Дендропарк Софиевка

На початку 20-х рр. класичні традиції заперечували і Дзига Вертов, і  С. Ейзенштейн, й інші режисери-новатори, чиї твори .стали згодом радянською кіно- класикою. В сміливих деклараціях  ігнорувалися класичні авторитети, заперечувалися зображення психології героїв, творча інтуїція художника, висувалися гасла  підміни мистецтва «життям», «мистецтвом  життєбудування».

На характер дискусій навколо проблем  українського кіно мали вплив літературні  і мистецькі угруповання, організації. Кіномитці встановлюють творчі контакти з літературною організацією «Гарт», що була тоді провідною в творчому житті і позитивно впливала на становлення сучасної проблематики в кіно, стимулюючи боротьбу проти  буржуазної ідеології, насаджуваної зарубіжними фільмами. Досить нагадати, що до цієї групи входили О. Довженко, В. Поліщук, В. Сосюра, творчість яких мала безпосереднє відношення і до українського кінематографа.

У постанові Політбюро ЦК КП(б)У  від 10 квітня 1925 р. «Про українські художні  угруповання» підкреслювалося, що жодна  з творчих організацій не може монополістично представляти партію в  художній літературі.

Як в українській літературі, так і в кіно даються взнаки погляди, згодом послідовно викладені  в програмі групи, що об'єдналася навколо  журналу «Нова генерація». Її учасники брали безпосередню участь у дискусіях  кінематографістів, літераторів, художників.

Резолюція ЦК РКП(б) від 18 червня 1925 р. «Про політику партії в галузі художньої  літератури» і згадана постанова  «Про українські художні угруповання» мали велике значення для підвищення ідейно-художнього рівня української  кінематографії. Партія створювала умови  для прискореного розвитку кіно, послідовно спрямовувала зусилля на ідейно-творчу консолідацію художньої інтелігенції Йшов процес усвідомлення того, що ідеал має не лише суспільний характер, а й науково-об'єктивну природу, що він завжди пов'язаний з інтересами і прагненнями трудових мас.

1 листопада 1922 р. ВУЦВК видав  «Кодекс законів про народну  освіту», в якому спеціальний  розділ був присвячений українській  кінематографії. Вперше положення  про кінематограф затверджувалось  у формі законодавчого акту, в  якому визначалася роль радянського  кіно і його завдання.

2 травня 1922 р. Українська економічна  Рада затвердила статут ВУФКУ,  що передбачав широке розгортання  кіновиробництва в республіці. 30 січня 1928 р. відбулася Всеукраїнська партійна кінонарада, а 15 - 21 березня того ж року - І Всесоюзна партійна кінонарада. На цих кінонарадах було глибоко проаналізовано діяльність радянської кінематографії на новому етапі. У лютому 1930 р. Раднарком СРСР прийняв постанову про створення при Вищій Раді Народного Господарства СРСР загальносоюзного об'єднання з кінофотопромисловості - Союзкіно, що стала новим стимулом для розвитку національних кінематографій, усунула всі перешкоди на шляху вільного обміну фільмами, кадрами, матеріально-технічними, творчими ресурсами.

Україно-російські культурні  взаємини XVII-XVIII ст.

 Особливості розвитку культури. Невпинний поступ продуктивних  сил України обумовлював необхідність  розвитку освіти, науки, появи  нових видів знань, дедалі ширшого  втягнення різних верств народу  у духовне життя. Але на Лівобережжі  і Слобожанщині ці процеси  гальмувалися політикою російського  самодержавства. Поступово українська  мова витіснялася не тільки  з діловодства, а й з літератури  та школи. Натомість повсюди  запанувала мова російська. 

Відривалася від свого національного  коріння й козацька старшина. Прагнучи якнайшвидше здобути права російського  дворянства, вона відмежовувалася від  усього українського, запроваджувала звичаї (навіть у побуті), моральні норми  та духовні цінності свого північного сусіда. У свою чергу російська  культура, яка одержала могутню підтримку  з боку держави, міцніла і розвивалася. Тепер уже молоді люди з України  направлялися у Москву та Петербург  здобувати технічну освіту, навчатися  в університетах та Академії наук. Але, відірвані від природних  основ свого народу, вони практично  нічого не робили для розвитку власної  національної культури.

Центром освіти була Київська академія.

Цей навчальний заклад не просто давав  ґрунтовні знання з тих чи інших  предметів. Студенти вчилися у ньому  дискутувати і відстоювати свої погляди. Викладацькою діяльністю тут займалася група професорів, серед яких широтою наукових інтересів виділявся Феофан Прокопович.

Протягом XVIII ст. удосконалювались техніка  друку, поліпшилось оформлення книжок. В Україні, як і в Росії, у книгодрукуванні  було запроваджено гражданський шрифт, який ліг в основу сучасного шрифту. Першу друкарню з гражданським шрифтом  в Україні було відкрито у 1764 р. в  Єлисаветграді. Згодом такі друкарні з'явилися  в Києві, Катеринославі, Харкові  та інших містах.

Проте розвиток освіти та книговидавничої  справи на національній основі гальмувався  дискримінаційними заходами російського  царизму.

Зміни в господарському розвитку сприяли  поширенню наукових знань. Сотні  юнаків - вихідців з України - навчались  в Академії наук у Петербурзі, заснованій у 1725 р., та в Московському університеті, відкритому у 1755 р. Залишаючись у  Росії. І лише деякі з них поверталися в Україну і вносили вклад у духовний розвиток свого народу.

У XVIII ст. в Україні з'явилися  історичні праці, написані у формі  літописів. Їх автори Самійло Величко  і Григорій Грабянка описали події  Визвольної війни українського народу. Читач знаходив на сторінках цих  оригінальних праць багато цінних фактів з історії відносин України та Польщі, України і Росії..

В українській літературі XVIII ст. з'явилися  нові прозові твори, автори яких не просто реєстрували факти, а прагнули їх узагальнити, викласти свій погляд на події тощо. Наприкінці XVIII ст. широкою  популярністю користувалася "Історія  Русів або Малої Росії" невідомого автора.

Розвиток театру в Україні був  міцно зв'язаний з життям народу. Новою формою сценічного мистецтва  став балаган. Як правило, він влаштовувався  в тимчасових приміщеннях і збирав багато людей. Сюжети п'єс були співзвучні настроям народних мас.

Невід'ємною складовою частиною духовного життя народу залишалася музика. Численні бандуристи, кобзарі, лірники виконували пісні про  тяжке жигтя трудящих, їхню героїчну боротьбу проти кріпосницького гніту  та іноземних загарбників.  

Українська література та музичне мистецтво ХІХ ст. Основні  Представники. Суспільно-історичні  події

Основними художніми напрямками, що знайшли відображення в українській літературі та мистецтві цієї доби, були класицизм і романтизм. Розвиток традицій класицизму був пов’язаний з творчістю І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка. У дусі романтизму писали свої твори члени гуртка харківських романтиків (Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Костомаров та ін.) та галицькі романтики, члени «Руської трійці» (Я.Головацький, І.Вагилевич, М.Шашкевич), у Закарпатті – О.Духнович. Вершиною романтизму в літературі Наддніпрянщини стала творчість київських романтиків – Т.Шевченка, П.Куліша. Поза тодішніми літературними угрупованнями був Є.Гребінка, твори якого написано як у класичному, так і в романтичному стилях. Однією з головних заслуг українських літераторів-романтиків було те, що вони розглядали українців як рівноправний з іншими народ і намагалися створити повноцінну літературу. Вони ввели до української літератури два важливі тематичні комплекси: народної культури та історичного минулого (головно козацького) України. Творчість українських романтиків відповідала тогочасним європейським традиціям романтизму. Внаслідок цього своєю творчістю романтики сприяли визнанню нової української літератури в європейських колах.

На розвиток музичної культури вплинули процеси українського національного  відродження. Одночасно зі змінами  у змісті музичної культури змінювались  і її форми.

Центрами формування професійного музичного мистецтва у Наддніпрянщині ставали переважно великі міста  – Київ, Харків, Полтава, Одеса тощо. У цих містах зосереджувалося  театральне життя, відбувалися гастролі оперних колективів, оркестрів та окремих виконавців. У гімназіях  та вищих навчальних закладах, де викладалася  музика і танці, за нагоди різних подій  влаштовувалися аматорські концерти і  музичні вечори. З’явилися талановиті піаністи й композитори, які писали фортепьянні твори – варіації на теми українських народних пісень.

Протягом першої половини ХІХ ст. у Наддніпрянської України з’явилися  перші музичні товариства, які  провадили концертну діяльність.

Однак у цілому музична культура Наддніпрянщини в першій половині ХІХ  ст. розвивалася досить повільно. Однією з причин цього була відсутність  власної консерваторії, на що неодноразово звертали увагу представники української  інтелігенції.

На західноукраїнських землях перехід  під владу Габсбургів сприяв деякому  пробудженню музичного життя. На це впливало встановлення безпосередніх  зв’язків з Віднем, який був центром  тогочасного європейського музичного  життя. Чільне місце в культурно-мистецькому  житті Львова посіли знані європейські  музиканти: вчитель польського композитора  Ф.Шопена, диригент німецького театру Й.Ельснер та німецький композитор і диригент А.Нанке. Пробудження  українського музичного мистецтва  було пов’язане з діяльністю у 20-х  рр. греко-католицького духовенства  в Перемишлі. Завдяки підтримці  єпископа І.Снігурського тут 1829 р. було засновано постійний церковний  хор. На базі цього хору сформувалося нове покоління, яке започаткувало  «перемишльську школу» – український  національний напрямок у музичному  житті західноукраїнських земель. Найвідомішим з її представників став Михайло  Вербицький. 

Освіта і мистецтво  України доби Кийвської Русі.

Перші літописні київські князі  разом з вирішенням важливих політичних і військових проблем державотворення  опікувалися розвитком науки  та освіти. Літописи розповідають не тільки про військову силу, а й мудрість, освіченість, вченість українських  князів, їх ратників та простолюдинів.

Князі Рюриковичі (Олег, Ігор, Ольга, Святослав) заклали підмурок державної освіти і виховання. Основними закладами  цього періоду, що діяли до прийняття  християнства, були школи грамоти, де діти навчалися читати, писати, лічити. Крім здобуття формальних знань, діти знайомились із суспільними і природними явищами, побутом людей через засоби фольклору: казки, билини, приказки і прислів'я, пісні тощо.

На основі східнослов'янської протописемності  та літер грецького алфавіту в IX ст. було створено нову загальновживану  азбуку — спочатку глаголицю, пізніше  — кирилицю,  авторами якої були філософи, просвітителі та громадські діячі Кирило та Мефодій. Спрощена азбука робила освіту доступнішою для широких  верств населення Київської Русі.

Охрещення у 988 р. Київської Русі сприяло  залученню її до європейської культури, християнської моралі, духовному  і культурному єднанню різних народів, позначилося на освіті та писемній справі.

Поширення шкіл (школи «книжного  вчення», монастирські, школи грамоти, жіночі школи) було зумовлене потребами  життя. Вищі школи, або школи «книжного  вчення», відкривали при дворах удільних князів. Освічені люди потрібні були церкві й державі для здійснення економічних, торговельних, господарських справ  тощо. Було досягнуто високої грамотності  населення, відбувалося формування науки, у тому числі й педагогіки.

Монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися  ченці, майбутні священнослужителі.

За князювання Ярослава Мудрого  було зроблено спробу створення історії  Київської Русі, нею став літописний звід «Повість минулих літ».

Київська Русь, ступивши на шляху  розквіту самобутньої культури, літератури, мистецтва, фольклору, державного будівництва, уможливила створення централізованої  держави на чолі з Києвом. Прийняття  християнства й утвердження єдиної церкви сприяли створенню першої системи народної освіти, до якої увійшли школи грамоти і школи книжної справи, монастирські школи, вищі школи при княжих дворах.

Політична роздрібленість та монголо-татарська  навала прискорили розпад Київської  Русі, за яким настав період політичного  та економічного занепаду. Монголо-татарська  навала поставила під сумнів виживання  української культури. Знелюдніли міста  і села, багато освічених людей  попали у неволю. У вогні феодального  розбрату, монголо-татарських набігів  та подальшої боротьби із завойовниками  згоріло багато цінних книг та документів. Усна народна творчість зберігала  оповіді про героїв боротьби українського народу із завойовниками. В умовах нестачі  освітніх закладів поширилася діяльність майстрів грамоти, що навчали дітей  за певну платню.

Освітні, культурні традиції, які  були закладені в Київській Русі, не вмерли в період феодальної роздрібленості й монголо-татарської навали, продовжували працювати школи грамоти, організаторами яких були міські громади; освітню роботу релігійного спрямування здійснювали  монастирі; перекладалися книги, велося літописання. 

Постать Г.С.Сковороди

Григорій Савич Сковорода —  український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і  то не тільки своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося  з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям. Щоб оцінити  цей вплив, як писав С. Єфремов, „досить  буде сказати, що сучасники бачили в  ньому «мандровану академію»  і його самого вважали вартим за університет; досить сказати, що коли треба  було тоді знайти в Україні ідейну, чесну та чисту людину, шукали її між «сковородинцями», тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками  його науки. І навіть перший на території  України університет Харківський  не дурно постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода… Жертви на новий університет, після  заклику і «драматичних жестів»  Каразина (р. 1802). посипались головним чином  од учнів Сковороди, знайомих та приятелів  його, і тих жертв зразу ж  набралось на велику, як на той час, суму — 400.000 карб. Впливу од Сковороди  безперечно зазнав і батько нового українського письменства Котляревський, і батько української повісти Квітка“… (Іст. укр. письменства, І, ст. 255).