Суб'єкти адміністративного права

   Ставши добровільно, по заклику чи в результаті застосування примусових мір членом адміністративного колективу, громадянин здобуває спеціальний адміністративно-правовий статус, комплекс спеціальних прав І обов'язків (студента, військовослужбовця, профІлактуємого). Мова йде про особисті, а не службові права і обов'язки, тому що інші є конкретизацією повноважень колективного суб'єкта – організації. Це особливо наочно видно на прикладі статусу атестованого працівника міліції.

   Адміністративне право регламентує дисциплінарну відповідальність членів адміністративних колективів, час їхньої праці (навчання) і відпочинку, підстави, розміри і порядок оплати їхньої праці (видач і грошового утримання, виплати стипендій). Як правило, суперечки військовослужбовців (співробітників міліції, студентів і ін.) з адміністрацією вирішуються в адміністративному, а не в судовому порядку, і відповідні процедури регулюються адміністративно-правовими нормами. В той же час у ряді випадків (оплата працівникам міліції за роботу в нічний час, у вихідні і святкові дні; надання відпусток по вагітності; виплата добових при відрядженнях і ін.) на особисті права членів адміністративних колективів прямо чи субсидІарно поширюються норми трудового права.

   Серед статусів членів адміністративних колективів розрізняються статуси:

   1) що навчаються (студентів, аспірантів, учнів технікумів і ін.);

   2) мілітаризованих службовців (військовослужбовців, працівників міліції, працівників воєнізованих формувань);

   3) осіб, свобода яких обмежена в адміністративному порядку (профілактуємих, неповнолітніх, направлених за правопорушення в спеціальні навчальні заклади й ін.).

   Очевидно, що кожна з цих родових общностей складається з великого числа видів. Так, по-різному правове становище осіб, що знаходяться на військовій службі в сухопутних військах, у військово-морському флоті, у внутрішніх військах, у залізничних і інших військах.

   Одним з яскравих проявів соціальної політики держави є встановлення державної опіки над особами, що потребують допомоги.

   Опіка складається з видачі грошових сум, організаційному сприянні, наданні спеціальних медичних послуг, наданні різноманітних пільг І привілеїв і т.д. Практичну діяльність по наданню допомоги особам, що потребують соціального захисту, здійснює апарат виконавчої влади. І та частина державної опіки, що регламентована нормами адміністративного права, може бути названа адміністративною. її суб'єкти - безробітні; чорнобильці; біженці і змушені переселенці; інваліди Вітчизняної війни; «афганці» і прирівняні до них особи; дїти-сироти; багатодітні батьки; особи, що страждають психічними захворюваннями; хворі діабетом, туберкульозом, лепрою і ще багато категорій громадян. З цього зразкового переліку видно, що фактичними підставами для придбання, розглянутого соціального адміністративно-правового статусу можуть бути демографічні обставини, технічні й екологічні катастрофи і несприятливі соціальні фактори. Саме останні лежать в основі правових актів про допомогу безробітним, про заходи для соціального захисту військовослужбовців і осіб звільнених з військової служби.

   В політиці адміністративної опіки вищі державні органи України проводять курс на децентралізацію, надаючи республіканським, крайовим,

обласним органам, органам  місцевого самоврядування, адміністраціям підприємств і установ можливість розширювати перелік її суб'єктів, збільшувати розміри вироблених виплат, обсяг наданих пільг.

   Адміністративну опіку варто відрізняти від іншої форми соціального захисту - виплати пенсій, пов'язаних із трудовою діяльністю, військовою чи прирівняною до неї службою. У цьому випадку має місце соціальне забезпечення, що залежить від роботи, що виконувалася, стажу, розміру заробітку й в основному складається в регулярній виплаті пенсій. Але і пенсіонери за віком, по інвалідності й інші теж можуть бути включені в орбіту адміністративної опіки, їм можуть бути надані податкові, транспортні пільги, позички, виплачені додаткові суми. На жаль, неуважність адміністративно-правової науки до цієї сторони управлінської діяльності, до цих категорій громадян у минулому не дозволяє чітко визначити границі, зміст, види, підстави виникнення адміністративної опіки. Прийняття українським парламентом законів про зайнятість населення, про соціальний захист громадян, що попали під вплив радіації внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС, про психіатричну допомогу і ряд інших актів свідчить про соціальну спрямованість державної політики. Змушений переселенець має право:

   1) самостійно вибрати місце проживання на території України, у тому числі в одному з населених пунктів, запропонованих йому територіальним органом міграційної служби. Змушений переселенець може відповідно до встановленого порядку проживати в родичів чи інших осіб за умови їхньої згоди на спільне проживання незалежно від розміру займаної родичами чи іншими особами житлової площі;

   2) при відсутності можливості самостійного визначення свого нового місця проживання на території України одержати в органа міграційної служби направлення на проживання в центрі тимчасового розміщення змушених переселенців або в житловому приміщенні ,з фонду житла для тимчасового поселення змушених переселенців;

   3) на одержання сприяння в забезпеченні їхнього проїзду і провозу багажу до нового місця проживання чи до місця перебування. При цьому малозабезпечені особи - самотній пенсіонер, самотній інвалід, родина, що складається тільки з пенсіонерів і (чи) інвалідів, самотній батько (замінююча його особа) з дитиною чи дітьми у віці до вісімнадцяти років, багатодітна родина з трьома і більш дітьми у віці до вісімнадцяти років – забезпечуються правом на безплатний проїзд і провіз багажу; від місця тимчасового поселення до нового місця проживання чи до місця перебування на території України.

   Здійснення адміністративної опіки покладено на багато органів виконавчої влади і пов'язано з виконанням ряду формалізованих процедур. Насамперед, за загальним правилом, особа повинна подати заяву в

компетентний орган про  визнання його безробітним, багатодітним, біженцем, змушеним переселенцем І  т.д. Якщо громадянин має документи, що підтверджують його право на державну допомогу, він зобов'язаний прикласти  їх до заяви. Документи приймаються, реєструються і перевіряються. Потім  приймається рішення про визнання (безробітним, біженцем і т.д.), що є  юридичною підставою для надання  особі, його родині тих видів допомоги, що передбачені законом. Органи адміністративної опіки вправі перевіряти, чи збереглися обставини, що обумовили допомогу, стежити  за термінами її надання і приймати рішення про її збільшення, скорочення чи припинення.

   Ще один важливий аспект теорії адміністративного права пов'язаний з режимами територій. А деякі з них тимчасово чи постійно (невизначений час) знаходяться на особливому правовому положенні 11 Зазвичай законодавець називає такі території "зонами" і можна говорити про режими зон. Головний різновид особливих територіальних режимів - спеціальні адміністративні режими. Прикладами останніх є режими прикордонної зони, закритих міст (територіальних утворень), заповідників, зон екологічного лиха, територій, на яких введене надзвичайне (військове) положення, карантинних, тих, що підлягли радіоактивному забрудненню, вільних економічних зон.

   На таких територіях постійні і тимчасові жителі здобувають спеціальний адміністративно-правовий статус. Він містить у собі найчастіше особливі правила в'їзду в зону, виїзду, пересування, діяльності в ній, здійснення адміністративного нагляду, застосування адміністративного примусу. Серед спеціальних територіальних режимів поряд з такими суворими, як режим воєнного стану, є і пільгові (вільних економічних зон). Якщо, як правило, у зонах більш строгий контроль, то у ВЕЗ митний, фінансовий контроль ослаблений. Починаючи з першого підручника для вузів по адміністративному "праву, виданого в 1940 р., автори включали в наступні підручники спеціальні параграфи про дозвільну систему.  

   Під «дозвільною системою» розуміється сукупність правил, що наказують одержання дозволу на здійснення визначеної діяльності і регулюючих контроль за нею.

   Одержання попередніх дозволів виконавчих органів на здійснення

визначених дій досить широко поширено, а правовідносини, що виникають між апаратом управління і громадянами, організаціями з  приводу їхнього одержання є  адміністративними.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Способи захисту прав громадян.

 

   Право на захист життя, здоров'я, свободи, власності й інших благ є найважливішим, природним, невід'ємним правом громадянина. Держава його легалізує, тобто формулює, уточнює обсяги, закріплює процедури реалізації, встановлює обов'язок державних і суспільних органів, посадових осіб у визначені терміни розглядати І вживати заходів у зв'язку зі зверненнями громадян, забезпечує його державним примусом, внаслідок чого воно стає регульованим законом, юридичним правом.

   Якщо юридичними нормами закріплене суб'єктивне право громадян, але воно не забезпечено належним захистом, то такі норми в значній мірі декларативні. Створення скоординованої системи гарантій особистих прав громадян - необхідна умова становлення правової держави. Узагальнено можна говорити про два головні напрямки юридичного захисту особистості:

   1) від злочинів, деліктів І інших неправомірних дій інших громадян;

   2) від неправомірних і недоцільних дій суб'єктів влади. Адміністративному праву належить важлива роль у захисті прав громадян від неправомірних дій суб'єктів державної влади, органів місцевого самоврядування.

   Основними засобами захисту прав І інтересів громадян від зловживань, бюрократизму, некомпетентності й інших аномалій у діяльності посадових осіб, органів і інших власників владних повноважень є:

   1) створення Організаційно-правового механізму і повсякденна робота уповноважених державних (муніципальних органів) (суду, прокуратури, державних інспекцій і ін.), найважливішою задачею яких є захист правопорядку;

   2) існування і діяльність незалежних від держави Інститутів цивільного суспільства, здатних надати допомогу громадянам. Серед них є інститути: створені спеціально для цієї мети (адвокатура); для яких така діяльність є основною (профспілки); а також інші (засоби масової інформації, партії, релігійні об'єднання, добровільні суспільства і т.д.);

   3) активна діяльність самих громадян, що використовують надані їм права. З огляду на велику значимість, розмаїтість форм І наявність великого числа правових норм, тут можна виділити І процесуальний захист. Карно-процесуальне, адміністративне і трудове право достатньо докладно регламентують права особи, притягнутої до відповідальності, на захист від висунутого обвинувачення, застосовуваних до нього примусових мір.

   У реальному житті всі названі способи тісно пов'язані, найчастіше, використовуються одночасно. Громадянин захищає свої права безпосередньо, сам (необхідна оборона, відмовлення виконати незаконне розпорядження посадової особи, заняття за своїм розсудом вільної суміжної кімнати, неявка на роботу після встановленого законом терміну з дня подачі заяви про звільнення за власним бажанням і т.п.) або звернення за сприянням до державних і недержавних організацій, ініціюючи їхню правозахисну діяльність.

   Основною гарантією прав громадян є діяльність Існуючих у країні спеціальних організацшно-правових інститутів. Вони функціонують як зі своєї ініціативи, так і в зв'язку з надходженням до них звернень (заяв, скарг, позовів) громадян. За бажанням останніх їм надають юридичну допомогу колегії адвокатів. Участь адвокатів у карному і цивільному процесах закріплено в ряді законів і широко практикується в нашій країні. Набагато гірше обстоїть справа в адміністративному процесі.

   Для з'ясування юридичних властивостей і процедур дозволу всі звернення громадян варто поділити на два типи:

   1) адміністративні, тобто розглянуті в позасудовому порядку, в адміністративному процесі;

   2) судові, тобто розглянуті судами в процесі здійснення правосуддя, у порядку карного чи цивільного судочинства. Іншими словами, до другого типу відносяться звернення громадян у суд, рішення по якому приймаються на основі норм КПК, АПК чи ЦПК. Всі інші скарги, розглянуті суддями, є адміністративними.

   Тут необхідно зробити кілька пояснень. По-перше, у законодавстві звернення першого типу називаються скаргами, але Іноді і заявами, апеляціями. По-друге, адміністративні скарги можуть подаватися й у суди. Так, листи громадян з питань несвоєчасного виконання судових рішень, наприклад, про стягнення аліментів, відшкодування збитку надходять у суди, а розглядаються такі звернення не судом, а суддею, головою суду відповідно до норм адміністративного права. Таким чином, адміністративна і судова скарги розрізняються, головним чином, не по адресату, а по розгляду. Звернення громадян у суд закон називає скаргами і позовами, і загальна назва - судова скарга - є деякою мірою умовною. Серед них можна виділити скарги:- на адміністративні акти, розглянуті в адміністративному порядку;-по справах приватного обвинувачення; - касаційні. Ці скарги громадян є юридичними фактами, що приводять у дію механізм правосуддя, результат розгляду яких - акт правосуддя, що вирішує долю збудженого скаргою карної чи цивільної справи.

 

4.1 Право громадянина на адміністративну скаргу.