Дендропарк Софиевка

 Невважаючи на те, що творів  Сковороди не друкувалося, вони  ширилися через переписування.  «Сковороді не треба було шукати  читачів, — вони його шукали: в нього знаходились такі гарячі  прихильники і пропаґатори, що  навіть через газети сповіщали,  закликаючії до себе охочих  читати твори українського філософа…  Ці твори заходили й під  сільську стріху:

Сковорода стоїть тут поруч дуже популярних творів напівнародної музи, і, справді, багато псалмів його й  тепер ще співають сліпці та лірники, не знаючи й не відаючи нічого про  автора…»

 Початок українського  культурного відродження. Кирило-Мефодіївське  братство. "Руська трійця".

Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики «освіченого абсолютизму», нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики - єпископа Михайла Левицького згуртувалося невелике коло представників національне свідомої інтелігенції - Шогильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський, А.Добрянський, І.Лаврівський, І.Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва, вживаючи заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.

Кирило-Мефодіївське братство було засновано  в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М.Костомаровим, були полтавський учитель В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т.Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за мету об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацій, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т.Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України  нелегальною політичною організацією, що поставила за мету нацональне й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн.

У 1830-1840-х роках центром національного  руху став Львів, а його авангардом - громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця». Засновники об'єднання М.Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Го-ловацький, на той час студенти Львівського університету і водночас вихованці греко-католицької духовної семінарії, виступали за визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях у дусі романтизму.

У 1836 р. члени гуртка підготували  літературно-науковий альманах «Русалка Дністрова», що містив твори із проблем історичного минулого України. Альманах, який через цензурні перешкоди був виданий у Будапешті, отримав позитивну оцінку сучасників, зокрема І.Франко зазначав, що «Русалка Дністрова» виразно і сміливо вказувала на «далекий ясний образ свободної всеслов'янської федерації в освіті й спільній роботі політичній». Діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.  

Поняття традиційної культури. Тотемізм, анімізм, фетишизм, магія.

Традиційна культура - це культура, в якій регуляція здійснюється на підставі звичаїв, традиції, установлень. Традиційна культура поширена в суспільствах, у яких зміни непомітні для життя одного покоління - минуле дорослих стає й майбутнім їхніх дітей. Тут панує всеперемагаючий звичай, що зберігається, і традиція, що передається з покоління в покоління. Традиційна культура органічно сполучає в собі усі складові елементи, людина не почуває розладу із суспільством. Ця культура споріднена з природою, єдина з нею. Такий тип суспільства орієнтований на збереження самобутності, культурної своєрідності.. Джерело знань і умінь - старше покоління.

 Тотемізм — віра в тварину або рослину, яку древні люди вважали предком роду, з яким зв'язували своє існування і благополуччя. Частіше за все тотем був твариною, рослиною — рідше. Тотему приписувалися надприродні можливості, йому поклонялися. Тотемізм набув значного поширення, його відмічають у всіх народів на родоплеменній стадії розвитку. Багато які племена індіанців Північної Америки в момент появи там європейців носили імена своїх тотемів. У світі тотемів звичними були такі самоназви, як «люди-леопарди», «люди-антилопи». Відгомони тотемізму легко можна побачити в світі фольклору. У чарівних казках тварини мають надзвичайні здібності. Вони часто уподібнюються людині, стаючи її другом, заступником. До часу тотемізму сходять, очевидно, і живучі перекази про «перевертнів».

 Анімізм — віра в існування душі і духів, які керують матеріальним світом. У теорії релігії концепція духовного домінує над концепцією матеріального: наприклад, душа, як безтілесна копія тіла, може існувати самостійно як при житті, так і після нього. Анімізм це також вірування первісних людей, віра в існування духів, одухотворення сил природи, тварин, рослин і предметів, приписування їм розуму, дієздатності і могутності. Звідси виникають погребальний культ, культ предків і розвиток вірувань в загробне існування душі, потойбічне життя. Анімізм тісно пов'язаний з практикою табу (заборони на певні дії, що стосується якоїсь істоти або предмету). Згідно з цими віруваннями, кожна річ в світі має душу або дух. Намагання підкорити сили природи призвело до появи чорної та білої магії.

 Фетишизм — одна із ранніх форм релігійних вірувань; поклоніння предметам неживої природи — фетишам, які є нібито наділені чудодійною силою. Зокрема, чудодійною силою народна уява наділяла певні види каміння, яке нібито лікує від хвороб. Яскравим прикладом фетишизму у сьогоденні є носіння різноманітних амулетів, оберегів тощо.

 Магія — сукупність прийомів і обрядів, що мають чудодійну силу; дії і обряди, що здійснюються з метою вплинути надприродним шляхом на явища природи, тварин або людину. Магія по своїх цілях була дуже різноманітна: лікувальна (складаюча до цього часу один з розділів народної медицини — змови, шепотіння), шкідливоносна (надіслання «псування», «вроки»), любовна («причарування»), промислова (забезпечення успіху полювання), аграрна («стимулювання» сил родючості) і інша. Виконавцями магічних обрядів звичайно були особливі люди — знахарі, чаклуни, шамани. Їм приписувалася особлива здатність спілкуватися з надприродними силами, впливати на них за своїм бажанням, подорожувати в потойбічний світ.

 Український народний  календар. Українські обряди та  звичаї.

Календар українського селянина XIX — початку XX ст. являв собою своєрідну  енциклопедію народної мудрості, неписаний  розпорядок життя хлібороба. Календарні звичаї та обряди формально узгоджувалися  з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою "побутових  святців" був трудовий сільськогосподарський  календар.

Календарні свята й обряди —  складний фольклорний комплекс, в  якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні традиції та пережиткові  звичаї.

До складу річного аграрного  кола входили зимові, весняні, літні  та осінні свята, обряди і звичаї. Обов'язковими компонентами календарних свят українців  були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні  обходи і поздоровлення, рядження і  маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.

Елементи календарних свят та обрядів  нині широко використовуються у творчості  професійних та самодіяльних митців, у декоративно-прикладному і театральному мистецтві тощо. Традиційні свята  і обряди чимдалі активніше входять  у систему сучасної культури.

 Традиційна новорічна обрядовість  українців — це ціла низка зимових свят, серед яких виділяється період дванадцятидення з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за ст. ст. Навколо цих дат церковного та громадянського календаря протягом віків склався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості. Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці дні не мали важливого значення в релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітно церковних мотивів.

Найвідімішими весняними святами є Масляниця, Благовіщення і, звичайно, Великдень. Є також і менш відомі свята.

Літні свята 

 Купала (Івана Купала) — давньо-слов'янське  свято літнього сонцестояння. Відзначалося 24 червня за ст. ст. у період  підготовки до збору врожаю. Первісне Купалою, очевидно, називали ляльку або опудало, яких купали — топили у воді, заривали у землю, спалювали. Назва ж "Івана Купала" походить від народного наймення Іоанна Хрестителя, вшануванням якого православна церква намагалася подолати дохристиянські традиції.

Осінні звичаї та обряди

Покрови — християнське свято Покрова  святої Богородиці, запроваджене у  Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від сарацинів. Дмитра — осіннє свято аграрного  календаря, яке відзначалося 26 жовтня за ст. ст. За народними уявленнями, св. Дмитро завершував землеробський  рік, замикав землю і приводив зиму.  Введення — християнське свято, що знаменувало собою початок  зимового циклу обрядовості. Відзначали його 21 листопада. Катерини — молодіжне свято у народному календарі українців (24 листопада за ст. ст.). Цього дня дівчата ворожили про майбутню долю. Андрія — молодіжне свято, близьке за змістом до Катерини. Відзначалося 30 листопада за ст. ст. і відповідало церковному святу Андрія Первозванного.

 Формування української  національної свідомості.Суспільна  думка другої пол ХІХ ст. М.Драгоманов, М.Костомаров, І.Франко.М.

Формування української самосвідомості відбувалося в складних умовах поділу українських земель між двома  імперіями - Російською і Австрійською, панування великодержавної імперської ідеології, нав'язування російської і  польської мови, культури, звичаїв. Носієм української свідомості стала українська інтелігенція, яка змогла піднятися над вузько егоїстичними інтересами окремих груп населення і бачити загальнонаціональні інтереси.Формування української національної свідомості займає тривалий період XIX - початку XX ст. Перший етап цього процесу, який можна "збиранням спадщини", припадає на кінець XVIII - 40-і роки XIXст. Він почався з пошуків українського історичного минулого, інтересу частини інтелігенції та дворянства до Гетьманщини, до етнографії. Водночас ішов процес становлення нової української літератури.

М. Драгоманов постійно намагався використати європейську трибуну для розвінчання російського шовінізму та пропаганди української справи й культури в усьому світі. Його діяльність, безперечно, вплинула на формування ідейно-політичного світогляду багатьох поколінь патріотичної національної інтелігенції. Так, уже з 80-х pp. XIX ст. в середовищі студентської молоді почали виникати гуртки чітко окресленого українського політичного спрямування. Унаслідок розходження в поглядах щодо національних проблем між соціалістами й українофілами відбувся розкол.Наприкінці 80-х — на початку 90-х pp. XIX ст. під впливом перших вітчизняних марксистів М. Зібера та С. Подолинського в Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні та інших містах виникли марксистські гуртки. У 1891 році в Києві була створена Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років.Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову  — автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка» та ін.). Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І. Я. Франко—видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та ет¬нограф, визначний громадський та культурний діяч. 1. Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т. Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомості ук¬раїнського народу. Своєю науковою, публіцистичною та перекладацькою діяльністю він вказував на широкі гори¬зонти національно-культурного відродження українського народу.

 У своєму ідейному розвитку  І. Франко пройшов два етапи:  у першому періоді (80-ті роки XIX ст.) був учнем М. Драгоманова,  став соціалістом ліберального  напряму. Після смерті М. Драгоманова  у 1895 р. він стає на позицій  українського демократичного націоналізму. Його світогляд спирався на  засади гуманізму, раціоналізму  і демократиз¬му. І. Франко  відмежувався від федералістичннх  ідей М. Костомарова і М.  Драгоманова і став борцем  за повну політичну незалежність  України. 

 Києво-Могилянська академія  і її значення для української  культури.

 Митрополит Петро Могила - фундатор  першого українського вищого  навчального закладу. Чого і  як навчали в академії. Періоди  піднесення. Київська академія - центр  становлення й розвитку української  науки та культури.