Духовна культура українського народу

 Як  наслідок опору втручанню церкви, що зобов'язувала молодих лише після  вінчання жити подружнім життям, виник  шлюб «на віру». «Буває, що люди живуть, не повінчавшись, на віру, справивши, принаймні, невеличке весілля,— писала дослідниця Литвинова-Бартош,— не справивши весілля, не можна жити у парі, навіть коли люди й повінчалися». Шлюб «на віру» набув найбільшого поширення саме в Україні, що свідчить про загострення проблем шлюбно-сімейних відносин на цих теренах. Пізніше, на рубежі XVIII—XIX ст., коли вінчання стало складовою частиною весільної обрядовості, даний звичай зазнав деякої трансформації. Це зумовлювалося своєрідними ситуаціями, коли «канонічні перестороги, — як писав Михайло Коцюбинський, — перешкоджали легалізації шлюбу, а економічні умови примушували до спільного життя». До вільних шлюбів переважно вдавалися розведені або удівці, котрі, згідно з чинним законодавством, не мали права вінчатися, бідняки, що не мали можливості справити весілля, а також ті, хто не діставав благословіння батьків.

 Існувало  багато регіональних різновидів звичаю жити «на віру». На Волинсько-Подільському порубіжжі, наприклад, такі шлюби називалися «на совість» і укладалися найчастіше з покритками — жінками, котрі мали позашлюбну дитину. Цим покритка немовби знімала з себе провину і осудження оточуючих. Близьким за змістом був звичай «на піч», поширений у давніші часи на Наддністрянщині. Завагітніла дівчина непомітно пробиралася до оселі свого спокусника, влазила на піч і перебувала там доти, поки не народить дитини (за традицією, її не могли ні вигнати, ні якось скривдити). Після цього вона ставала повноправною дружиною свого обранця.

 Цей звичай, коріння якого сягає ще часів матріархату, проявлявся в  Україні і через сватання дівчини  до парубка. «Колись, — писав І. Нечуй-Левицький, — дівчата самі сватались за парубків: кажуть, що дівчина була прийде в  хату, де вона назнає собі парубка, покладе хліб на столі і сяде на лаві. То був знак, що вона хоче заручитися з господарським сином. Як до неї господар не промовляв і слова, то був знак, що його син не хоче женитись із нею, але кажуть, що люди мали за гріх давати гарбуза дівчині». Консервація цього давнього звичаю пояснюється своєрідністю історичних умов (відірваність чоловіків від домівок через козакування або відхідництво), які визначили образ незалежної жінки, в тому числі у питаннях пошлюблення. Саме ця риса набула в Україні національного відтінку.

 Трансформація статусу української жінки викликала  таку форму шлюбу, як шлюб «за домовленістю». Він включає взаємну згоду  молодих на шлюб і водночас обов'язкове благословіння батьків. Із часом  орієнтованість на волю батьків зменшувалася, підвищуючи тим самим роль молоді у створенні сім'ї і роль головної цінності шлюбу— любові.

 «Шлюб із коханням» у народі завжди вважався ідеалом; щоправда, цей ідеал не завжди міг реалізуватися. Виходами з такої  ситуації слугували відхід молодих з-під опіки батьків або уведення молодої нареченим. Українські шлюби «уходом» та «уводом» близькі до давніх «умикань», хоча і не ідентичні їм. Шлюби «уводом», добре відомі ще наприкінці XIX ст., нерідко також пов'язувалися з викраденням дівчини, але переважно за її згоди, хоча і всупереч волі її батьків. Значно ширше побутування мали шлюби «уходом» — часто проти волі обох пар батьків, які не погоджувалися на пошлюблення дітей, або через порушення шлюбної угоди, або коли наречена була покриткою, або коли молоді належали до різних національностей, релігій тощо. Щодо останнього, то для церкви це було серйозним аргументом проти укладання шлюбу. Адже, приміром, зв'язок русинки з іновірцем колись карався постриженням її у черниці.

 Отож, бачачи суттєві перешкоди для своїх намірів, молоді йшли або в інше село, або навіть в інші землі (наприклад, у Молдавію), де існували не такі жорсткі закони, вінчалися там, а потім поверталися додому. До шлюбів «уходом» нерідко вдавалася біднота, неспроможна придбати подарунки за шлюбною угодою. Саме тому по мірі зубожіння значної частини селян та міщан деякі види оплати, передбачені шлюбною угодою, наприкінці XIX ст. відпали.

Шлюбні  угоди та звичаї

 З розвитком  товарно-грошових відносин в Україні  трансформуються і шлюбно-родинні стосунки. В основу укладання шлюбу, наприклад, лягла угода між двома сторонами — батьками й родичами молодих; посередниками виступали довірені особи — сват і сваха.

 Шлюбна  угода, особливо поширена в XVI—XIX ст., виникла  на грунті стародавнього купна (окупу) — справжнього викупу жінки чоловіком; одиницею викупу слугувало вено (віно, вино). Пізніше останнє набуває вигляду звичайного шлюбного подарунку батькам дружини під назвою посагу. Наявність і розмір посагу були важливими умовами шлюбної угоди, котра тривалий час укладалася усно, але при свідках. Починаючи з XVII ст., коли у придане стали давати землю, угоди оформлювали письмово у вигляді так званих виновних лист, де перелічувалися всі умови укладання шлюбу. За традицією придане складалося з кількох частин: посагу, внеску молодого, внесків батьків та родичів молодого. Останні мали назви віно та приємок. В окремих випадках (коли, скажімо, виходила заміж сирота) внесок робила молодіжна громада.

 Найбільшої  ваги економічні основи шлюбу набули у XIX ст. Саме у цей час урізноманітнюються і форми укладання шлюбних угод, оскільки економічний розвиток окремих українських земель, що входили до складу різних держав, був неоднаковим, як і різними в них були системи права. Приміром, на Середній Наддніпрянщині та Східному Поділлі при укладанні шлюбу додержувалися традиційної угоди, в якій ішлося про економічну основу молодої сім'ї та обсяг витрат на весілля. Для реалізації угоди батьки молодих збиралися на змовини, у яких нерідко брали участь і молоді. Змовини іноді поєднувалися з заручинами і в такому разі супроводжувалися святковим обідом. Під час гостини було прийнято краяти сир, що приносила відданиця: це символізувало скріплення угоди про шлюб.

 Однією  з найважливіших умов шлюбної  угоди було надання молодим землі, насамперед із боку нареченого. Молоду також намагалися наділити землею, проте це практикувалося не скрізь. Усталеною ж традицією вважалося надання молодій материзни — певної частки землі, яка передавалася у спадщину лише по жіночій лінії і якою мала право розпоряджатися тільки жінка.

 Як  відомо, шлюбна угода обов'язково передбачала  наявність посагу. Колись він складався  з двох частин: скрині та худоби, проте вже у XIX ст. став обмежуватися «скринею» (постіль, білизна, рушники тощо). Щодо «худоби» (а вона включала і худобу, і гроші, і землю), то через обезземелювання селян вона не завжди включалася до шлюбної угоди. У зв'язку з поширенням відхідництва почали надавати меншого значення взагалі наявності у молодих землі чи худоби. Але якщо ці умови становили окремі пункти угоди і не виконувалися, то угода розривалася, а свати повертали дарунки, зроблені під час заручин.

 Із  часом традиційні умови шлюбної  угоди відживали, поступаючись грошовим сплатам; трансформувався і посаг, що тепер складався з «постілі»  та «віна». Його роль зростала, оскільки він нерідко залишався єдиною формою приданого, до нього лише іноді батьки додавали гроші, худобу, а коли була можливість — і землю. По суті це було зменшене придане, що називалося приданком.

 Ця  загальна закономірність мала різні регіональні прояви, відповідно до тих чи інших соціально-економічних умов. Скажімо, на Волині, де за звичаєвим правом молоду не обов'язково було наділяти землею, більшого значення надавали посагу. Зовсім протилежна картина спостерігалася у районах, підпорядкованих Австро-Угорщині з її найконсервативнішою системою землеволодіння і землекористування. Складне економічне становище, у якому перебувало населення цих районів, позначилося на пріоритеті шлюбних угод. Одруження з безземельним там називали «шлюбом на вітер». Звідси й молодь переважно не брала участі у змовинах: адже на них ішлося не про любов, а про «поле». Усунення молодих від участі у шлюбних угодах певною мірою було характерним і для інших регіонів України. Так, на Поділлі укладанню угоди передували вивяди — обрядова акція, спрямована на виявлення матеріального становища судженої. Роль розвідника виконував старший родич парубка — сватач, котрий вишукував таку наречену, за яку давали більше землі. Лише після цього батьки молодих сходилися на змовини, але справа тим не закінчувалася. Аби краще дізнатися про добробут сватів, улаштовували ще й оглядини, а задовольнившись ними, тоді вже могли засилати старостів.

 Звичаєве  право українців обмежувало укладання  нерівних у соціально-економічному, конфесійному, віковому та етнічному плані шлюбів. Це явище сягає часів Київської Русі, коли, власне, закладалися основи громадянського та канонічного права. Церква просто відмовлялася освячувати шлюб між представниками різних соціальних верств, особливо між можновладцями і холопами. Якщо такий шлюб усе ж укладався, холопка ставала не дружиною, а фактичною наложницею пана. А втім, багатоженство на Русі не було поширеним. Щодо вільних селян, то вони без згоди свого пана не мали права одружуватися на рабині. Коли це траплялося, вільний селянин ставав холопом, як і його діти.

 За  традицією, соціально нерівні шлюби  в середовищі трудящих укладалися у  виняткових випадках і, як правило, з  волі батьків, коли ті, скажімо, бажали таким шляхом покращити своє матеріальне  становище.

 Одним із наслідків шлюбів за розрахунком  було приймацтво — проживання зятя у сім'ї дружини. Хоча воно й суперечило звичаєвому праву (залишатися після одруження з батьками міг лише син), утім соціально-економічні умови в Україні складалися так, що приймацтво стало поширеним явищем.

 Приймацтво  мало такі види: з примусу, за бажанням, за запрошенням. Перше траплялося переважно тоді, коли бідний зять ішов до багатого тестя. У такому разі він ставав робочою силою в його господарстві, не маючи ніяких прав: лише відробивши десять років, приймак міг розраховувати на певну частину майна. Більшого поширення в Україні набуло приймацтво за запрошенням, особливо характерне для південних районів, де було багато вільної землі і мало робочих рук. Запрошували у прийми звичайно тоді, коли у батьків нареченої не було синів або вони були замалими, або коли в сім'ї не було годувальника. Зять у таких випадках вважався главою родини і, отже, власником усього майна. За певних умов наречений ставав рівноправним членом сім'ї і тоді, коли він сам бажав іти у прийми. Тоді приймака вважали ніби всиновленим — з відповідними майновими правами. Умови приймацтва відбивалися у шлюбній угоді і засвідчувалися нотаріусом.

 Залежно від того, на якій основі базувалося приймацтво, визначалося і ставлення  до нього з боку громадськості. До приймацтва з примусу, як правило, ставилися негативно («приймаччя — доля собача»), а до приймака — зі зневагою: адже такий приймак не міг представляти родину на мирському сході чи цехових зборах. Приймацтво за бажанням не засуджувалося, але й не завжди схвалювалося, особливо у випадках, коли приймак не був главою сім'ї. Щодо приймацтва за запрошенням, то воно схвалювалося і за моральними мотивами, і за юридичними канонами, — такий приймак вважався рівноправним як у своїй родині, так і в громаді.

 У межах  названих видів приймацтва існували і локальні його варіанти. Так, у Галичині приймацтвом називали ситуацію, коли бездітна пара в літах брала до себе якусь молоду пару, — як правило, без землі, а нерідко й без батьків. При цьому приймаки зобов'язувалися доглядати людей, що дали їм притулок, а в разі їхньої смерті успадковували майно. «Класичне» приймацтво у Галичині та на Поділлі відоме під іншою назвою — «піти у зяті», а традиційне проживання невістки у домі свекра називалося там «піти у невістки». Серед лемків приймаками вважали лише сиріт, яких брали на утримання. Там же, а також у Поліссі практикувалося так зване багатоприймацтво: кілька дочок приводили на подвір'я батьків своїх чоловіків. Це траплялося переважно тоді, коли батьки не мали синів. У такому випадку всі дочірні сім'ї користувалися рівними правами, за винятком тієї з них, чоловік якої за угодою мав стати главою сім'ї. Приймацтво — яскравий показник характеру шлюбно-сімейних відносин в Україні, котрі, як правило, будувалися на рівноправній основі, характеризуючи в цілому демократичний устрій життя українців. Найрельєфніше це проявлялось у відповідних нормах звичаєвого права. Отож, коли одна з заміжніх дочок перейде на «вітчизну» з чоловіком, а батьки ще живі або жива одна мати, то спадщина може бути різною: більша частина дістанеться тій із дочок, котра перейшла на «вітчизну», і вона може бути передана їй, коли мине десять років її перебування в господарстві батьків; нарешті, донька, що залишилася з батьками, може отримати лише половину спадщини: друга половина розподіляється між іншими доньками. Не менш пільговими були і норми спадкоємства. Якщо дружина приймака помре бездітною, приймак стає її спадкоємцем — тим більше тоді, коли після смерті дружини залишаться діти.  

ГОСТИННІСТЬ, ВІТАННЯ Й ШАНУВАННЯ 

Двоїстість  української ментальності

 Своєрідність  будь-якого народу проявляється передусім  у спілкуванні, оскільки саме там  концентруються етнічні стереотипи з притаманною їм особливою мовою  знаків, символів, словесних формул, жестів, міміки тощо. Ця мова здатна виражати надзвичайно складні поняття, до того ж в емоційно напружених ситуаціях (наприклад, під час похорон, поминань), коли звичайна людська мова виявляється неефективною.

 Мова  символів глибоко національна, і  це визначається не лише набором своєрідних етнічних знаків, а й характером зв'язків із традиційним корінням: у народів, свідомість яких багато в чому залежить від вірувань, релігії, ритуалів, етнічні стереотипи складають систему їхнього світосприймання і по суті є головними рисами національного життя; у народів, котрі тією чи іншою мірою втратили ці глибинні зв'язки, етнічні стереотипи поширюються лише на зовнішні правила поведінки.