Природно-рекреационный потенциал Украины

      3 етап – після досягнення високого  рівня соціокультурного освоєння, наступає період зниження рекреаційної  популярності району;

      4 етап – стабілізація і переорієнтація  рекреаційного району. Рекреаційні райони дуже рідко повністю втрачають свої первинні функції, і те, що розвивається з часом поліфункціональність, ніколи остаточно не витісняє рекреацію.

      Рекреаційне районування – вид функціонального, галузевого районування, що відображає тільки один аспект (рекреацію), який може бути адекватно описаний на фундаментальній основі. Головними ознаками рекреаційного районування є рівень рекреаційної освоєності території і структура рекреаційних функцій (лікувальної, оздоровчої, туристської, екскурсійної). Зонування території за ступенем комфортності проводиться і на рівні складання генеральних планів курортних зон і окремих рекреаційних об'єктів. При цьому слід дотримуватися загальногеографічних принципів районування: об'єктивності, багатоаспектності, ієрархічності і конструктивності[2, c.46-50].

      Особливості рекреаційної оцінки територій є  основою для проведення рекреаційного  районування. До основних чинників, що впливають на рекреаційну оцінку території, відносять: тривалість сприятливих  температурних умов, наявність морського побережжя, характер рельєфу, наявність лісів, річок, озер і водосховищ, забезпеченість транспортними магістралями. До додаткових чинників відносять: наявність виходів підземних вод, характеристика пляжів, екскурсійні об'єкти природного і антропогенного характеру.

      Районування території України, пов’язане з  рекреаційною функцією, проводилось  за тими чи іншими критеріями чи показниками  протягом декількох останніх десятиріч. При розробці методології містобудівного проектування рекреаційних систем в Україні, встановлено, що значна частина групових систем населених місць України має надлишок рекреаційних ресурсів, але характеризується екстенсивним типом освоєння при відносно слабкому розвитку інфраструктури. Вони повинні розглядатися як основне джерело заповнення ресурсної недостатності інших систем населених місць і об'єкт першочергового освоєння з порівняно невеликими витратами на розвиток масового відпочинку.[15]

      Особливе  місце займають системи населених  місць з недостатніми рекреаційними ресурсами в степових індустріальних районах.

      Удосконалювання рекреаційного обслуговування жителів  даних систем повинне здійснюватися шляхом прискореного розвитку елементів інфраструктури, заповнення дефіциту рекреаційних ресурсів шляхом проведення природо-відновлювальних заходів і залучення в рекреаційну сферу надлишкових ресурсів сусідніх систем. Даний підхід забезпечує виділення комплексу взаємозалежних у рекреаційному аспекті населених місць, поєднуваних регіональною рекреаційною системою, що може виступати, як об'єкт планування і прогнозування на територіальному рівні. У вказаній вище роботі докладно досліджуються об'єктивні умови і передумови формування регіональних рекреаційних систем республіки і даються пропозиції по їх територіальній і функціонально-просторовій організації (мал. 1 А).

      У 1983 р. Київським НДІП містобудування за участю інституту Діпромісто була розроблена Регіональна схема розвитку і розміщення курортів, місць відпочинку і туризму Української РСР[16]. Єдина курортно-рекреаційна система поділялась на п’ять крупних територіальних систем (мал.1 Б): Західну (вісім областей), Центральну (шість областей), Південну (чотири області), Північно-Східну (чотири області) та Південно-Східну (три області).

      Територіальні системи були представлені курортно-рекреаційними регіонами, курортно-рекреаційними районами, окремими курортами і зонамивідпочинку.  

Мал. 1. Основні методологічні підходи у рекреаційному районуванні території України 

А –  регіональні рекреаційні системи  України (за даними І.Д. Родічкіна, 1980): 1. Київсько-Дніпровська; 2. Волинська; 3. Північно-Донецька; 4. Придніпровська; 5. Приазовська; 6. Одесько-Чорноморська; 7. Дністровсько-Бугська; 8. Карпатська; 9. Кримська.

Б –  курортно-рекреаційні системи України (за данними Київ НДІП, 1983р.): 1. Західна; 2. Центральна; 3. Південна; 4. Північно-Східна; 5. Південно-Східна.

В –  Рекреаційні регіони України (за данними Лук’янової, КУТЕП, 2004р.):  1. Кримський; 2. Чорноморо-Азовський; 3. Карпатський; 4. Подільський; 5. Придніпровський; 6. Донецький; 7. Слобожанський; 8. Поліський.

Г –  макротуристичне районування України (2004р.) – регіони: 1. Донецький; 2. Карпатський; 3. Кримський; 4. Подільський; 5. Польський; 6. Придніпровський; 7. причорноморський; 8. Слобожанський.

Д –  локалізація регіональних рекреаційних систем України за переважаючим типом їх планувальної структури: 1. лінійної (лінійно-пунктирної, частково-дисперсної); 2. компактно-променевої (частково кільцевої); 3. змішаної (компактно-розсередженої); 4. змішаної (лінійно-розосередженої) 

        [2, c.51-52]

      Курортно-рекреаційні  регіони виділялися на базі найбільш цінних курортно-рекреаційних ресурсів, сконцентрованих в межах однотипних природно-географічних систем, які включають гірські масиви, басейни річок, морські узбережжя. За значимістю вони розділялися на регіони союзно-республіканського і республіканського значення. 

      Окремі  дослідники вважають, що сучасні потреби у вивченні рекреаційних ресурсів дозволяють виділити на території України вісім рекреаційних регіонів (мал.1 В): Донецький, Карпатський, Кримський, Подільський, Поліський, Придніпровський, Слобідський, Чорноморсько-Азовський, межами яких є як природні рекреаційні умови, так і адміністративно-територіальний поділ. Такий поділ дозволяє виділити рекреаційні регіони з відносно однотипним складом і якістю ресурсів, але різноманітними видами рекреаційної діяльності. Оцінка рекреаційного потенціалу регіонів за основними видами рекреації показала, що можливості України в цілому перевищують потреби її населення більше ніж у 1,5 рази. При цьому, рекреаційний потенціал по території держави як у географічному аспекті, так і відносно зон концентрації населення, розташований нерівномірно.

      У рамках рекреаційного районування  доцільно також розглянути туристське районування – процес розчленовування території, при якому райони ідентифікуються за наявністю в них особливих рекреаційних ознак і виділяються туристські райони, що відрізняються один від одного за набором і ступенем чіткості ознак. У сучасній географії розвивається і концепція формування туристсько-рекреаційних систем, проектування яких у регіонах базується на виділенні різних композиційних, функціональних і планувальних елементів. Існує тісний зв'язок туристських районів різного рангу з туристсько-рекреаційними комплексами (ТРК), які є складними господарствами, куди входять лікувальні і оздоровчі установи, обслуговуючі підприємства і супутні галузі (підприємства торгівлі і громадського харчування, побутові, культурні і спортивні установи, екскурсійні об'єкти, дорожньо-транспортна мережа, сувенірне виробництво).

      З метою вдосконалення територіальної організації туристичної інфраструктури й рекреаційно-туристичної діяльності в Україні, групою науковців з Київського університету туризму, економіки і права проводяться роботи з розробки макротуристичного районування.[8]

      Вважається, що макротуристичне районування  необхідне для кращої просторової організації сфери туризму, здійснення політики її регіонального розвитку та удосконалення управління рекреаційно-туристичною діяльністю. Виходячи з вищевказаного, можно виділити вісім макротуристичних регіонів (мал. 1 Г), які включають всі адміністративні області України та автономну республіку Крим. За основу даного групування областей покладено в окремих

випадках  певні етнографічні мотиви, в інших – чітко адміністративні, домінуючі природні умови та виділені просто високоурбанізовані області. Такий поділ території чи групування адміністративних областей країни можливо має значення для покращення управлінських функцій рекреаційно-туристичною діяльністю на рівні держави. Однак він, більш за все, потребуватиме утворення додаткових міжобласних структур, які будуть відповідати за даний напрямок розвитку економічної діяльності виділених регіонів.

      Щодо  можливого покращення просторової організації сфери туризму, то тут також виникають окремі питання. Просторова структура рекреаційно-туристичної сфери має розроблятися для об’єктів на всіх ієрархічних рівнях – починаючи від національного, регіонального (обласного), локального та місцевого. Об'єднання адміністративних областей України в певні групи якщо і повинне відбуватися, то лише теоретично, для відпрацювання науковцями, які оперують значними просторовими утвореннями, окремих методичних підходів до функціонально-просторової організації рекреаційно-туристичних систем у межах регіонів (областей), які мають спільні риси: чи за характером розселення, чи за природними ресурсами і рівнем їх перетворення, чи значенням у міжнародному розподілі праці, тощо[2, c.53-54].

      Виходячи  з наведених вище положень необхідним є проведення районування території України, в процесі якого ключовою ознакою є прийнятність тих чи інших теоретичних типів планувальних структур рекреаційних систем для удосконалення просторової структури рекреаційних систем у межах конкретних адміністративних одиниць (областей) країни. Для вирішення цього питання пропонується використання існуючих методологічних особливостей районування взагалі та рекреаційного районування зокрема. Виходячи з того, що функціонування регіональних рекреаційних систем, як і багатьох галузей промисловості, є жорстко прив’язаним до природних ресурсів території, можна вважати фізико-географічне районування базовим для проведення рекреаційного районування території за ознакою "характерний тип планувальної структури рекреаційної системи".

      Даний процес також враховує особливості адміністративного поділу, впливу міст – центрів розселення, поділу території за річковими басейнами.

      Типи  планувальної структури рекреаційних систем є відпрацьованими в науково-методичній літературі.

      Так, лінійний (лінійно-пунктирний) рекомендується використовувати при розташуванні рекреаційних районів на узбережжях морів, прирічкових територіях і вздовж транспортних магістралей в природних зонах Степу і Лісостепу, частково в інших природних зонах. Компактний тип рекомендується використовувати у районах з компактними (значними) рекреаційними ресурсами, переважно у зонах Полісся, частково в інших природних зонах. Променевий тип – при створенні рекреаційних районів у моноцентричних групових системах населених місць з рівномірно розподіленими, переважно значними, рекреаційними ресурсами у природних зонах змішаних (Полісся) і хвойних лісів, утворюється вздовж транспортних магістралей навколо крупних міст. Розосереджений тип рекомендується використовувати при формуванні рекреаційних районів в полі- (рідше в моно-) центричних групових системах населених місць з розосередженими (достатніми) природними ресурсами. Дисперсний тип – при утворенні рекреаційних районів у поліцентричних групових системах населених місць з обмеженими природними ресурсами.

      У цілому, в результаті районування  можна отримати на території України чотири райони (мал.1 Д), для яких найбільш прийнятними є такі типи планувальної організації рекреаційних систем: 1 – район з переважанням рекреаційних систем лінійного типу; 2 – район з переважанням компактно-променевого типу; 3 – район з переважанням компактних і розосереджених типів; 4 – район з переважанням лінійного і розосередженого типів планувальних структур[2, с.55].

      У загальному розумінні під районуванням розуміється процес багатофакторного поділу території на множину непересічних цілісних районів, що є компактним згущенням деяких вихідних чарунок у просторі. Існує значний доробок районування території України, приклади якого можуть взаємно доповнювати один одного при розгляді проблем використання і керування територіями на макротериторіальному рівні, а також мають враховуватися при рекреаційному районуванні України.

      Рекреаційне районування – це вид функціонального, галузевого районування, що відображає тільки один аспект (рекреацію). Головними ознаками рекреаційного районування є рівень рекреаційного освоєння території і структура рекреаційних функцій (лікувальна, оздоровча, туристська, екскурсійна). Районування території України, пов’язане з рекреаційною функцією, проводилось за тими чи іншими критеріями чи показниками протягом декількох останніх десятиріч. При цьому, одні з них виконувались в інших соціально-економічних умовах розвитку країни, інші, незважаючи на їх сучасне походження, мають певні обмеження щодо їх використання, особливо в процесі вирішення містобудівних проблем.

      Виходячи  з цього, запропоновано рекреаційне районування, в основу якого покладена природність тих чи інших теоретичних типів планувальних структур рекреаційних систем для удосконалення їх просторової структури в межах адміністративних областей країни. У результаті такого поділу в межах України виділені чотири райони: 1 – район з переважанням рекреаційних систем лінійного типу; 2 – район з переважанням компактно-променевого типу; 3 – район з переважанням компактних і розосереджених типів; 4 – район з переважанням лінійного і розосередженого типів планувальних структур. 
 
 
 
 
 
 

2.3 Оцінка природно-рекреаційного потенціалу як чинника розвитку туризму в Україні 

       У зв'язку з розпадом СРСР ситуація в санаторно-курортній галузі різко погіршилася. За роки самостійності України санаторно-курортній системі практично не приділялася увага з боку держави. Відсутність бюджетного фінансування привела до згортання ряду державних програм (санаторно-курортне лікування хворих на туберкульоз, травматичну хворобу спинного мозку, післяінфарктних хворих і т.д.). Всі спеціалізовані санаторії перейшли, в основному, на сезонний характер роботи, при цьому багато з них згорнули свої лікувальні бази і почали переходити в розряд закладів відпочинку з низьким рівнем сервісного обслуговування. Через відсутність контролю почали з'являтися нові заклади (бази відпочинку з лікуванням, центри здоров'я і т.д.), що мають слабку медичну базу і некваліфікований персонал. Загалом санаторно-курортна система України в даний час як система не існує, хоча актуальність санаторно-курортного лікування залишається досить високою. Через важке економічне становище, що склалося в Україні, зросла захворюваність на туберкульоз; поширилась бронхолегенева і серцево-судинна патологія. У такій ситуації санаторно-курортне лікування необхідно не тільки зберігати, а й розвивати. Істотним гальмом на шляху відновлення і розвитку санаторно-курортного комплексу України і Криму є відсутність чіткого законодавства про курортну діяльність. Особливо гострими є проблеми власності й оподаткування. В останні роки,наприклад, Крим перестає бути доступним курортом через непомірну дорожнечу санаторно-курортних і оздоровчих послуг. Різке скорочення чисельності відпочиваючих не тільки збільшує економічні і соціальні проблеми регіону, але і приводить до втрати фахівців в галузі наукової і практичної курортології, скорочення об'ємів робіт у тих галузях господарського комплексу, що безпосередньо орієнтовані на санаторно-курортну сферу та її інфраструктуру. Розвиток санаторно-курортної системи України неможливий через недосконалість податкового законодавства і прорахунки у фінансовій політиці держави. Такі умови не тільки приводять до неправомірного подорожчання санаторно-курортних послуг, але і знижують можливості їхнього повного    завантаження, а  значить, збільшують збитки галузі. Наприклад, у південних районах України розташовано багато оздоровчих установ. Проте у зв'язку з частими аварійними скиданнями в море господарсько-побутових стічних вод в приморських містах періодично складається напружена ситуація унаслідок забруднення морської води і пляжів. Доводиться тимчасово закривати пляжі. В Україні кількість шкідливих речовин, що викидаються в повітря, останнім часом скоротилася. Проте в багатьох містах ці викиди і дотепер дуже великі. Слід врахувати і те, що Україна розташована в безпосередній близості від високо розвинутих держав Європи, в яких забрудненість повітря також значна. На територію України з просторів цих країн приходять повітряні маси, що приносять кислотні дощі, забруднені річкові води. Серйозна турбота, особливо у великих містах, викликає повсюдне забруднення атмосферного повітря викидами автомобільних транспортних засобів. У даний час недостатньо використовується історико-культурна спадщина. За якістю і різноманітності рекреаційних ресурсів Україна має всю нагоду стати важливим регіоном оздоровлення і туризму міжнародного значення. Необхідно створити туристичну інфраструктуру (будівництво доріг, готелів, турбаз, ресторанів, кафе, створити служби культурно-побутового обслуговування), організувати рекламу.[1]