Історія розвитку костюма

  Крім розвитку та удосконалення місцевих конструктивно-художніх прийомів при створенні народного вбрання, поповнення новими елементами в різні історичні часи відбувалось за рахунок обміну досвідом і взаємозбагачення культур у процесі спілкування з сусідніми та віддаленими народами. Вченими, істориками та етнографами неодноразово підкреслювалось, що при перехрещенні різних культур жоден народ не засвоював чужого механічно. Він завжди творчо переробляв, видозмінював запозичені елементи, пристосовував до своїх умов і смаків, збагачуючи власний досвід. У народному вбранні закріплювались вдалі, зручні для конкретних умов художні прийоми у створенні міського одягу, а часом деталі народного вбрання представляли собою варіанти більш ранньої міської моди. Вони трансформувались та гармонійно зливалися з місцевими традиціями. Вікові культурні нашарування, естетичні ідеали, етнічна самобутність сприяли формуванню у кожного народу багатофункціональних комплексів одягу, в яких міститься значна інформація про походження, історію, зовнішні контакти, суспільні відносини, рівень технічного розвитку, а також духовні цінності даного народу.

  Для кожного народу характерні типові мотиви орнаменту з їх змістовним семантичним значенням, символіка улюблених кольорів та їх сполучень, обов'язковий набір компонентів, спосіб поєднання і носіння яких відповідає виробленим естетичним та етичним нормам, а також ритуальним, культовим та обрядовим місцевим традиціям. За допомогою кольору, орнаменту, якості матеріалів, форми одягу, наявності окремих деталей, способів носіння - костюм передавав інформацію про сімейний або соціальний статус людини (засватана дівчина, наречена чи заміжня жінка), підкреслював майновий стан тощо. Особливе етнічне забарвлення і наповненість національними символами мав святковий (пов'язаний з релігійними, календарними та сімейними святами) та обрядовий (весільний, жалобний, хрестинний) народний костюм. Він передавав всю гаму почуттів, естетичних, психологічних та етичних норм, які сформувались у даного народу протягом його історії. Довше за все національні риси і естетичні ідеали, символіка зберігаються в жіночому вбранні (більша залежність жінки від домашнього господарства та побуту). Чоловіче вбрання з розвитком промисловості і можливих зовнішніх заробітків з кінця XIX ст. наближається до міського одягу, втрачаючи етнічну, національну самобутність.

  З огляду на функціональну трансформацію, семіотика (система знаків і символів) історичного костюма в наш час привертає особливу увагу і інтерес дослідників, оскільки матеріальні речі, зокрема безпосередньо пов'язаний з людиною одяг, зберігають рудименти духовної культури, розкриваючи внутрішній світ і психологію окремої людини і взагалі народу.

РОЗДІЛ  І.

1. З історії дослідження українського костюма

  Джерелознавчу базу дослідження найбільш ранніх періодів історії українського костюма складають іконографічні, літописні, археологічні, архівні матеріали, значну кількість яких знаходимо на території України. Величезну спадщину з питань історії української традиційної культури (в тому числі і одягу) залишили наші попередники: вчені - історики, етно-графи, археологи, антропологи, художники, фольклористи, письменники. Багато відомостей та досліджень збереглося у стародавніх рідкісних виданнях, у архівах та фондах у вигляді рукописів або живописних та графічних робіт, що й досі недоступні для масового читача. Значні матеріальні цінності зберігаються в музейних колекціях та фотоархівах. У наш час ці відомості поповнюються за рахунок постійних етнографічних експедицій по збиранню матеріалів у різних куточках України.

  Початок ґрунтовного наукового дослідження українського традиційного костюма співпадає із розвитком капіталізму та пов'язаним із ним стиранням архаїчних рис у вбранні та в усіх інших галузях традиційної культури.

  До середини XIX ст., увага дослідників значною мірою була зосереджена на духовній культурі українців, на описуванні їхніх звичаїв, об-рядів, вірувань, уснопоетичної творчості тощо. І тільки в другій половині XIX ст. дедалі більше зростає інтерес до матеріальної культури народу, в тому числі і до одягу,

  Археологічними, іконографічними матеріалами, іконами, книжковими мініатюрами костюм українців генетично пов'язаний із ранніми періодами слов'янської історії.

  До найдавніших праць, у яких висвітлюється культура і побут українців, зокрема і одяг, належать пам'ятки давньоруської писемності, описи іноземців, серед яких - відомості мусульманських письменників, спостереження і малюнки інженера Боплана, подорожні нотатки Алепського, опис подорожі Ібн-Фадлана. У останніх описується одяг козаків, "шляхти", монашок, особливостітрадиційного вбрання нареченої і молодої тощо. Ці праці збагачені і доповнені археологічними, іконографічними обрядотворчими матеріалами. Вони неодноразово були предметом спеціального вивчення під кутом зору історії костюма.

  Етнографічному вивченню культури українців, в тому числі і народного одягу, сприяла перша історико-етнографічна програма опису краю, розроблена у 1779 р. Ф.Туманським. Програмою Туманського користувався О. Шафонський, який виконав замальовки костюма різних суспільних верств українців. Цінними джерелами вивчення народного одягу кінця XVII- по-чатку XIX ст. є праці 0. Рігельмана, Я. Марковича, І. Георги, в яких дається фрагментарна характеристика чоловічого, жіночого та дівочого одягу "благородних" і "простих" українців.

  Український народний костюм Київської губернії першої половини XIX ст. знайшов своє відображення в етнографічних малюнках та описах службовця при палаті державного майна Київської губернії Д. П. Де ля Фліза. Ці замальовки, які становлять науковий інтерес і сьогодні, дають уявлення про значну різноманітність видів і форм українського одягу ряду сіл різних повітів Київської губернії. Праця Д. П. Де ля Фліза - унікальне явище в етнографічній науці середини XIX ст.

  Систематичному збиранню етнографічних матеріалів в Україні сприяло організоване у 1845 р. Російське географічне товариство (РГТ), до складу якого увійшли українські вчені. Успішна діяльність у РГТ ряду прогресивних українських вчених сприяла створенню у 18.51 році при Київському університеті "Комісії для опису губерній Київського навчального округу".

  Дедалі частіше в середині XIX ст. з'являються етнографічні описи окремих повітів і сіл, у яких зафіксовано місцевий народний одяг, окремі йо-го компоненти. Сюди належать видані в середині XIX ст. матеріали І. Морачевича, А. Шишацького-Ілліча та багато безіменної інформації, що вміщена на сторінках губернських відомостей та інших періодичних видань.

  Про Західну Україну тоді ж видає свою монографію Я. Ф. Головацький, монографія присвячена Центральній Україні та Правобережжю. Кілька томів про культуру та побут українців, в тому числі про одяг, видає П. Чубинський, Б. Познанський, М. Степовий, В. Богданов розглядали народний одяг не лише з точки зору природно-географічної зумовленості його форм, але і як явище, що розвивається завдяки соціальним стосункам, особливостям економічного та політичного становища народу, котре відбиває його етнічну історію.

  Значний внесок у вивчення українського народного одягу зробили дослідники кінця XIX - початку XX ст. вчений Ф. Волков, польський етно-граф К. Мошинський. Ці вчені узагальнили те, що було зроблено їхніми попередниками, і, зібравши величезний новий матеріал, почали вивчати на широкому порівняльному тлі одяг одного народу з одягом інших народів та інших явищ культури. Обидва дослідники аналізують окремі форми українського традиційного вбрання в їх історичному розвитку, виділяючи при цьому головні його класифікаційні ознаки. На основі цих класифікаційних ознак кожен з них створив свою типологію, яка стає базою подальших пошуків і теоретичних розробок.

  Наукову цінність має спроба реконструкції давньослов'янського одягу, що була здійснена чеським вченим-славістом Л. Нідерле.

  Значний матеріал із традиційного одягу України кінця XIX ст. зберігається в архіві Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті. У них фіксується, що носять інформатори в момент опитування і що носили колись, чим відрізняється одяг однієї соціальної групи населення від іншої, як впливає на сільський одяг місто, мода тощо.

  Перші десятиріччя радянського періоду характеризуються продовженням розвитку краєзнавчого руху, створенням і зростанням кількості музеїв. Одночасно з накопичуванням фактичного документального матеріалу поглиблюється розробка питань теорії, особливо у працях таких вчених, як Д. К. Зеленін, Б. А. Куфтін, Б. А. Білецька та ін.

  Теоретичні обґрунтування важливих проблем матеріальної культури, етнічної історії, культурно-побутових взаємозв'язків різних народів знаходять висвітлення в наукових дослідженнях вчених-етнографів в узагальнюючих виданнях Інституту етнографії ім. М. М. Миклухо-Маклая HAH України, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України. У найбільш фундаментальних дослідженнях цього періоду, що присвячені безпосередньо проблемам одягу, використовуються порівняльно-етнографічні матеріали. Одяг розглядається як джерело дослідження етногенезу, етнічної історії, культурної взаємодії східнослов'янських та інших народів на різних етапах їх розвитку.

  Значну цінність мають і праці мистецтвознавчого профілю (окремі монографії або розділи загальних робіт), в яких розглядаються такі галузі народної художньої творчості, як ткацтво, вибійка, вишивка тощо, простежуються способи і техніка їх виконання, локальні риси орнаментальних мотивів, колористичних рішень.

  Важливим джерелом для виконання авторських реконструкцій стали речові колекції, архівні та музейні фотоматеріали, які зібрані в різні часи. Були обстежені, замальовані або зафотографовані зразки одягу у Державному музеї етнографії народів Росії (Санкт-Петербург), Музеї народної архітектури та побуту України (Київ, Переяслав-Хмельницький, Львів, Чернівці), Музеї етнографії та художнього промислу НАН України (Львів), Музеї українського народного одягу (Переяслав-Хмельницький), історичному музеї ім Д І.Яворницького (Дніпропетровськ), Історико-культурному музеї-заповіднику (Чернівці, Кам'янець-ПодільськиЙ, Керч), Державному музеї українського народного декоративного, а також образотворчого мистецтва (Київ), Музеї народного-мистецтва Гуцульщини (Коломия), а також Полтавському, Донецькому, Запорізькому, Ямпільському (Вінницька обл.), Івано-Франківському, Чернівецькому, Закарпатському, Тернопільському, Заліщицькому, Борщівському, Чортківському краєзнавчих музеях.

  Суттєво доповнюють фонди цих музеїв колекції Київського історичного музею та Київського музею українського декоративно-прикладного мистецтва, а також Переяслав-Хмельницького, Дніпропетровського і Чернігівського історичних та Полтавського, Сумського і Черкаського краєзнавчих музеїв.

  Важливим джерелом у вивченні історії українського традиційного костюма є образотворчі (живописні та графічні матеріали). Крім фресок соборів, іконопису, книжкової мініатюри, значну інформацію маємо в портретному живописі XVII-XIX ст., а також у творах побутового жанру XVIII ст. та в роботах художників-передвижників XIX ст.

  Високодосвідчені представники творчої інтелігенції XVIII-XIX ст. уособлювали в собі і художників, і науковців, і етнографів. Це і художники-передвижники, які вивчали побут українського народу,- В. А. Тропінін, Т. Г. Шевченко, Л.М.Жемчужников, І. С Ькакевич, П. ДМартинович, М. І. Мурашко та О. О. Мурашко, О. Г. Сластіон, Ю. Ю. Павлович та інші. Це і такі вчені, як Ф. Вовк, Де ля Фліз, О. І. Рігельман, О. ф.Шафонський та інші, які працювали у безпосередньому зв'язку із художниками іподавали зведений, аналітичний ілюстративний матеріал з історії українського одягу.

  Цілу портретну галерею українських селян-кріпаків створив у першій чверті XIX ст. художник В. А. Тропінін. Серію реалістичних селянських образів і сцен із життя та побуту українців залишив по собі геніальний український поет і художник Т.Г.Шевченко. Його традиції продовжили такі відомі українські художники, як Л. М. Жемчужников, 1.1. Соколов, К. О, Трутовсь-кий. Тема побутового українського жанру червоною ниткою проходить у другій половині XIX - на початку XX ст. крізь творчість художників: П. Д. Мартиновича, С. І. Васильківського, М. С Самокиша, В. Є. Маковського, О. Г. Слас-тіона, М. К. Пимоненка та О. О. Мурашка. У тво-рах цих митців головні герої, українські селяни, завжди з великою реалістичністю зображені v притаманному для них вбранні.

  Традиції класичної спадщини розвиваються : в творах художників XX ст.: К. Д. Трохименк. і. М.Г. Дерегуса, Т. Н. Яблонської, які зафіксувала і ті зміни, що відбуваються в одязі.

  Значний внесок зробили й вчені - художники-етнографи, які не тільки описували, а й замальовували типи українців у їхньому вбранні. Ц<, етнографічні документально-достовірні замальовки селян, міщан та ін., виконані з натури пі,, різним кутом зору, в різних індивідуальних манерах. Так, Де ля Фліз у своїй праці подає надзвичайно велику кількість замальовок традиційного костюма населення різних сіл Київського, Радомишльського та Васильківського повітів Київського округу. Ці своєрідні за виконанням малюнки мають як наукове, так і художнє значення. Бони значно розширюють наше уявлення про традиційний одяг Центральної України кінця XVII - початку XIX ст., демонструють різноманітність видів вбрання, їх локальну специфіку, багатство колориту, орнаментики.