Дендропарк Софиевка

Культура в незалежній Україні: пошуки індентичності.

Всі перешкоди у визначенні поняття  української національної ідентичності пов'язані зі спадщиною "неісторичної нації". Це свідчення того, що в сучасній історії України бракувало наступності державних і національних традицій. "Батько" української історії Михайло Грушевський простежував витоки сучасної України до Київської Русі та козацької гетьманщини.

Київське походження, заперечується  істориками Росії, які наполягають  на наступності київського і московського правління. Козацька гетьманщина міцно відноситься до періоду до початку Нового часу і краще за все може бути охарактеризована як протогосударство, особливо коли порівнюється з абсолютистські національними державами, що виникали в ті часи в Західній Європі. І існування гетьманщини закінчилося (як і існування польської Речі Посполитої) якраз у момент появи "сучасного" національної держави в епоху Великої французької революції. Значна увага приділяється ще однієї дуже важливої ​​групи інститутів, церквам. Однак церкви, особливо Українська автокефальна православна, Греко-католицька та уніатська, мають безліч тих же проблем фундаментального відсутності наступності й асиміляції / уніфікації, що і інститути управління і влади.

У зв'язку з проблемою інституційної  наступності історики також зустрічають  труднощі в прослеживании наступності  еліт, оскільки вважається, що Україна  не вистачає того, що німці називають staatstragende Elemente, особливо по контрасту  з Польським дворянством та інтелігенцією  дев'ятнадцятого століття, які претендували на роль зберігачів нації в ситуації відсутності держави в епоху розділів. Після скасування гетьманщини та інтеграції в структури Російської імперії, українське дворянство асимілювалося в польську чи російську культуру.

Але навіть у сфері культури України  страждає істотним розривом спадкоємності. На вершині гетьманського періоду рівень освіти на українських землях був вище, ніж у центрі Росії. Процвітала українська традиція бароко, яка відрізнялася як від польської, так і від російської традицій. Україна була важливим посередником у процесі європейського культурного та інтелектуального впливу на Росію. Але після скасування гетьманщини Українська культура прийшла в занепад в порівнянні з російською і польською.

Відсутність наступності є однією стороною монети; інший її стороною є виняткова проникність національних культурних кордонів. Століття окупації іноземними державами і спроби зруйнувати або придушити українську культуру і замінити її російської, польської, німецької, угорської чи румунської культурою та мовою змінилися пошуком "чистої", або незмінною, української ідентичності, що є тінню.

Український мистецький авангард 20-30 рр.

Термін "український авангард" ввів паризький мистецтвознавець Андрій Наков для виставки Tatlin's Dream, яку  було організовано в Лондоні у 1972 році.

В основі пошуків українських художників-новаторів  лежав досвід шкіл Франції, Німеччини, Італії. У той же час їхня творчість  генетично була частиною саме української  культури — без її традицій це мистецтво  уявити просто неможливо.

Протягом бурхливих років становлення  і розвитку українського авангарду  великою мірою виявили себе К. Малевич, М. Бойчук, М. Синякова та багато інших. Е. Прибильська і Н. Давидова організували ще два центри авангардного мистецтва: села Вербівка (Київщина) та Скопці (Полтавщина).

Визнаним лідером українського авангарду є О. Богомазов — фундатор національного кубофутуризму.

Живопису Богомазова притаманні вишукана заокругленість ліній, свобода побудови площинної поверхні картини, схематичне зображення предметів, динамічна напруженість фігуративних елементів.

Яскравим прикладом творчих  розробок Богомазова є картини "Правка пилок" (1927 p.), "Праця пилярів" (1929 р.) та ін.

Богомазов уважав, що завданням митця  є не передача вигляду предметів  у їхніх фізичних межах, а вияв у картині якісних ознак предметної маси. Художник — не копіїст, а організатор  площинної поверхні картини, яка  є живим організмом, а не застиглою  ілюстрацією.

Другим відомим представником  українського авангарду була Олександра Екстер

Завдяки своїм широким контактам  на Заході вона сприяла поширенню ідей сучасного мистецтва в Україні та Росії. Створила безліч неповторних робіт, серед яких — "Безпредметне", "Міський пейзаж (композиція)", "Кольорова конструкція", "Місто Київ" та ін.

Вона захоплювалася стихією  народного мистецтва: українським  живописом, вишиванками та керамікою.

Ще один відомий художник українського авангарду — Анатолій Петрицький. Маючи багатогранний талант і величезну працездатність, він творив чудові театральні декорації, розписував стіни будинків, малював тематичні картини, портрети, пейзажі, ілюстрував книжки, займався художнім конструюванням, у кожній галузі залишивши по собі довершені твори, які не раз ставали видатною подією в українському мистецтві.

Петрицький створив велику серію  живописних та графічних портретів  своїх сучасників — діячів української культури. Але жорстока хвиля сталінських репресій, розпочавшись у 1933 році, захопила багатьох із портретованих і зробила неможливим друк цього альбому. Більшість портретів цієї серії було знищено, деякі безслідно зникли або загинули під час війни.

Український авангард спіткала трагічна доля. Були розстріляні бойчукісти, знищені їх картини, страчені скульптури Архипенка як "формалістично-емігрантські". Загрозу розстрілу і багаторічного  цькування зазнав А. Петрицький, вигнали  зі Спілки художників Єрмилова і Синякову. Знищенню підлягали полотна В. Пальмова та О. Богомазова. Був відвертий грабіж творів, затаврованих гітлерівцями як "культурбільшовизмус". А у  мирні роки вдавалися до найм'якшого інквізиторського покарання — "бити карбованцем": що для багатьох прихильників авангардного живопису означало жити на горищах упроголодь.

Харківський університет  і харківська інтелігенція другої половини ХІХ ст.

Важко всебічно осмислити виникнення й поширення на Україні, як і в  усій Європі XIX ст., нових ідей, не зупинившись  на появі нової категорії людей, які ці ідеї народжували. У Східній  Європі цих "нових людей" називали інтелігенцією. З'явившися спочатку в  Росії, а згодом і в усій Східній  Європі, слово "інтелігенція" у  широкому розумінні означало тих  порівняно небагатьох, що мали вищу освіту. Але у вужчому й історично  вагомішому значенні під інтелігенцією  малися на увазі люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе покращенню культурного, соціального і політичного  становища мас, тобто селянства.

"Новизна" інтелігенції виявлялася  у кількох аспектах. Вона сприймала  життя з точки зору певних  ідей та ідеологій, а не конкретних  суспільних прав привілеїв і  повинностей, як це спостерігалося  до її появи в інших суспільних  груп. Замість того щоб розглядати  суспільство у вузькій перспективі  шляхтича, міщанина чи селянина, представники інтелігенції вважали,  що вони дивляться на суспільство  в цілому, враховуючи інтереси  всіх. Із часом критика існуючого  стану речей стала звичайною  темою у виступах інтелігенції - й до такої міри, що наприкінці XIX ст. частина інтелігенції навіть присвятила себе боротьбі за зміну статус-кво за всяку ціну й будь-якими методами.

Як і належало сподіватися, інтелігенція звичайно з'являлася в містах - насамперед у тих, де були вищі учбові заклади. Відтак Харків (де 1805 р. засновано перший у російській частині України  університет) став одним із перших осередків  інтелігенції, що народжувалася в  країні. Цей університет виник  і за цікавих обставин: на відміну  від інших університетів імперії  його відкрили не з ініціативи уряду  з метою підготовки державних  службовців. Сповненій почуття місцевого  патріотизму й прагнення піднести культурний рівень України групі  місцевого дворянства на чолі з невтомним  Василем Каразіним удалося переконати імператора Олександра І дати дозвіл на заснування університету, а також  зібрати для цього необхідні  фонди

 Соціальне середовище, з якого  постало перше покоління української  інтелігенції, складалося насамперед  із дворян, що походили зі старої  козацької старшини. Серед них  не було багатих впливових  вельмож, здатних завдяки своїм  контактам легко діставати високі  посади в імперській бюрократії. Навпаки, вища освіта найбільшою мірою приваблювала збіднілих дворян, занепадаючі маєтки яких штовхали їх на пошуки інших засобів до існування. Невеличка група таких перших інтелігентів складалася з синів священиків, міщан і козаків. До 1861 р. серед інтелігенції надзвичайно рідко траплялися вихідці з селянства.

Представники інтелігенції головним чином об'єднувалися в гуртки, на засіданнях яких обговорювали питання  філософії, ідеології тощо. Іншим  об'єднуючим чинником стали журнали, що слугували своєрідним форумом  для інтелігентів-однодумців. Контакти інтелігенції з іншими верствами  суспільства й особливо з селянами, котрі теоретично мали найбільше  їх цікавити, були мінімальними. Більшу частину XIX ст. українська інтелігенція, як і російська, лишалася незначною  групою суспільства, часто розірваною інтелектуальними суперечками, настроєною проти уряду, ізольованою від  мас і зануреною у власні справи. І все ж вплив тієї, на перший погляд, непотрібної та малозрозумілої діяльності виявився набагато сильнішим, ніж це могла уявити сама інтелігенція.

Історичні передумови українського культурного відродження 20-30 рр. ХХ ст.

Українське відродження 20-х років XX ст. — яскравий феномен історії  українського народу. Його коріння  — у нетривалому, але важливому  періоді відновлення української  державності 1917-1920 pp. Ця доба дала такий  сильний імпульс національного  розвитку, що його не змогла зупинити ні братовбивча громадянська війна, ні масова еміграція української інтелігенції, ні тиск тоталітарної держави.

Українське Відродження охопило  різні сфери життя, у тому числі  освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва  були ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР, в якій підкреслювалося, що все  населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане  навчатися грамоті російською або  рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». У 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів. При вступі до вузів  ураховувалося соціальне походження — для робітників не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Для  них у 1921 р. були відкриті робітничі  факультети (робітфаки). Протягом 20-х  років кількість неписьменних скоротилася з 70 % до 43% дорослого населення. Багато зробили для розвитку освіти наркоми О. Шумський, М. Скрипник. Центром української науки стала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН), в якій було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працювала перша секція, куди входили М. Грушевський, М. Слабченко, Д. Яворницький, С. Єфремов, А. Кримський.

З 1923 р. в країні почала проводитись  політика коренізаціі, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування  кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет," журналів та книг мовами корінних національностей.

Певна увага приділялась вивченню української мови молоддю, фахівцями, які після закінчення навчальних закладів повинні були прийти на виробництво  та в державні установи. Одними з  перших перейшли на викладання українською  мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженер-но-будівельний  факультети Київського політехнічного інституту. Однак здійснення українізації вищої школи ускладнювалося через  відсутність необхідної кількості підручників і недостатню розробку української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.

Трипільці і проблема витоків  української культури.

Трипільська культура склалася на Правобережжі, а розвивалася протягом ІV-ІІІ  тисячоліть до н.е. Місцем перших знахідок стало село Трипілля на Київщині. На території України виявлено понад 1000 поселень трипільської культури. Пам’ятки трипільської культури виявлені в трьох  районах: найбільше – на Середній Наддністрянщині, Надпрутті, Надбужжі.

 Досить цікавими були трипільські  селища. Вони розташовувалися поблизу  рік на рівних місцях. Це були  найбільші на той час міста  в Європі, а, можливо, у світі. Археологи також виявили унікальний в історії культури звичай – періодичне спалювання своїх поселень. Відбувалося це раз у покоління, приблизно через 50 років, коли виснажувалися навколишні поля.

 Про те, що носіїв трипільської  культури зараховують до праукраїнців, говорять залишки матеріальної  культури. Трипільці займалися основними  видами господарської діяльності, що ними зараз займаються українці. Провідними були землеробство, садівництво,  виноградарство. Дуже високого технічного  та художнього рівня розвитку  досягло гончарство. До того ж гончарі володіли досконалою технологією виготовлення керамічного посуду. Трипільських малярів, а це були, очевидно, окремі майстри, можна вважати основоположниками українського народного мистецтва. Багато провідних мотивів трипільського орнаменту збереглися в українських народних вишивках, килимах, писанках, народній кераміці. Так само з культом богині родючості, Великою Матір’ю всього сущого пов’язані знахідки жіночих глиняних фігурок. Серед сотень скульптурних жіночих скульптурок особливою є виявлена на Черкащині фігурка жінки-матері, яка нахилила голову над грудною дитиною на руках. Ця трипільська мадонна є найкращим зображенням материнства з європейського правіку.