Правозастосування

Суб'єкти (сторони) правовідносин — це учасники правового відношення, що володіють взаємними правами й обов'язками.
Найчастіше таких сторін два: продавці і покупець при купівлі-продажу; слідчий і свідок при виробництві допиту і т.п. Однак бувають і багатобічні правовідносини. Так, кожен громадянин із приводу своїх конституційних прав знаходиться в правовідносинах із всіма іншими суб'єктами, у тому числі і з державою: усі вони зобов'язані поважати його права, не перешкоджати їхньої реалізації.

Численні і різноманітні по своєму складі суб'єкти правовідносин можуть бути розділені на індивідуальні і колективні, до індивідуальних суб'єктів відносяться громадяни даної держави, іноземні громадяни, особи без громадянства і такі, що мають подвійне громадянство. Серед колективних суб'єктів можна виділити державно-територіальні утворення (держави, суб'єкти федерацій, міста, райони й інші територіальні одиниці, виборчі округи), їхнє населення, і також організації (державні органи, суспільні об'єднання, підприємства, комерційні структури і інші).
Так, громадяни є суб'єктами багатьох правовідносин: майнових, житлових, брачно-сімейних, кримінально-правових і ін. Держава вступає в міжнародно-правові, конституційно-правові, цивільно-правові (наприклад, із приводу об'єктів державної власності) і деякі інші.

Можливість того чи іншого суб'єкта бути учасником правовідносини визначаються його правосуб'єктністю, тобто здатністю бути суб'єктом права. Правосуб'єктність є особливою властивістю, політико-юридичним станом визначеної особи і включає три елементи:

— правоздатність — здатність мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки;
— дієздатність — здатність реалізувати права й обов'язки своїми діями;
— деліктоздатність — здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.

Важливою властивістю правосуб'єктності є її гарантованість державою: відповідні державні органи зобов'язані забезпечити кожному суб'єкту можливість повного і безперешкодного здійснення прав, а також виконання обов'язків, обумовлених його правосуб'єктністю. Як вказується в Міжнародному пакті про цивільні і політичні права, прийнятому ООН у 1966 р., “кожна людина, де б він ні знаходився, має право на визнання його правосуб'єктності”.

Обсяг правосуб'єктності різних суб'єктів права різний. Для індивідуальних суб'єктів він в основному залежить від віку, громадянства, стану щиросердечного здоров'я. Так, з 18 років виникає пасивне виборче право і право на одруження, з 14 років — обов'язок нести відповідальність за здійснення найбільш небезпечних, а з 16 років — усіх злочинів і т.п. Громадяни даної держави мають великий обсяг прав у політичній сфері в порівнянні з іноземцями, у тому числі правом обирати і бути обраними в органи державної влади, правом займати ряд посад, у тому числі й в органах державного керування й ін., чого позбавлені іноземці й особи без громадянства. Люди, що страждають щиросердечними захворюваннями, у встановленому законом порядку обмежуються в правах (у тому числі у виборчому праві, праві розпоряджатися своєю власністю і т.п.). Деякою мірою правосуб'єктність залежить і від інших обставин, таких, як піл, утворення й ін. Усе це обумовлює ту обставину, що при рівному правовому статусі громадян реальне правове положення кожного з них неоднаково.

Правосуб'єктність державно-територіальних утворень і їхнього населення, їхня можливість вступати в ті чи інші правовідносини визначаються міжнародно-правовими актами, Конституцією держави, іншими законами. Так, обсяг повноважень Російської Федерації і її суб'єктів визначається Конституцією РФ, конституціями республік у складі Федерації, статутами країв, областей і інших суб'єктів Федерації й ін.

Правосуб'єктність органів держави, що володіють владними повноваженнями, визначається їхньою компетенцією, а правосуб'єктність організацій і індивідуальних суб'єктів, що здійснюють виробничу, комерційну й іншу господарську діяльність і зареєстрованих у встановленому порядку, — статусом юридичної особи. Обсяг компетенції і юридичного статусу залежить перш за все від цілей створення і діяльності державного чи органа юридичної особи.

Розрізняється три види правосуб’єктності: загальна (здатність, абстрактна по суті, бути суб'єктом права взагалі); галузева (здатність бути суб'єктом права відповідної правової галузі); спеціальна (здатність бути суб'єктом визначеної групи суспільних відносин у рамках конкретної галузі права).

Загальною правосуб'єктністю володіють усі суб'єкти. Зокрема, усі громадяни потенційно можуть стати носіями практично всіх прав і обов'язків. Виключення складають лише ті, котрі обумовлені незмінними (наприклад, підлога) чи необоротними (такими, як вік, невиліковна щиросердечна хвороба) обставинами.

Галузевою і спеціальною правосуб'єктністю володіють не всі особи. Суб'єктом кримінально-правових відносин, наприклад, можуть бути тільки громадяни й інші індивідуальні суб'єкти, але не організації, а суб'єктом відносин відповідальності за посадові злочини — тільки посадові особи і представники влади.

Варто мати на увазі, що право- і дієздатність розділяються тільки в цивільному праві. Цивільна правоздатність виникає з моменту народження (наприклад, право мати власність), а дієздатність з'являється пізніше — обмежена з 14 і повна з 18 років. В інших же галузях права право- і дієздатність нерозривні й утворять єдину праводієздатність: якщо людина має визначене право, він завжди може реалізувати його самостійно.
І правоздатність, і дієздатність громадянина можуть бути обмежені тільки у випадках, установлених законом, і тільки в судовому порядку.

2.2.  Суб'єкти правозастосування у сфері державного захисту осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, їх права, обов'язки та відповідальність.

Суб'єктів правовідносин у сфері державного захисту осіб, які бе­руть участь у кримінальному судочинстві, можна поділити на дві групи: 1) суб'єкти, які мають право на державний захист; та 2) суб'єкти, що забезпечують безпеку осіб, які підлягають захисту.
Залежно від виконуваних функцій та завдань, які покладені на учас­ників кримінального судочинства у процесі розслідування та розгляду справ, можна виділити таких суб'єктів права на державний захист.

1.                      Учасники кримінального судочинства, які мають право на забез­печення безпеки з підстав, визначених КПК України, перелік яких наведений у ст. 521 КПК України та включає такі категорії:

             особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті злочину чи сприяла цьому;

             потерпілий або його представник у кримінальній справі;

             підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні пред­ставники;

             цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представ­ники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином;

             свідок;

             експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;

             члени сімей та близькі родичі вищевказаних осіб, якщо шляхом погроз або інших протиправ­них дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників криміналь­ного судочинства.

До членів сім' ї, що підлягають захисту, належать чоловік (дружи­на), діти і батьки. Членами сім'ї можуть бути визнані й інші особи, якщо вони проживають разом з наймачем — учасником процесу і ве­дуть з ним спільне господарство (ч. 2 ст. 64 Житлового кодексу Укра­їни) або перебувають на його утриманні. Близькі родичі, що підлягають захисту, — це батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки (п. 11 ст. 32 КПК України).

2.                      Працівники суду і правоохоронних органів (органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митних органів, органів охорони держав­ного кордону, органів державної податкової служби, органів і установ виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибо­охорони, державної лісової охорони, інших органів, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції), а також співробітники кадрового складу розвідувальних органів України, працівники Анти­монопольного комітету України та уповноважені особи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України.

Забезпечення їх безпеки здійснюється відповідно до вимог Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року.

3. Працівники, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, та їх близькі родичі, а також особи, що залучаються до виконання за­вдань оперативно-розшукової діяльності (статті 12, 13 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).

Державними органами, які уповноважені забезпечувати безпеку осіб, які підлягають захисту, є:

1) державні органи, які приймають рі­шення про здійснення державного захисту;

2) державні органи, які здійснюють забезпечення заходів безпеки.

Рішення про здійснення державного захисту приймають:

а) керів­ники органів внутрішніх справ — щодо захисту працівників відповід­ного органу внутрішніх справ, державної лісової охорони, рибоохоро­ни, митних органів, органів і установ виконання покарань та їх близь­ких родичів;

б) керівники органів Служби безпеки — щодо захисту працівників Служби безпеки та органів системи Управління державної охорони, їх близьких родичів;

в) керівники прокуратури — щодо за­хисту працівників прокуратури та їх близьких родичів;

г) голова суду — щодо захисту працівників відповідного суду та інших органів, зазна­чених у ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», та їх близьких родичів;

ґ) керівники органів охорони державного кордону України — щодо захисту працівників цих органів та їх близьких родичів;

д) керівники розвідувальних органів України — щодо захисту співробітників цих органів та їх близьких родичів;

е) керівники органів управління Військової служби право­порядку у Збройних Силах України — щодо захисту військовослуж­бовців і працівників цієї служби та їх близьких родичів.

Заходи безпеки осіб здійснюють:

а) органи Служби безпеки Укра­їни щодо осіб, які заявили про злочин або в іншій формі сприяли чи брали участь у виявленні, попередженні, припиненні і розкритті зло­чинів; потерпілих та їхніх представників у кримінальній справі; підо­зрюваних, обвинувачених, захисників і законних представників; ци­вільних позивачів, цивільних відповідачів та їхніх представників у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином; свідків; експертів, спеціалістів, перекладачів і понятих; членів сімей та близьких родичів зазначених осіб, що проходять у справах про злочини, розслідування яких віднесено до компетенції Служби безпеки України;

б) органи Міністерства внутрішніх справ України стосовно вищезазначених осіб, що проходять у справах про злочини, розслідування яких віднесено до компетенції МВС України. Безпека осіб, які підлягають захисту, у ви­падках перебування кримінальних справ у провадженні прокуратури або суду забезпечується за їх рішенням органами Служби безпеки, органами внутрішніх справ чи органами та установами виконання по­карань.

Дізнавач, слідчий, прокурор та суддя, у провадженні яких пере­бувають справи, можуть не тільки приймати рішення про застосуван­ня заходів безпеки, але й самі здійснювати такі заходи, зокрема для забезпечення конфіденційності даних про особу (ст. 15 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», ст. 523 КПК). Заходи безпеки щодо військовослужбовців здійснюються також командирами (начальниками) військових частин (з'єднань, за­кладів) (ст. 18 вищевказаного Закону).

Суб'єкти, які мають право на державний захист, та суб'єкти, що забезпечують безпеку осіб, що підлягають державному захисту, наді­лені певними правами і обов'язками, які спрямовані на забезпечення належної реалізації заходів безпеки.

Особливість процесуального статусу учасників кримінального судочинства, щодо яких здійснюються заходи безпеки, полягає перш за все в тому, що крім процесуальних прав та обов'язків, закріплених для кожного учасника процесу в певних нормах КПК України, з мо­менту прийняття рішення про застосування щодо них заходів безпеки всі ці особи, незалежно від їх основного процесуального статусу, отри­мують права та обов' язки, які за своєю суттю є додатковими до кон­кретного процесуального статусу певної особи як учасника криміналь­ного судочинства.

Так, особа, щодо якої прийнято рішення про застосування спеціаль­них заходів безпеки, має право: а) подавати клопотання про вжиття за­ходів безпеки або про їх скасування; б) знати про заходи безпеки, які застосовуються щодо неї; в) вимагати від органу, який забезпечує без­пеку, застосування додаткових заходів безпеки, передбачених Законом, або скасування яких-небудь зі здійснюваних заходів; г) оскаржити про­курору або до відповідного вищого органу, який забезпечує безпеку, незаконні рішення і дії посадових осіб, які забезпечують їх безпеку.

Особи, щодо яких не прийнято рішення про забезпечення безпеки, мають право оскаржити відмову в застосуванні заходів безпеки про­курору або до суду.

Водночас особа, взята під захист, зобов'язана: а) виконувати умови здійснення заходів безпеки і законні вимоги органів, які забезпечують безпеку. Такими умовами можуть бути будь-які обмеження у спілку­ванні (особистому, за допомогою Інтернету, телефону чи листуванням) з тими чи іншими особами, обмеження у вільному пересуванні осіб, взятих під захист, тощо. При цьому обмеження можуть стосуватися як самої особи, яку взято під захист, так і членів її сім'ї або близьких роди­чів. Разом з тим для здійснення заходів безпеки необхідно отримати обов'язкову згоду особи на застосування щодо неї заходів безпеки. У кожному конкретному випадку вжиття заходів безпеки особа, взята під захист, має бути письмово попереджена про обов' язок належно ви­конувати умови здійснення цих заходів і законні вимоги органів, які здійснюють заходи безпеки, а також про наслідки порушення цього обов'язку, які передбачені ч. 1 ст. 524 КПК; б) негайно інформувати за­значені органи про кожний випадок погрози або протиправних дій щодо неї; в) дбайливо ставитися до майна, зброї і документів, виданих їй у тимчасове особисте користування для забезпечення безпеки; г) викорис­товувати видану зброю виключно в інтересах забезпечення свого за­хисту чи для виконання покладених на неї законом обов'язків.