Конституційний статус Верховної Ради України

Вступ

1. Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

2. Порядок формування Верховної Ради України, її органів та державних органів, передбачених Конституцією України (представницька функція парламенту)

3. Установча функція Верховної Ради України

4. Сесія Верховної Ради України – основна організаційно-правова форма її діяльності

5. Повноваження Верховної Ради України

6. Законодавча функція Верховної Ради України

7. Контрольна функція Верховної Ради України

Висновки

Використана література

Вступ

Відповідно  до Конституції України (ч. 1 ст. 75) єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України.

В сучасних умовах ускладнення суспільного  життя, і, відповідно, законодавчого  регулювання, легіслатури не в змозі  приймати закони з усіх питань. Тому закономірно, що їх роль в процесі прийняття рішень, які безпосередньо впливають на суспільну трансформацію, підвищується, а функція полягає у забезпеченні зв'язку між народом і виконавчою владою, завдяки чому суспільні потреби безпосередньо впливали б на механізм прийняття рішень виконавчою владою, якщо вони створюють труднощі, проблеми та несправедливості.

Проте, для вирішення таких складних проблем необхідні експертні  знання, якими парламентарі не володіють. Тому мета вищезгаданої функції —  забезпечити зв'язок між різними групами інтересів, спеціалістів і політикою і гарантувати таким чином відкритість, готовність до компромісу і співробітництва при розробці рішень.

Мета  роботи: розкрити конституційно-правовий статус Верховної Ради України та основні її функції.

Завдання:

1. Дати визначення конституційному статусу Верховної Ради України
2. Розкрити основні функції Верховної Ради України

Література:під час написання роботи були використані такі джерела – Конституція України від 28.06.96; навчальні посібники по конституційному праву України /В.В.Кравченка, проф. В.Ф.Погорілка, О.Ф.Фрицького та інші.

Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

В Україні, як і у більшості сучасних демократичних держав, здійснення законодавчої влади доручається Основним Законом  виборним представницьким органам. Звичайно їх іменують законодавчими зборами, або легіслатурами (від лат, lех — закон і latus— внесений, встановлений), під якими розуміють політичні інститути, влада яких визначається тим, що їх члени є представниками суспільства.

Проте, законодавча діяльність не єдина  в процесі функціонування представницьких  органів, хоч і основна. Крім неї, цим органам властиві також установча  та контрольна функції.

Щодо  змісту компетенції Верховної Ради України, то він є парламентом  з відносно обмеженою компетенцією порівняно з правовим статусом органів виконавчої влади і, зокрема, Кабінету Міністрів України, законодавче визначення компетенції якого і досі не здійснено, що дає змогу цьому органу виходити за межі його конституційних повноважень.

Отже, парламент здійснює реалізацію таких  функцій, як представницька, установча, законодавча та контрольна. Саме тому, на відміну від легіслатур, з урахуванням  перелічених функцій існує інший  збірний термін "парламент" (від  франц. рагler— говорити).

Основними ознаками сучасного парламенту, в тому числі 
й Верховної Ради України, є:

• парламент є представницьким органом народу і саме 
  тому він формується шляхом виборів на основі принципів, закріплених Конституцією, на визначений у ній строк;
• парламент є колегіальним органом, що складається з обраних шляхом виборів парламентаріїв (народних депутатів), чисельність яких визначається кількісним і представницьким критеріями, необхідними для забезпечення всіх функцій і повноважень, здійснюваних парламентом на основі 
  Конституції;
• парламент дістає мандат довіри безпосередньо від народу як єдиного джерела влади;
• парламент повинен мати легітимний характер, який виникає, як уже зазначалося, з легітимності державної влади;
• парламент — це загальнодержавний орган, діяльність і повноваження якого поширюються на всю територію держави;
• парламент — орган загальної компетенції, до відання якого належать усі питання, які вимагають законодавчого регулювання.

0тже,  парламент України — це виборний, колегіальний, загальнодержавний представницький орган, який функціонує в умовах демократичного правління і компетентний здійснювати законодавчу, установчу та контрольну діяльність.

Сучасні проблеми парламентаризму особливо важко й суперечливо вирішуються  у постсоціалістинних країнах, у  тому числі в Україні. Це пояснюється тим, що парламентські і демократичні інститути, які в більшості країн проходили період становлення протягом століть, є відносно новими для представницьких органів молодих країн, до числа яких належить і Українська держава.

З одного боку, проводяться вибори, приймаються  нові 
конституції, важливі законодавчі акти, створюються перед 
умови для становлення парламентських форм та інститутів, 
з другого — політичне життя характеризується високим ступенем конфронтації, труднощами становлення стабільної й 
авторитетної у народу партійної системи, нерозвиненістю 
політичної і парламентської культури, відсутністю необхідного рівня злагоди, тобто умов, за наявності яких може 
ефективно працювати демократичний парламент.

Парламент як юридична категорія тісно пов'язаний з терміном "парламентаризм", але ці поняття не рівнозначні. Під поняттям "парламентаризм" розуміють особливу систему державного керівництва суспільством, яка характеризується розподілом законодавчої і виконавчої влади при здійсненні політичної та ідеологічної ролі парламенту. Крім того, парламентаризм — це система взаємодії держави і суспільства, для якої характерним є визнання провідної ролі у здійсненні державновладних функцій загальнонаціонального постійно діючого представницького органу. Його не слід пов'язувати з певними конкретними формами державного правління, оскільки у кожній державі ці форми визначені історично.

Отже, парламентаризм не може існувати без  парламенту, водночас парламент не може існувати без найважливіших  елементів парламентаризму, які можуть бути втрачені. До них, зокрема, належать перш за все принципи представництва, розподілу влади та законності.

2. Порядок формування Верховної Ради України, її органів та державних органів, передбачених Конституцією України (представницька функція парламенту)

За  час, що минув з моменту прийняття  Акта про незалежності України, парламентаризм пройшов досить складний шлях свого  становлення як закономірний етап продовження  розвитку вітчизняного парламентаризму, так і впровадження в життя основних елементів сучасного розуміння парламентаризму як особливої системи державного керівництва суспільством, яка характеризується поділом єдиної державної влади в процесі здійснення політичної та ідеологічної ролі парламенту, на законодавчу, виконавчу та судову гілки, що притаманне демократичним країнам світу.Слід зазначити, що окремі , риси сучасного парламентаризму в Україні були започатковані в процесі розвитку .вітчизняного парламентаризму, навіть за існування України у складі колишнього СРСР. Зокрема, згідно зі ст. 23 Конституції УРСР І 937 р. Верховна Рада Української РСР визнавалася єдиним законодавчим органом УРСР, який самостійно здійснює законодавство з кола питань, що входили до компетенції України.

Основною  організаційно-правовою формою роботи Верховної Ради згідно з Конституціями УРСР 1937 і 1978 рр. визнавалася сесія, яка складалася з пленарних засідань і роботи постійних комісій. Було прийнято закони про її органи, а також про Регламент Верховної Ради.

Протягом  майже десятилітнього періоду становлення парламентаризму в Україні на підставі сучасних моделей парламентаризму демократичних країн світу Верховна Рада зробила чимало для впровадження в життя його основних принципів. Це стосується передусім прийняття і впровадження в життя основних нормативно-правових актів про порядок формування парламенту України. "Відповідно до ч. 2 ст. 76 Конституції України конституційний склад Верховної Ради України як парламенту становить чотириста п'ятдесят народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на чотири роки.

Внаслідок чого виникла можливість застосування згаданої виборчої технології, що сприяє обранню до Верховної Ради осіб, які за своїми якостями взагалі не можуть бути парламентаріями? Перш за все завдяки закріпленню в законі окремих положень, які безпосередньо порушують конституційні права громадян України, зокрема, політичні. У закладенні в цьому нормативно-правовому акті положення щодо обрання депутатів на основі відносної більшості. Нарешті, у закріпленні передбаченої в Законі змішаної мажоритарно-пропорційної виборчої системи.

Щодо  першої причини. Цілком правильним було закріпити в Законі положення  про те, що участь громадян у виборах  є добровільною.

Проте, і юридичне, і фактично громадяни України усуваються від безпосереднього формування Верховної Ради Україна як вищого представницького органу держави. Закріплення у Законі положення щодо обрання депутатів до парламенту України на основі відносної більшості без зазначення певного відсотка участі виборців у голосуванні призводить до того, що навіть участь у виборах одного виборця дає підстави вважати, що вибори відбулися і кандидат у депутати вважається обраним.

Нарешті, щодо закріпленої у Законі мажоритарно-пропорційної системи. Вибори до Верховної Ради України, які відбулися в березні 1998 р., довели, що законодавче закріплення змішаної мажоритарно-пропорційної системи було передчасним, незважаючи на те, що саме така змішана виборча система є характерною для перехідного періоду становлення постсоціалістичних країн.

Саме  ця система сприяла створенню  всіх необхідних умов для того, щоб  мати максимум варіантів щодо безперешкодного  обрання депутатів, які лобіюють у парламенті власні, а не державні інтереси.

Серед обраних депутатів у березні 1998 р., з числа народних обранців попереднього скликання було обрано лише З депутати. Решту депутатів було обрано за партійними списками від політичних партій.

Отже, мажоритарно-пропорційна система  давала можливість простіше пройти до парламенту і не перебувати під контролем виборців.

Внаслідок застосування цієї системи знову  ж таки обмежувалися конституційні  права тих громадян, які не підтримували жодну з політичних партій.

Нарешті, виходячи з того, що в Україні  налічується 130 партій, жодна з яких не користується у населення достатнім авторитетом, і які представляють лише 3% виборців, запровадження мажоритарно-пропорційної системи було не лише передчасним, а й таким, що безпосередньо порушувало відповідні політичні права громадян.

Парламент — передусім законодавчий орган, і тому провідне місце в ньому має належати депутатам-юристам. Однак офіційні статистичні дані свідчать про те, що їх настільки замало в парламенті, що Центральна виборча комісія змушена була об'єднати їх разом із соціологами та політологами.

Достатньо зазначити, що за всі роки незалежності України, до парламенту не було обрано жодного фахівця з галузі конституційного  права.

Безумовно, відсутність достатньої кількості  депутатів-юристів безпосередньо  відобразилося на якості законів та інших нормативно-правових актів, які приймала Верховна Рада України.

Можливо, доцільно було б у чинному законі про вибори передбачити певні  норми представництва в парламенті для кандидатів, які мають юридичну, економічну, фінансово-бюджетну та деякі інші спеціальності.

Як  відомо, і громадяни, і політичні  партії є елементами громадянського суспільства, яке лише починає будуватися в державі.

Тому  при підготовці нового закону про  вибори 2001 р. парламент мав враховувати  не лише інтереси самих народних депутатів, а й насамперед виходити з інтересів основного суб'єкта виборчого процесу - виборця - громадянина України, адже саме йому, згідно з відповідними статтями Конституції і закону про вибори, надано найважливіше політичне право — не лише вільно обирати, а й вільно обиратися.