Правозастосування

Достовірність більшої частини таких джерел потребує перевірки, тому почат­кова стадія - це встановлення обставин, наявність яких дозволяє порушити юри­дичну справу. На цій стадії проводиться лише попередня перевірка викладених у заяві чи іншому джерелі фактів. З метою спрощення перевірки фактів у деяких випадках потрібна наявність не лише заяв, звернень, а й документів, які підтвер­джують реальність обставин, повідомлених заявником. Якщо суб'єкт правозасто-сування визначає, що викладені в заяві або іншому джерелі факти є достовірними і можуть бути покладені в основу правозастосовчого акту, то порушується юри­дична справа [20]. За інших обставин він приймає мотивоване рішення про відмову в прийомі заяви, про що повідомляє заявника, а також інших зацікавлених осіб. На етапі збирання і оцінки фактичних обставин суб'єкт правозастосовування по­винен переконатися в тому, що відбулося насправді, яким був розвиток подій і до яких результатів вони призвели, що є дійсною причиною результатів, що настали. Коло фактичних обставин, які підлягають перевірці, визначається специфікою юридичної справи і врешті визначається змістом норми, яка буде застосовуватися у відповідній справі. Оскільки суб'єкт правозастосовування не спостерігає безпо­середньо за явищами, які відбуваються, тому процес їх вивчення відбувається за допомогою доказів - показань свідків, письмових документів, висновків екс­пертів, надання речових доказів і т. ін.

У процесі застосування норм права суб'єкт правозастосовування має виріши­ти одночасно декілька завдань: зібрати факти, встановити норми права, необхідні для вирішення справи, здійснити кваліфікацію. Поділ правозастосовчої діяль­ності на стадії доцільний з огляду на пізнавальну мету: щоб детальніше вивчити явище, потрібно його спочатку розділити на складові і вивчити їх окремо. В про­цесі застосування норм права спостерігається діалектичне поєднання аналітичної і синтетичної функції пізнання. Подвійна спрямованість процесів аналізу і синте­зу інформації виявляється під час пізнавально-оціночної діяльності [32]. Суб'єкт за­стосування норм права здійснює перехід від конкретних фактичних обставин до абстрактних юридичних норм, а потім навпаки: застосовуючи абстрактну право­ву норму, - до конкретної життєвої обставини.

Для того, щоб з'ясувати питання щодо стадій процесу право- застосовування, потрібно враховувати, що конкретні правозастосовчі процеси відрізняються один від одного як за складом учасників, так і за організаційно-правовими формами і способами здійснення. В одних випадках застосування норм права - це дія поса­дової особи, яка має нескладний характер і не потребує особливої процедури для з'ясування життєвої ситуації та її юридичного вирішення, а в інших випадках правозастосування є складним комплексом право - реалізуючих дій і актів різних його учасників, де владні й організаційні дії і акти посадових осіб органів держа­ви визначають його виникнення, хід і завершення. Ці дії базуються на норматив­но-правових приписах і забезпечуються в формі відповідних актів - документів. Правова форма впорядковує дії суб'єктів правозастосування, надає цим діям юри­дичну визначеність і забезпечує сувору послідовність їх здійснення. Складна й динамічна структура багатьох правозастосовчих процесів обумовлюється колом причин, у тому числі необхідністю участі в їх здійсненні декількох державних ор­ганів, що забезпечує найбільш повне і об'єктивне з'ясування обставин справи і винесення правомірного рішення у цій справі.

Відсутність чітких методологічних позицій при з'ясуванні поняття, сутності й призначення стадій правозастосовчого процесу призводить до того, що в осно­ву його поділу покладаються різні критерії, ознаки чи взагалі ці ознаки залиша­ються не з'ясованими. Це обумовлено недостатньою теоретичною базою уп­равлінських аспектів правозастосовчого процесу. Більшість авторів, особливо російських, звертають увагу на управлінський аспект правозастосування. В своїх працях В.А. Юсупов порівнює стадії правозастосування з стадіями управлінської діяльності. Якщо стадіями правозастосування є: 1) встановлення фактичних об­ставин справи; 2) юридичний аналіз фактичних обставин справи; 3) вирішення справи, то стадіями управління є: 1) збирання інформації; 2) оцінка інформації; 3) підготовка і прийняття управлінського рішення.

Вказані стадії являють собою логічну структуру юридичних, організаційних (управлінських), інформаційних (пізнавальних) компонентів правозастосування, тому що в реальному житті правозастосування і управління його здійсненням ви­ступає як безперервний процес пізнання фактичної і юридичної основ справи, в ході якого спостерігається звернення то до фактів, то до юридичних норм [3]. Групи однорідних дій щодо аналізу інформації про фактичні обставини і приписи зако­ну й утворюють по їх завершенні відповідні стадії. Кожна з них залежно від ме­ти вивчення може бути розділена на менші стадії чи етапи діяльності, і навпаки, декілька стадій можуть бути об'єднані в одну [14].

Це доводить те, що як окремі стадії процесу правозастосування, так і процес правозастосування в цілому можливо логічно "розгорнути" чи "згорнути" на підставі відповідних ознак, утворюючи мікро- і макроінформаційні моделі. Для теоретичних досліджень механізму правозастосування ця обставина відіграє важ­ливе значення, оскільки, використовуючи діалектичний метод переходу від абст­рактного до конкретного і, навпаки, від конкретного до абстрактного через за­гальні ознаки і властивості, які характерні для окремих стадій правозастосуван­ня, процесу правозастосування в цілому, а також сукупності однотипних про­цесів, можна більш адекватно дослідити не тільки абстрактну (логічну), а й пред­метно-змістовну їх структуру, а також з'ясувати закономірності їх розвитку і за­вершення.

Застосування норм права - це процес, який включає стадію пізнання певних фактів, які мали місце в дійсності. Основою вказаного процесу є вимога закону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи. Це нормативний вияв принципу об'єктивної істини, відповідно до якого будується вся процедура доказування [108].

Стадії процесу правозастосування - це щаблі пізнання істини, які напрацьо­вані наукою і практикою. В побудові правозастосовчого процесу, послідовності його стадій закладена реальна гарантія з'ясування істини.

Пізнання в процесі правозастосування має і свої особливості. Воно тісно пов'язано з процесом доказування, юридичний аспект якого виступає як регла­ментована нормами права діяльність щодо збирання, аналізу й оцінки доказів з метою правильного вирішення справи. Достовірність і обгрунтованість доказів закон пов'язує з порядком їх виявлення, вивчення і формою закріплення. Пізнан­ня і доказування в юрисдикційному правозастосовчому процесі мають реконст­руктивний і ретроспективний характер. При цьому пізнання поглиблюється від зовнішніх форм виявлення діяння до внутрішніх, інтелектуально-вольових ме­ханізмів його здійснення. Пізнання і доказування мають складний характер у пра­возастосовчому процесі, який виявляється у визначеному, впорядкованому зако­ном співвідношенні руху його змісту і форми, тобто гносеологічних і юридичних аспектах діяльності.

Правозастосування - це управлінська, процесуальна діяльність. їй, а також її стадіям, незважаючи на їх різнорідність і різну масштабність, властиві три структурно-часових компоненти. Першим компонентом є вихідний початок, тобто їх інформаційні та матеріальні посилання: наявність нормативно-правових при­писів, що встановлюють обов'язковість здійснення діяльності відповідного виду, її мета, завдання і засоби її досягнення, рішення; наявність спеціальних субєктів, які здійснюють цю діяльність; наявність приводів і підстав для здійснення цієї діяльності - соціального факту, конкретної життєвої ситуації, що має юридичне значення і підлягає вирішенню. Другим компонентом є хід здійснення, тобто ди­намічна фаза правозастосування і управління його здійсненням, що являє собою реалізацію відповідними державними органами покладених на них обов'язків за­вдяки використанню ними правових, організаційних, управлінських, інфор­маційних, науково-технічних та інших форм, методів і засобів пізнання, оцінки і правильного юридичного вирішення ситуації, прийняття законного і обгрунтова­ного рішення; застосування в необхідних випадках заходів державного примусу. Третій компонент - результат здійснення. Він відображає і фіксує завершення тієї чи іншої стадії або процесу в цілому, що об'єктивується у винесеному акті засто­сування норм права. Виділення в правозастосуванні вказаних структурно-часових компонентів дає можливість підтвердити думку про двохступеневу структуру уп­равлінського процесу будь-якого рівня. Вихідним початком цього процесу є нор­мативні юридичні акти, а другий рівень - оперативна управлінська діяльність.

Специфічною особливістю вказаної структури є те, що нормативно-правові приписи як відповідні інформаційні моделі здійснення правозастосування, саме правозастосування, як організаційно-владна діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, інформація про фактичні обставини справи розгляда­ються в їх органічній єдності та взаємодії.

Після встановлення фактичної основи правозастосування, яка являє собою визначенні життєві факти, обставини справи, суб'єкт правозастосовування пови­нен дати їм юридичну кваліфікацію[7]. Остання є другою стадією процесу право­застосування. Юридична кваліфікація складається з чотирьох основних процесів: 1) вибір юридичної норми, яка підлягає застосуванню; 2) перевірка юридичної дії норми; 3) перевірка правильності тексту норми; 4) з'ясування змісту нормативно­го припису. В цьому не можна погодитися з П.Є. Недбайлом, який вважав, що фактично процес правозастосування починається зі встановлення фактів, що по­требують правового вирішення, а логічно він починається з обрання норми, відповідно до якої кваліфікуються факти, тобто процес правозастосування почи­нається від норми - до життєвих фактів[15]. Хоча перша і друга стадії правозасто-совчого процесу взаємопов'язані, вихідні, але все ж таки це різні стадії, які відбу­ваються в різних площинах. Ці дві стадії здійснюють підготовку для правильно­го і точного вирішення юридичної справи, тобто мають підготовчий характер. Якщо С.С. Алексеев вважає, що при застосуванні права необхідно вибрати саме ту норму, котра підлягає застосуванню щодо конкретного життєвого випадку, то В.В. Лазарев зазначає, що на цьому етапі необхідно визначити всі ті норми, якими потрібно буде керуватися у правозастосовчому процесі, а також віднайти і перевірити акти тлумачення, які мають юридичне значення [2]. Слід звернути увагу на те, що на другій стадії процесу правозастосування об'єктом пізнання є самі юридичні норми.

Р.Ф. Васильєв зазначає, що юридична кваліфікація наближається до останньої стадії процесу правозастосування: прийняттю рішення і виданню акту, що закріплює це рішення. Не можна погодитися з таким твердженням, адже, по-перше, юридична кваліфікація може розділятися на попередню, коли здійснюється лише підбір і підлаштування фактів до норми, і навпаки, норми до фактів; і оста­точну юридичну кваліфікацію, яка виражається, по-перше, у визначенні галузі права, норми якої регламентують конкретний випадок, по-друге, у визначенні за­гальної юридичної конструкції правовідносин, наслідком чого буде встановлення виду галузевого інституту, який охоплює даний випадок, по-третє, у визначенні точної норми, яка поширюється на даний випадок [5].

На думку Р.Ф. Васильєва, правозастосовча діяльність поділяється на два ос­новних етапи: юридичну кваліфікацію спірного правовідношення і вирішення справи. Однак таке тлумачення проблеми дещо спрощує її, не визначає підстав виникнення, ігнорує потребу забезпечення реалізації прийнятого рішення. Автор вважає, що для кращого результату процесу застосування норм права потрібно поділити стадію правової кваліфікації на дрібні етапи. На його думку спочатку відбувається впорядкування встановлених фактичних даних і виділення з них юридично значущих ознак, потім виявляються всі можливі конструкції, які відповідають фактичному матеріалу, виявляються суміжні склади, здійснюється вибір одного складу, ознаки якого відповідають вчиненому. Погодитися з такою точкою зору досить важко, оскільки при цьому поєднуються перша і друга стадії правозастосування і визначається вона як юридична кваліфікація. Головним у правовій кваліфікації є знаходження точної юридичної конструкції для пра­вовідносин, які розглядаються, а потім знаходження конкретної нормихи [12].

Досліджуючи стадії правозастосовчого процесу, ми дійшли висновку щодо виокремлення наступних трьох стадій: по-перше, встановлення фактичного скла­ду; по-друге, юридична кваліфікація; по-третє, вирішення юридичної справи. Особливої уваги заслуговує саме третя стадія правозастосовчого процесу. З точки зору формальної логіки, вирішення юридичної справи будується згідно із си­логізмом, в якому роль малої посилки відіграють обставини справи, а роль вели­кої посилки - юридична норма, підсумком є вирішення юридичної справи. Тобто вирішення юридичної справи являє собою висновок, в якому конкретні факти підлаштовуються під норму права. Таким чином рішення об'єднує дві попередні стадії процесу застосування норм права. Прийняття рішення - це не тільки фор­мально-логічний процес, а й творчий, тому що суб'єкт застосування норм права поширює загальні правила поведінки на конкретні життєві обставини. Саме на цьому етапі слід уникати свавілля суб'єктів застосування норм права, тому що творчий характер цієї стадії не означає свавільне, безконтрольне вирішення юри­дичної справи. Це рішення, яке приймається на підставі й задля виконання прин­ципу законності. Характеризуючи заключну стадію застосування норм права, не можна обійти увагою таку ознаку цієї стадії, як державно-владний характер, «тоб­то рішення - це не тільки логічний висновок, а й веління, державно-владний при­пис, що відображає авторитет і силу держави»" [7].

Застосування норм права і управління його здійсненням виступають як безпе­рервний процес пізнання фактичної і юридичної основи справи, причому, відбу­вається послідовне звернення то до фактів, то до юридичних норм. Використову­ючи діалектичний метод переходу від абстрактного до конкретного і навпаки, че­рез загальні ознаки і властивості стадій застосування норм права і процесу пра­возастосування взагалі можливо більш адекватно дослідити не тільки логічну, а й предметно-змістовну структуру, а також виявити закономірності їх розвитку і завершення. Враховуючи, що в нашому дослідженні ми акцентуємо увагу на управлінському аспект правозастосування, цеп процес, як і процес управління, базуються на циклічному характері його функцій, рішень і мети. Причому цикл передбачає мету найближчу і кінцеву, кожне рішення спирається на попереднє і є, в свою чергу, передумовою для наступного. Хоча весь цикл спрямований на досягнення загальної мети, проте час забезпечується змінюваність проміжних цілей і наступність у їх досягненні.

РОЗДІЛ ІІ Загальна характеристика суб’єктів правозастосування.

2.1 Суб’єкти, як учасники  правовідносин , що володіють  взаємними правами та обов’язками.