Основною ланкою трипільського
суспільства була сім’я. Сім’ї об’єднувалися
в роди, кілька родів становило
плем’я, група племен утворювала міжплемінні
об’єднання, що мали свої етнографічні
особливості. Найбільш високого культурного
рівня розвитку досягли трипільські
племена, котрі жили на Покутті, Наддністрянщині,
Буковині.
Очевидно, що прямими предками українського
народу трипільські племена не були
– багато ще племен і союзів портиком
тисячоліть прилучилися до етногенезу.
Але основи українського родоводу вони
заклали вже в той час. Імовірно також,
що вже з 4 тисячоліття до н.е. можна говорити
про автохтонність частини населення
на території України. Незважаючи на численні
етнічні вторгнення, культурні та етнічні
зміни, зберегло основні особливості українського
народу – любов до рідної землі, психологію
творця і працівника, а не руйнача.
Як би там не було, доля
трипільських племен остаточно
не з’ясована. Феномен зникнення
трипільської культури ще і
сьогодні залишається нерозгаданим.
Є припущення, що трипільська
культура поступово під ударами
кочівників трансформувалася. Також
остаточно не з’ясовано проблему
походження трипільської культури.
Одні вчені вважають що вона
замінила неолітичні племена
буго-дністровської археологічної
культури. Автохтонним населенням
України можна вважати трипільську
культуру 4 – з тисячоліття до
н.е., а також кіммерійсько-скіфо-сарматський
симбіоз ІІ-І тисячол. до н.е.
Автохтонні чинники української
культури збереглися навіть до
ХХ століття, особливо у способі
життя, ментальності, зокрема, сільського
українця.
Слобідська Україна як
історико-культурний регіон
Харківська область — основна
частина історико-культурного й
географічного регіону, який називають
Слобідською Україною. Масове заселення
краю українськими козаками, селянами
й переселенцями з Росії почалося
в XVII ст. Від назви їхніх поселень
— «слобода» — весь край одержав
назву «Слобожанщина».
Харківщина є одним із
найбільших культурних центрів
України. Такого значення місто
Харків почало набувати ще
у І половині XVIII ст. 1726 р. з Бєлгорода
до Харкова було переведено
слов'яно-греко-латинську школу,
яка 1727 р. отримала нову назву
- Харківський колегіум. Тут викладав
видатний філософ Григорій Сковорода.
На початку ХІХ ст. Харків перетворився
на один із найбільших наукових
центрів дореволюційної Росії.
У 1805 р. відкрився Харківський
університет, засновником якого
був відомий учений та громадський
діяч Василь Каразін. У структурі
промислового виробництва регіону
найважливішими є машинобудування
і металообробка, електроенергетика,
харчова і паливна промисловості,
виробництво та розподілення
електроенергії, газу, тепла, води.Машинобудування
має складну структуру: підприємства
оборонно-промислового комплексу, тракторного
та сільгоспмашинобудування, верстатобудування
й інструментальної промисловості, електротехнічного
та енергетичного машинобудування. Серед
найбільш наукомістких і конкурентоспроможних
галузей промисловості Харкова варто
відзначити аерокосмічну, верстатобудівну,
електротехнічну та радіоелектронну.Харківська
земля дала світові таких усесвітньо відомих
діячів, як художник Ілля Рєпін, режисер
Лесь Курбас, архітектор Дмитро Бекетов,
письменник Григорій Квітка-Основ'яненко.У
регіоні засновано і проводиться значна
кількість національних і міжнародних
фестивалів та конкурсів, зокрема, фестиваль
органної і камерної музики, Міжнародний
фестиваль фольклору "Покуть", міжнародний
дитячий фестиваль-конкурс народного
танцю "Толока", Міжнародний конкурс
виконавців на українських народних інструментах
імені Гната Хоткевича.Найвідомішими
туристичними об'єктами зараз є меморіальний
комплекс українського філософа-просвітителя
Григорія Сковороди в селі Сковородинівці,
пам'ятки архітектури: Покровський собор
1689 р.; Успенський собор 1771 р.; Катерининський
палац ХVІІІ ст.; Художньо-меморіальний
музей Іллі Рєпіна; Преображенський собор
ХVІІ ст.; Миколаївська церква ХІХ ст. у
місті Ізюмі та ін.У 1919 – 1934 рр. м.Харків
— столиця України. У цей час відбуваються
його становлення як великого індустріального,
культурного і наукового центру.
Українська література в
період кризи тоталітарного режиму
(1950-1980 рр.). Феномен дисидентства і
його представники.
Виходячи з логіки дослідження,верхівку-перший
рівень ієрархії мають складати коорпаративні
історичні праці з проблеми.Опозиційній
рухрозглядається у порівнянні з
аналогічними процесами в регіоні
Центрально-Східної Європи.Одним
з поодиноких прикладів успішногозастосування
порівняльного аналізу при вивченні
опозіційного руху є монографічнедослідження
Г.І.Зеленько(Невздогінна модернізація)
досвід Польщі та Україні,в якому
з політологічних позицій розглядаєтьсяскладові
трансформаційних перетворень в
УКРАЇНІ І Польщі,у т.ч. опозиційна
боротьба.Другий щабель ієрархії посідають
синтетичні роботи,які розглядають
опозиційний рух як складову більш
широкого історичнонофеномену в
межах України або країн Центрально-Східної
Європи.Знаковий внесок у розробку
теорій суспільно-політичних трансформацій
або транзитології яка назва
утвердилася в США зробили
як А.Пшеворський,Ф.Шміттер,Х.Лінц,С.Хантінгтон
та інш.Класичною на сьогодні стала
концепція С.Хантінгтона про хвилеподібний
транзит до демократії,згідно з якою з
1974 р.(військовий переворот в Португалії)у
світі починається третя хвиля демократизації,яка
наприкінці у 80-х рр.вступає в нову фазу
пов,язану з кризою реального соціалізму.
Розстріляне відродження".
Літературна дискусія 1925-1928 рр.
Розмах національно - визвольної боротьби
у 1917 - 1920 р. підказував радянському
керівництву, що без задоволення
мінімальних національних вимог
пригноблених народів, без неодмінного
врахування обставин доля більшовизму
в республіках завжди буде під
загрозою. Саме з урахуванням цих
обставин будувалася ПОЛІТИКА КОРЕНІЗАЦІЇ,
що після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася
в усіх без винятку радянських
республіках, а в Україні придбала
форми українізації.Українізація означала
• виховання кадрів із
представників корінної національності.;
• впровадження в практичну
діяльність партійного, радянського
і господарського апарату рідної
для населення мови;
• розширення мережі шкіл
та інших навчальних закладів,
де навчання повинно вестися
рідною мовою;
• розвиток національної
культури. Українізація поступово
почала все більше охоплювати
найбільш важливі ланки партапарату.
Кількість шкільних установ
з викладанням у них українською
мовою зростала. Якщо в 1925 р.
їх було 79% від усіх шкіл, то
в 1950 р. - 85%. В інших школах викладання
здійснювалося на мовах народів, що проживали
в Україні: російській, грецькій, польській,
німецькій, чеській, єврейській й ін.
Однак українізацію її ініціатори
зовсім не вважали самоціллю.
Цей процес підкорявся надзадачі
більшовицької партії - перебудові
культури в Україні на ідеологічних
принципах марксизму. Українізація
була одним з найбільш важливих
і діючих засобів досягнення
цієї задачі і допускалася
тільки в тих рамках, у яких
не суперечила інтересам та
ідеологічним орієнтирам вищого
державного керівництва. Але все
це виявилося тимчасовим явищем,
як про це свідчить подальший
розвиток республіки.У 1917-1920 р.
Україну покинули видатні письменники,
у тому числі М.Вороний, О.Олесь,
В.Самійленко. На зміну їм у
літературу прийшло покоління
молодих, що спиралися на демократичні
традиції дожовтневої української
літератури, які жадібно прагнули
відновлення мистецтва, створення
художніх творів, співзвучних їхньому
розумінню нової епохи. Серед
них О.Досвітний, М.Драй-Хмара,
Г.Косинка, М.Куліш, М.Рильський,
О.Слюсаренко, В.Сосюра, П.Тичина, Микола
Хвильовий і ін. У 20-і роки
в республіці було кілька літературно-художніх
об'єднань. Серед них такі, як "Гарт",
"Плуг", "Ланка", Вільна академія
пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) і
т.д. Ці об'єднання охопили основну кількість
наявних в Україні майстрів пера.У театральному
мистецтві досить плідно працювали колективи,
об'єднані в першому державному драматичному
театрі ім. Т.Г.Шевченка в Києві на чолі
з Л.Загоровим.
Творчо виявляв себе колектив
Державного драматичного театру
ім. І.Я.Франка під керівництвом
талановитого режисера Г.Юри.
Крім цього, 1922 р. у Києві
з'явився театр “Березіль” з
одним з найвидатніших і найталановитіших
реформаторів українського театру
– Лесем Курбасом.
В ці роки помітне місце
в культурному житті зайняло
кіно.
У 1927р. почалося будівництво
Київської,на той час найбільшої
у Європі,кіностудії, якій пізніше
буде надане ім'я чудового кінорежисера
А.Довженка. Саме в ті роки спалахує
його яскрава зірка. У 1927 р.
він поставив кінофільм “Звенигору”,
а в 1929 р. – “Арсенал”.
Слов'янські культурні
джерела. Чи існують залишки
язичницьких уявлень у сучасних
українців?
Розвиток духовної культури і вірувань
давніх східних слов'ян, які жили
на сучасній території України, був
тісно пов'язаний з їхньою господарською
діяльністю. Важливе місце у житті
східних слов'ян займали численні
обрядові свята, що відносилися до настання
весни й початку польових робіт
(веснянки), літнього сонцестояння (Івана
Купала), збору врожаю, а також
зимові щедрівки, колядки тощо. Весільні
свята супроводжувалися піснями, танцями,
хороводами, поховальні обряди - голосіннями.
Вірування слов'ян називали язичництвом.
Вони обожнювали Сонце, Місяць, явища
природи, річки, озера, ліси. Одним з
головних богів у слов'ян вважався
Велес -захисник худоби. Дажбог уособлював
Сонце, Сварог - вогонь, Перун - грім. Прокопій
Кесарійський зазначав: "Вони поклоняються
рікам, і німфам, і всяким іншим
демонам, приносять жертви всім їм і
за допомогою цих жертв проводять
ворожбу".
Давні слов'яни вірили в загробне
життя, про що свідчать уже згадані
поховальні обряди. Особливо урочисті
похорони влаштовувалися князям і знатним
дружинникам, у могилах яких археологи
знаходять багато дорогоцінних речей,
зброю, одяг, предмети домашнього вжитку,
залишки продуктів харчування тощо. Князівські
могили насипали висотою іноді до десятків
метрів, потім влаштовували там тризну
- поминки. У похованнях простих людей
виявляються лише знаряддя праці та речі
домашнього вжитку.
У прикладному мистецтві слов'ян
простежуються своєрідні стилі -
"звіриний" (зображення фігур людей,
коней, худоби, звірів, плазунів, птахів)
і "геометричний" (створення орнаментів
з трикутників, ромбів, квадратів). Зображення
на знаряддях, зброї, прикрасах, предметах
побуту відтворювали картини з життя
слов'ян, зокрема їхню працю і
боротьбу з ворогами.
Існувало в слов'ян і музичне
мистецтво. Візантійський історик VII
ст. Феофілакт Сімекатта у творі
"Історія" повідомляв про взяття
візантійцями в полон трьох слов'янських
гуслярів.
Отже, слов'яни здавна розселялися
в Східній Європі і на території
сучасної України; їх племена займалися
землеробством, скотарством, ремеслами,
торгівлею. Слов'янські родові общини
поступово перетворювалися в
сусідські, з'явилися приватна власність
і майнова нерівність. Утворювалися державні
союзи племен на чолі з правителями-князями,
в руках яких зосереджувалися влада і
багатства.
Українська барокова музика,
література та архітектура.
архітектура
на межі 16 і 17 століть нового вигляду
набуває Київ, створюється сучасний
образ старого міста. Народжується
українська національна архітектурна
школа, що дала світові таких відомих
майстрів як І. Григорович-Барський, С.
Ковнір, І. Зарудний.
Стиль бароко найвиразніше проявивсь
у кам'яному будівництві. Характерно,
що саме в автономній Гетьманщині
і пов'язаній з нею Слобідській
Україні вироблявсь оригінальний варіант
барокової архітектури, який називають
українським, або "козацьким" бароко.
Позитивне значення мала побудова в
Україні храмів за проектами Бартоломео
Растреллі (Андріївська церква в
Києві, 1766р.). Серед українських архітекторів,
які працювали в Росії, найвідоміший
Іван Зарудний. У кам'яних спорудах
Правобережжя переважало "загальноєвропейське"
бароко, але і тут найвидатніші
пам'ятки не позбавлені національної своєрідності
(Успенський собор Почаївської лаври,
собор св. Юра у Львові, а також
собор св. Юра Києво-Видубицького
монастиря, Покровський собор у
Харкові та ін.).
Література
Українське бароко виникає
на рубежі XVI–XVII століть і розвивається
протягом двох віків. «Справжній
початок бароко,— зазначає Д.
Чижевський,— це Мелетій Смотрицький,
це проповіді та почасти вірші
Кирила Транквіліона Ставровецького,
а повна перемога бароко —
утворення київської школи. Найбільшими
культурно-політичними успіхами, які
відігравали велику роль в
історії українського барокового
письменства, були: відновлення православної
ієрархії 1620 року та заснування
київської школи 1615 року й її
реформи, проведені Могилою (1644
р.) та Мазепою (1694 р.). І нові
ієрархи, і професори Академії
були головними репрезентантами
бароко».
Бароко в Україні поширюється
в усіх жанрах тодішньої літератури.
В поезії українського бароко
виникає силабічний вірш, поряд
з яким існує також вірш
народний. Найвідомішим жанром барокової
поезії була духовна пісня.
Різноманітні жанрові форми існують
і всередині поезії світської:
філософська й еротична лірика,
панегірик та епіграма, пейзажні
та емблематичні вірші тощо.
Музика
Українська музика доби бароко —
найвище досягнення національного
мистецтва. Отже, провідним жанром став
багатоголосий партесний спів. Помітну
роль у його поширенні відіграли
братські школи. Цю течію представляли
композитори Є. Завадовський, М. Замаревич,
І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський
та ін. Партесний спів відзначався
стриманістю образного ладу, гармонійністю
і простотою. Як “київський розспів”
він набув поширення в Москві
та інших містах Росії.
З розвитком партесного співу
почали з’являтися й теоретичні
посібники, які давали необхідні
знання з теорії написання
цієї музики та її співу.
М.Дилецький, будучи творцем партесної
музики, став її найвизначнішим
теоретиком. Він перший у Східній
Європі написав теоретичний трактат
“Граматика музикальна”, яка
стала дуже важливим посібником
для композиторів, що творили
партесну музику, та для співаків-хористів,
які її виконували.
У хоровому концерті другої
половини XVІІІ ст. важливим чинником
стає авторство, і творчість
композиторів позначена індивідуальними
стильовими рисами. Новий стиль
церковної музики в Україні
розпочав композитор Андрій Рачинський
(1729–1800).
Становлення українського кіномистецтва
20-30 рр.
ХХ ст.Одним із важливих завдань
Країни Рад стало будівництво
багатонаціональної культури. Почалася
культурна революція - складова частина
і продовження революції соціалістичної.
Йшлося не лише про ліквідацію економічної
відсталості, майже суцільної неписьменності,
а й про докорінну соціальну
перебудову, утвердження нової ідеології,
нових естетичних принципів мистецтва