Дендропарк Софиевка

Києво-Могилянська академія протягом тривалого часу була єдиним вищим  всестановим навчальним закладом України, Східної Європи та всього православного  світу. Започаткувала її школа Київського братства, заснована 1615 р. Року 1632-го київський  митрополит Петро Могила об'єднав  її з Лаврською школою, заснованою ним 1631 р. Києво-Могилянська академія була всестановим закладом. За статутом, у ній мали право навчатись  всі охочі. В академії навчалися  діти української шляхти, козацької  старшини, козаків, міщан, священиків і  селян.

Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Одначе студенти мали право навчатися в ній  стільки, скільки бажали. Всього в  академії було вісім класів, а кількість  предметів сягала 30 й більше.

В історії Києво-Могилянської академії було кілька періодів піднесення. Перший пов'язаний з діяльністю Петра Могили.

Розквітові Києво-Могилянської академії сприяла підтримка гетьмана Івана  Мазепи. Близько 1709 р. у ній навчалося  до 2 тис. студентів. Одначе після Полтавської  битви Петро 1 наказав київському воєводі вислати за кордон усіх "польських" (тобто правобережних за походженням). Згідно з царським наказом над  академією встановлювався недремний  контроль.

Новий етап розвитку академії пов'язаний з діяльністю Р. Заборовського, який став київським митрополитом 1731 р. З  його ініціативи розширила навчальну  програму, ввели курс лінгвістики, збільшили  кількість студентів.

У другій половині XVIII ст. Київську академію заходами імперського уряду було перетворено на становий духовний навчальний заклад, а 1817 р. взагалі закрито.

Київська академія мала вирішальне значення для становлення й розвитку української науки, культури й літературного  процесу в ХVІІ-ХVІІІ ст. У ній  сформувався один із центрів філософської думки слов'янського світу. Філософські  праці Й. Кононовича-Горбацького, І. Гізеля, Й. Кроковського, Ф. Прокоповича, М. Коза-чинського, Г. Кониського залишили яскравий слід в українській культурі. Філософом світового рівня був вихованець академії Г. Сковорода.

 Київська академія сприяла  становленню української літературної  мови. Професори академії написали десятки курсів поетики, в яких розробили теорію українського поетичного мистецтва.

У Київській академії виник і  розвинувся український театр. Для  нього писалися драми, діалоги й  інтермедії. Так, у 1704-1705 рр., викладаючи в академії поетику, Ф. Прокопович створив  першу історичну драму на теми рідної історії - трагікомедію "Володимир".

 Прищеплена в академії любов  до науки не згасала у вихованцях  протягом життя. Роз'їжджаючись  по всіх усюдах, вони закладали  школи, обдаровували бібліотеки, створювали книжки, чим сприяли  розвиткові літератури, малярського  мистецтва, музики, театру, науки.  У стінах академії виховувалася  практично вся творча й наукова  українська інтелігенція, а також  видатні політики тих часів.  Тож заснована на принципах  гуманізму академія сприяла культурному  поступові України.

 

Роль Т.Г. Шевченка у становленні  української культури.

Тарас Григорович Шевченко був одним  із найвидатніших майстрів українського образотворчого ми-стецтва. його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного  розпису та скульптури, він досконало  володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером. Т. Г. Шевченко є автором понад однієї тисячі творів образотворчого мистецтва. На жаль, не збереглося понад 165 його творів, у то¬му числі монументально-декоративні  розписи та скульптури.

 Т. Г. Шевченко, як художник-реаліст,  одним із перших правдиво змалював  життя і побут селянства («На  пасі¬ці»—1843 р., «Селянська родина»  — 1843 р.). У 1844 р. вийшов перший  випуск серії офортів «Живописна  Украї¬на», яку художник задумав  як періодичне видання про  іс¬торію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам'ятки. Його  славетна «Катерина» (1842 р.) написана  подібно до народних картин, де  кожен елемент зображення є  символом. Центральна постать картини  уособлює Україну, дуб — її  силу та непокору.

 

 Одним із провідних жанрів  мистецької творчості Т. Г.  Шевченка був портрет. У цьому  жанрі художник створив понад  130 робіт. У 1860 р. за серію  офортів за творами К. Брюлова  та автопортрети Т. Г. Шевченко  був удостоєний звання академіка  гравірування. Провідну роль у  процесі відродження на Україні  відігравав Т. Г. Шевченко.Шевченко  відіграв важливу історичну роль  у розвитку української  літературної  мови. Він установив ту структуру  української літературної  мови, яка збереглась у всьому істотному  як основа сучасної мови, тобто   розвинув і утвердив певний  склад словника і граматичний  лад української  мови, які  стали нормою і зразком для  письменників, преси, театру тощо.Тарас  Шевченко - символ чесності, правди  і безстрашності, великої любові  до людини. Вся творчість великого  Кобзаря зігріта гарячою любов’ю  до  Батьківщини, пройнята священною  ненавистю до ворогів і гнобителів  народу. Його думи, його пісні,  його полум’яний гнів, його боротьба  за  світлу долю трудового люду  були думами, піснями, гнівом і  боротьбою  мільйонів.

 

Вплив християнства на розвиток української культури.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню  визначних пам'яток літератури. Під  його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні  зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи.

Християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною, мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм.

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу, до досягнень світової культури сприяли тому, що, в основному, першими  руськими письменниками були священнослужителі.

Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етичних проблем  на Русі була Біблія, особливо Новий  Завіт. Для характеристики епохи виникнення оригінальної літератури Київської Русі найкраще підходить афоризм з «Євангелія від Іоанна»: «Спочатку було слово». «Словами» називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла служити історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.

 У Київській. Русі досить  швидко виник свій жанр літератури  — літописання, який у такому  вигляді не був відомий ні  у Візантії, ні в Болгарії. Літописи  — це не лише історичні,  але й видатні літературні  твори, сказання, билини, народні  перекази, посольські нотатки, легенди. 

Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою школу  для дітей «нарочитої чаді», тобто  знаті. Школи відкрилися також у  Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості  про поетику, а також з географії, історії 

Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на. розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі була Десятинна церква, побудована у Києві в 989—996 рр. Це був хрестовокупольний храм з  трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. У середині XI ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества — Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи будівель, елементи розпису балканських художників і давньоруської дерев'яної архітектури, деякі романські традиції.

Процес поширення і утвердження  християнства на Русі супроводжувався  формуванням нових традицій у  образотворчому мистецтві. В міру того як давньоруський конопис набував  самостійного розвитку, традиції візантійської  іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису.

Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало  складовою частиною. богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії, руська християнська церква перейняла грецьку богослужбову традицію.

Давньою і досить унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. звони повідомляли про  нашестя ворога, пожежі, військові  перемоги, скликали народ на віче, викликали  у людей почуття радості або  скорботи, надії, тривоги, страху тощо.  

.І.П. Котляревський і  нова українська література.

Іван Петрович Котляревський –  класик нової української літератури – автор перших, справді національних творів – нев’янучої “Енеїди” і  безсмертної “Наталки Полтавки”, поява  яких знаменувала собою початок  нової доби в історії нашої  культури. Котляревський був талановитим  національним поетом і драматургом, що в своїх книгах, написаних живою  народною мовою, виступив яскравим самобутнім співцем рідної землі, підніс ряд  гуманних ідей на захист простих людей  з народу і гостро засудив паразитизм, неуцтво, розбещеність панівних верств феодально-кріпосницького суспільства. Звернувшись до народного життя  і народної мови, ввівши їх у свої твори, Котляревський спрямував  українську літературу на нові шляхи  – становлення і розвитку національної літератури. Саме тому йому, як найбільш талановитому із попередників основоположника  нової української літератури Т.Г.Шевченка, й належить одне з найпочесніших  місць у літературі першої половини ХІХ ст.

Літературний доробок І.П.Котляревського складається з поем “Енеїда”, “Пісні на Новий 1805 год князю Куракіну”, а також п'єс “Наталка Полтавка” та “Москаль-чарівник” і перекладу російською мовою “Оди Сафо” - твору давньогрецької поетеси Сапфо.

 

Українська усна народна  творчість.

. Протягом останнього тисячоліття  (попередня творчість в силу  різних історичних причин не  збереглася) наш народ створив  такі мистецькі перлини, які  стали окрасою вітчизняного і  світового фольклору. 

 Народна культура знайшла  своє яскраве відображення в  піснях, думах, казках, легендах, повір'ях, прислів'ях, приказках тощо. Історичні  пісні та думи славили героїчну  боротьбу українського народу  проти гнобителів та іноземних  загарбників. Про напади турецьких  і татарських орд розповідають  журливі пісні "Волиночка", "Дунаю, Дунаю, чому смутен  течеш", "Байда", а також думи "Втеча трьох братів з Азова", "Маруся Богуславка", "Самійло  Кішка", "Козак Голота" та  ін. Пісні й думи виконували  талановиті співці - лірники й  кобзарі, які мандрували по  Україні.Пісні та думи прославляли  визвольний рух, подвиги козаків,  повстання народних мас проти  гнобителів. Багато пісень і дум  присвячувалося народним героям - Наливайку, Судимі, Павлюку, Острянину,  Сагайдачному.Усна народна творчість  справила благотворний вплив  на формування української літературної  мови. Стара "руська мова", що  складалася з українського і  білоруського різновидів, визнавалась як офіційна мова у Великому князівстві Литовському майже 200 років. Це визнання було записане у Литовському статуті 1566 р. Цією мовою друкувалися книжки й писалися наукові трактати, документи, твори давньої літератури. Вона постійно збагачувалася словами української і білоруської народних мов, а з часом послужила основою для їх власного розвитку. Про значення "руської мови" польський поет початку XVII ст. Ян Пашкевич писав: "Польща квітне латиною, Литва квітне русиною".За часів Литовської держави в Україні етнічна мова, що склалася з місцевих діалектів руських племен, стала головним чинником дальшого формування української народності та її культури. На українську мову невідомим монастирським ученим перекладено з церковнослов'янської Пересопницьке Євангеліє (XVI ст.), назва якого походить від містечка Пересопниця (тепер село Рівненської обл. на березі р. Стубли - притоки Горині). Рукописна книга була оформлена орнаментом у стилі українського ренесансу (відродження).Актом Люблінської унії 1569 р. на землях України, підлеглих Польщі, в діловодстві й церковній службі формально визнавалась українська мова. Але її вживання обмежувалося офіційними мовами - латинською і польською. Разом з тим ці розвинуті мови справили певний позитивний вплив на українську літературну мову, що збагачувалась вживанням латинських та польських слів і термінів. З польської мови на українську шляхтич з Волині Валентин Ногалевський переклав "Новий Завіт", що сприяло морально-етичному вихованню людей. У передмові "До ласкавого читальника" він писав, що виконав цю складну й почесну справу "за намовою і нагадуванням багатьох учених" для освіти простого люду, який не розумів польської мови.Збагачена й розвинута на той час українська мова вжи валась у літописанні, перекладній та оригінальній літературі, поезії, народній творчості.

 

Етнографічне районування  етнічної території України.

Перші спроби визначення локальних  груп українців знаходимо в “Густинському  літописі”: Волинь, Подоля, Украйна, Полгоря  — все це, як зазначає автор, на території  Руської землі. Сусідів названо: москва, литва, ляхи, турки, татари. Іван Вишенський на території “Малої Руссії”  виділяє ще й Покуття. У межах  України у ХІХ ст. сформувалося уявлення про кілька етнографічних  районів, що певною мірою різняться  за культурно-побутовими ознаками: Поділля, Покуття, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Волинь, Сіверщина. Нині прийнято поділяти Україну на шість історико-етнографічних  зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня  Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Однак слід зазначити, що між етнографічними районами України не існує чітких меж, тому такий поділ має досить умовний характер.

 ПОЛІССЯ І ВОЛИНЬ 

За етнографічними дослідженнями до цього району належать: Волинська (крім південно-західної її частини), Рівненська, північна частина Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської та Хмельницької областей. Полісся поділяється на три територіальні групи: лівобережне, центральне і західне, а також має дві етнографічні групи. КАРПАТИ І ПРИКАРПАТТЯ, ГАЛИЧИНА, БУКОВИНА, ПОКУТТЯ

 До Карпатського етнографічного  району належать Львівська, Івано-Франківська,  Закарпатська (крім східної частини), Чернівецька, більша частина Тернопільської  областей. В Карпатському етнографічному  районі виділяються три основні  підгрупи: Прикарпаття, Власне Карпати,  Закарпаття. Етнографічний район  Карпат і Прикарпаття має ще  історичну назву Галичина. У Галичині  можна виділити дві етнографічні  території: Буковину і Покуття,  які мають свої локальні особливості. 

ПОДІЛЛЯ

Нині це території між Південним  Бугом і Дністром: Вінницька область, південь Хмельницької і Житомирської, північ Одеської, східні частини Чернігівської  й Тернопільської областей. Поділля  умовно можна поділити на три етнографічні групи: Західне, Східне Поділля та Подністров’я. Кожна з цих груп має свої локальні особливості.

 СЕРЕДНЯ НАДДНІПРЯНЩИНА

Сюди належать південні райони Київщини й Чернігівщини, південно-західні  райони Полтавщини, північні Кіровоградщини, Черкащина та північно-західні райони Дніпропетровщини. Це території, де найактивніше відбувалися процеси етнічного формування українців. Середня Наддніпрянщина завжди відігравала провідну роль у політичному і культурному житті України.