  кожух, і лише пізніше стали класти у труну, ногами до дверей: чоловіків праворуч від них, а жінок ліворуч. Звичай ставити труну на стіл з'явився порівняно недавно, але суть його аналогічна: покійник має поспілкуватися з домашніми божествами та попрощатися з ними.

 Віддавна  так повелося, що весь час, поки небіжчик перебуває в хаті, біля нього чатують родичі чи старенькі сусіди, які співають побожних пісень або розповідають про померлого. Існували в Україні й архаїчні ігри при мерці, а в Карпатському регіоні — навіть ігри з мерцем, генетично пов'язані з давньослов'янськими тризнами (буквально: боротьба, змагання). Ігри при мерці, описані наприкінці XIX ст. В. Шухевичем та В. Гнатюком, нагадували звичайні молодіжні забави, спрямовані на те, аби «зробити веселість між людьми, бо тоді і домашнім стає легше на серці». Щодо ігор із мерцем, то їхня природа остаточно не з'ясована, хоч вони явно тяжіють до культу предків: приміром, хлопці «тягають мерця за ноги і кличуть, щоби вставав і бавив ся з ними, тягають за волосся і питають ся, чи відгадає, хто потяг...»

 Особливою магічністю визначався винос труни  з небіжчиком, оскільки це пов'язувалося  з захистом родини та господарства від його шкідливого впливу. Намагаючись  перешкодити померлому відшукати  дорогу додому, його виносили ногами вперед переважно через задні двері, тричі постукавши труною об поріг хати, щоб покійник попрощався з пращурами і більше не повертався. Як тільки труну виносили з хати, на тому місці, де вона стояла, розбивали новий горщик (символ оновлення життя), а шлях, яким виносили труну, посипали житом та ячменем, аби в домі більше ніхто не вмирав.

 В українців  Карпат було прийнято перед тим як нести покійника на цвинтар, виголошувати перед домовиною, що ставили на подвір'ї, прощу. Це робив від імені померлого священик, прощаючись і прохаючи прощення. Всі присутні ставали на коліна, прихиляючи голови до віка труни. Після цього родичі покійного роздавали поману — пам'ятку про померлого: сердак, пояс, сорочку, перемітку. На користь усіх присутніх жертвували також біле теля, лоша або ягня, а по закінченні поховання робили поману в церкві.

 Українці  суворо дотримувалися напівцерковного  звичаю печатати могилу, якого не знають інші народи. Священик під церковні співи позначав лопатою хрест над могилою, а потім навхрест кидав на труну землю. Як відзначав ще Д. Зеленій, поховання без такого ритуалу українці вважали неповним; лише воно не давало покійникові вийти з могили. Доповненням до цих оберегових дій було встановлення на могилах хрестів. Вони, як правило, робилися дерев'яними, іноді у вигляді каплички або голубця — двосхилого даху. Було прийнято пов'язувати хрести рушниками, а на могилах хлопчиків та неодружених чоловіків — хустками. Відзнакою могили козака був дерев'яний спис із прив'язаною до нього хусткою, що символізувало військове знамено.

 До  речі, поховання українських козаків  визначалося особливою своєрідністю, як і все їхнє життя. Адже рідко  коли козакові випадала спокійна смерть, а коли таке й траплялося, то знову  ж не вдома, а десь серед поля. Тоді його супутники насипали на могилі пагорбок, устромляли в нього списа, а хустину, якою накривали небіжчика, привозили священикові, аби той здійснив над нею релігійний обряд та посипав землею.

 Найчастіше  ж козаки, приречені ворогами-католиками на шибеницю, конали на палі або стовпі з гострим шпичаком на кінці. «Так умирав мій дідусь — царство йому небесне! — писав Дмитро Яворницький, — так помер мій батько — нехай він царює на тім світі! Так і я хочу померти — спадковою стовповою смертю. А відтак лежали козаки в степу непоховані... омиті дощами, овіяні вітрами, лежали доти, поки від них залишалися голі кістяки і поки між кісток не проростала зелена трава, а через очні створи не пробивався високий бур'ян, — оце й було замість савана полеглому в боротьбі за батьківщину козакові...»

 Але повернімося до «звичайного» похорону. По його закінченні для всіх присутніх улаштовували трапезу, обов'язковою стравою на якій було коливо (канун) — варена пшениця з медом. Одразу після трапези було прийнято ставити на вікно склянку горілки та окраєць хліба, призначені для духу покійного: адже він, за повір'ям, повертався додому протягом дев'яти днів. Наступного дня на могилу несли сніданок («будили покійного»). Цим завершувався похорон, і цим же розпочиналися поминки.

 Поминки — система звичаїв, пов'язаних зі вшануванням померлого та всіх предків. Вони поділяються на дві групи: родові та вселенські. Перші присвячуються пам'яті близьких, другі — вшануванню померлих узагалі (ці дні визначені народним або церковним календарем).

 До  родових поминок, крім згаданого  вище звичаю «будити покійного», належать третини, дев'ятини, сороковини та роковини — вшанування померлого у відповідні ритуальні дні, а також Русальний Великдень — спеціальний день (четвер перед Трійцею) поминання «нечистих» покійників (самогубців, утоплеників, померлих нехрещених дітей).

 Відзначення окремих поминальних днів пов'язується з народними світоглядними уявленнями про життя та смерть. Отож, вважалося, що на третій день тіло покидає душа, на дев'ятий — дух, на сороковий же день тіло перестає існувати. Богослови ж цю символіку трактують інакше: цифра три, на їхню думку, пов'язана з вірою у Трійцю (Отця, Сина і Святого Духа); дев'ять — із прилученням померлого до дев'яти чинів ангелів; сорок — із біблійними сюжетами, зокрема з сорокаденними мандрами Ісуса Христа.

 Кожні родові поминки влаштовувалися за єдиним сценарієм і включали три основні  дії: заупокійну службу Божу, поминальну трапезу та відвідини могили. Як і на похороні, на поминках дотримувалися  традиційних звичаїв залишати на підвіконні склянку горілки з окрайцем хліба та готувати ритуальну кутю (коливо, канун). Єдиним винятком з усталеного сценарію є звичай випікання з тіста на сороковий день після смерті так званої драбинки — символу сходження померлого на небо.

 Відвідини могили також включали ритуальну трапезу біля покійного, але, крім неї, ще голосіння та тризну (ігри та кулачні бої). Останні є відгомоном стародавніх змагань біля могили померлого, які влаштовувалися не лише народові поминки, а й на вселенські: розпочиналися вони за три тижні до Масляни і тривали аж до Великого посту. Щодо голосінь, то колись вони вважалися обов'язковою , складовою поминальної обрядовості східних слов'ян — як символ віддання шани померлому. Пізніше вони в основному збереглися серед росіян, а в середовищі українців стали зустрічатися рідше. Втім, до них вдавалися і українки, особливо на похоронах та у поминальні дні; проте поминальні голосіння нерідко закінчувалися веселими піснями — «щоб покійнички не ображалися, що невеселі йдемо від них».

 До  вселенських поминок належать такі основні дні, як родительські суботи, що справлялися перед М'ясницями й Трійцею, різдвяна вечеря (25 грудня), Великдень, проводи, що влаштовуються на початку Фоминого тижня (другий понеділок після Великодня). В Галичині проводи бувають на другий день Великодня (Великдень для померлих), на Поділлі, — як правило, за тиждень після Великодня (гробки). Крім названих днів, покійних поминають у день Усікновення глави св. Іоанна Предтечі (11 вересня) та у Дмитрівську суботу (26 жовтня).