Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

       У межах сучасних масштабів розвитку демократії нинішні форми парламенту досить різні, Існують відповідні модифікації. Парламенти — найвищі представницькі органи, які можуть обиратися громадянами  чи призначатися і мати одну чи дві  палати. Парламенти наділяються відповідними компетенціями у сфері законодавства, схвалення державних бюджеті  в, здійснення парламентського контролю тощо. Не менш важливою постає і функція  парламенту як відповідного загальнонаціонального  форуму, де прилюдно обговорюються  найактуальніші питання суспільного  і державного життя з мстою  коригування політичного курсу [7, с.14].

       Аналізуючи  новітні підходи до визначення функцій  парламенту в контексті українського державного будівництва, дуже важливо  виокремити представницьку, законотворчу і фінансову функції, а також  зовнішньополітичну роль і становище  відносно парламентського контролю, його інтенсифікації. Контроль визначається як юридичний вимір і наповнення парламентаризму.

       За  роки незалежності нашої держави  Верховною Радою сформовано переважно  правове поле для нарощування  нових економічних і соціальних відносин, розвитку підприємництва і  світогосподарських зв'язків вітчизняної  економіки. Так, за період роботи Верховної  Ради у 1990-1994 роках прийнято понад 400 законів і більше 1100 постанов. У 1994-1998 роках схвалено 750 законів і 1625 різних постанов [8]. Тобто в ці періоди  значно зросли кількісні показники, дещо поліпшились якісні сторони  роботи Верховної Ради. Показово, що в 1998-2002 роках парламентом держави  прийнято ще 615 законів і кілька кодексів. Серед них Земельний, Цивільний, Кримінально-процесуальний кодекс, а також інші базові законодавчі акти [4].

       Особливо  наголосимо, що з прийняттям Конституції  парламент України отримав допоміжну  не лише морально-політичну, а й політико-правову  основу своєї діяльності, став більш  стійким і передбачуваним у прийнятті  рішень. Зауважимо, що багато законів  Верховна Рада повинна була привести у відповідність з Конституцією, а також розробити й прийняти десятки нових законів, що витікають  із Основного Закону.

       Зазначимо, що в нашій країні після 1996 року було запроваджено ряд нових державних  інститутів — Конституційний Суд, Рахункова  палата, Уповноважений з прав людини, Вища рада юстиції та ін. Характерно, що більше половини законодавчих актів, прийнятих після схвалення Конституції, було розроблено на розвиток положень Основного Закону [14].

       Підвищенню  якості діяльності Верховної Ради в  бік утвердження кращих рис парламентаризму  певною мірою прислужилося реформування її роботи, яке було проведено після  прийняття Конституції України 1996 року. По-перше, в ці роки діяльність Верховної Ради була забезпечена  найсучаснішими інформаційними технологіями Із застосуванням персональних комп'ютерів і міжнародної системи Internet. Близько 200 видів опрацювання законопроектів, які раніше вимагали кількох місяців, здійснюються тепер у значно коротший термін.

       По-друге, перехід переважної більшості народних обранців Верховної Ради другого  скликання на постійну роботу в парламент  супроводжувався посиленням організаційного  забезпечення діяльності депутатів. Цій  меті була підпорядкована реорганізація  структури апарату Верховної  Ради.

       По-третє, основним напрямом, за яким здійснювалось  удосконалення діяльності депутатів  Верховної Ради та її апарату в  роки після прийняття Конституції, стало значне підвищення юридичного, наукового, інформаційно-аналітичного процесу. Цьому відповідно сприяли  створення і ефективна робота Інституту законодавства Верховної  Ради як прикладного науково-дослідницького парламентського закладу [7, с.15].

       Окрім цього, новим і важливим підрозділом  у справі розповсюдження законів  й тим самим підвищення рівня  поінформованості з новими законами всіх громадян країни та її партнерів  стала діяльність Парламентського  видавництва. Перші тематичні збірки нових законів, як і оперативна публікація останніх законодавчих актів, підтверджують  доцільність такої роботи.

       Проте заради справедливості відзначимо, що багато законів потребують подальшого вдосконалення, до окремих напрямів треба розробити прогресивні  підходи правового регулювання. А причину того, що цього ще не зроблено, очевидно, слід шукати не лише у складі Верховної Ради (лівизна  її значної частини загальновідома), а й в обмеженому історичному  досвіді державного будівництва  в нашій країні загалом, а також  у втраті Україною темпів прогресивних перетворень зокрема.

       Під час роботи Верховної Ради другого  легіслатурного періоду більш очевидним  стало виконання нею контрольної функції. Адже в 1990-1994 роках у законодавчому органі держави відбулося лише одне парламентське слухання і взагалі не проводились дні уряду. Тобто форми роботи, що притаманні парламентам Заходу, в той час в Україні ще не прижилися. З плином часу становище змінилося. Реалізовуючи контрольну функцію, Верховна Рада у 1994-1998 роках провела вісім парламентських слухань й 20 днів уряду, на яких розглядалися найактуальніші питання соціально-економічного життя країни [9]. Такий підхід став характерним і в подальшій роботі цього органу влади.

       Тим самим контрольні функції парламенту, їх юридичне наповнення постає все  більш важливою складовою утвердження  нової системи державного управління. Проте не слід випускати з уваги  той факт, що здійснення контрольних  функцій Верховною Радою почасти  в самому парламенті і за його стінами  усвідомлюється не зовсім вірно: або  у вигляді необмеженого контролю, як за радянських часів "повновладдя  рад", або як досягнення більшої  переваги над виконавчою владою. Тобто  в останньому разі йдеться про  зверхність над Кабінетом Міністрів  і про підконтрольність, підлеглість  місцевих державних адміністрацій.

       Підкреслимо, що сутності парламентаризму відповідає підхід реалізації контрольних функцій  Верховною Радою шляхом затвердження бюджету, урядових програм, здійснення аналізу діяльності Кабінету Міністрів  з відповідних напрямів розвитку, а також дійовий контроль за дотриманням  бюджету та затверджених програм.

       Певно, цікаво співставити чи порівняти  трактування функцій загальнонаціонального  представницького органу і конгресу США. У дослідженнях американських  вчених є широкий спектр поглядів на цю проблему [12, с. 155-156]. Доцільно звернутися до комплексного розуміння функцій  парламенту, які інтегрують два елементи: стримування президента та захист громадян. Показово, що цій функції віддається перевага у порівнянні з іншими аспектами  життєдіяльності законодавчого  органу. Розробляючи, наприклад, проблему "Конгрес і майбутнє", М. Мезі віддає перевагу формулі активізації  конгресу, називаючи його "рухом  у напрямі представницької моделі". Зміни визначаються шляхом удосконалення  контролю конгресом виконавчої влади  і практики представлення інтересів, щоб були почуті як загальні, так  і конкретні побажання народу і стримувалася схильність бюрократичних  чиновників до ігнорування інтересів  населення країни [12, с. 157-158].

       Аналіз  поглядів на сучасну теоретичну модель парламенту свідчить, що уявлення різних дослідників стосовно його функцій  не завжди збігаються. Це стосується і  поглядів щодо кількості його функцій, їх визначень, а також змісту окремих  із них. Зокрема, є визначення щодо розуміння  відповідної функції у високому та широкому її тлумаченні, є також  різні тлумачення змісту одного й  того ж виду діяльності. Водночас досить чітко і рельєфно вимальовується головне, що об'єднує авторів: парламент  здійснює представницьку функцію в  широкому розумінні, яке включає  й контроль над виконавчою гілкою влади [7, с. 16]. 

       1.2. Конституційний склад і структура  Верховної Ради України 

       Загальний кількісний склад Верховної Ради України та її структура визначаються Конституцією України, Регламентом  Верховної Ради України та законами про окремі її інститути.

       Згідно  зі ст. 76 Конституції України конституційний склад Верховної Ради України  — 450 народних депутатів України. Така кількість народних депутатів зумовлена  такими факторами: кількістю населення (громадян) України, виборчою системою, структурою парламенту та іншими обставинами [13 ,с. 323-324].

       Чисельний склад парламенту визначається з  урахуванням різних чинників. Так, з  одного боку, чисельність парламенту має бути достатньою для забезпечення його представницького характеру. Для  того, щоб парламент виступав реальним представником народу, до його складу мають входити відносно численні об'єднання парламентаріїв (депутатські  групи та фракції), які відображали  б інтереси значних прошарків  суспільства. Крім того, відповідною  має бути чисельність його робочих  органів (комітетів та комісій), які  здійснюють законопроектну та контрольну діяльність. З другого боку —  надмірна чисельність парламенту суттєво  ускладнює організацію його роботи. Оптимальною з огляду на ці обставини, вважається чисельність парламенту в 350—500 депутатів. На чисельність парламенту можуть впливати і такі чинники, як його структура, чисельність населення  країни, форма державного устрою тощо. Для прикладу, чисельність парламентаріїв європейських країн коливається  від 60 (Люксембург) до 662 (Палата громад парламенту Великої Британії та Бундестаг  ФРН) [15, с.61].

       Конституція України 1996 р. залишила загальну структуру  Верховної Ради без змін (у вигляді  однопалатного парламенту), але значно оновила окремі її інститути. Найважливішими віхами української парламентської реформи є припинення існування  Президії Верховної Ради України  як постійно діючого органу загальної  компетенції, перетворення постійних  комісій Верховної Ради на комітети Верховної Ради та ряду інших інститутів, зокрема інституту найстаршого  за віком депутата для відкриття  першого засідання першої сесії  Верховної Ради та для здійснення процедури складення присяги  народними депутатами, інституту  представника Президента України у  Верховній Раді та інших. Започатковано  створення ряду елементів інфраструктури Верховної Ради: Парламентське видавництво, Парламентська бібліотека, Інститут законодавства, друковані органи —  «Відомості Верховної Ради України», журнал «Віче», газета «Голос України» та ряд інших [16, с.288].

       Відповідно  до ст. 88 Конституції України Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, його Першого заступника і заступника. Голова Верховної Ради має такі повноваження: веде засідання Верховної Ради України; організовує підготовку питань до розгляду на її засіданнях; підписує акти, прийняті Верховною Радою; представляє Верховну Раду у відносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу Апарату Верховної Ради.

       Верховна  Рада затверджує перелік комітетів, обирає їх голів. Комітети здійснюють законопроектну роботу, готують і  попередньо розглядають питання, віднесені  до повноважень Верховної Ради України (ст. 89 Конституції). Значення комітетів  полягає, по-перше, в забезпеченні безперервної і ефективної діяльності Верховної  Ради, яка працює в сесійному порядку; по-друге, в найбільш повному залученні  народних депутатів до роботи Верховної  Ради. Це — своєрідна форма об'єднання  депутатів усередині Верховної  Ради, бо ні сесія, ні депутатські групи  та фракції, ні індивідуальна робота депутатів не можуть виконувати цієї ролі в повному обсязі. Верховною  Радою четвертого скликання створені такі комітети: з питань правової політики; з питань державного будівництва  та місцевого самоврядування; з питань соціальної політики та праці; з питань науки і освіти; з питань охорони  здоров'я, материнства та дитинства; з питань культури і духовності; з питань економічної політики, управління народним господарством, власності  та інвестицій; з питань бюджету; з  питань молодіжної політики, фізичної культури; спорту і туризму; з питань прав людини, національних меншин і  міжнаціональних відносин; з питань фінансів і банківської діяльності; з питань промислової політики і  підприємництва; з питань паливно-енергетичного  комплексу, ядерної політики та ядерної  безпеки; з питань аграрної політики та земельних відносин; з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства та зв'язку; з питань екологічної  політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи; з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності; з питань боротьби з організованою злочинністю  і корупцією; з питань національної безпеки і оборони; з питань Регламенту, депутатської етики та організації  роботи Верховної Ради України; з  питань свободи слова та інформації; з питань європейської інтеграції; у закордонних справах; у справах  пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, а також Спеціальна контрольна комісія  з питань приватизації [13, с.325-326].