Такі  процедури можуть використовуватись  для «вимірювання» ефективності регулювання, здійснюваного на основі одного або декількох законів. Якщо ж йдеться про ефективність певного  інституту права чи галузі права, а тим більше права в цілому, то така результативність правового регулювання узагальнено характеризується змінами у відповідній сфері суспільних відносин, що зумовлені юридичними факторами і виявляються у суспільній практиці.

     Загальна  ефективність правового регулювання  забезпечується:

     1) ефективністю самого закону, юридичної норми;

     2) ефективністю процедурно-процесуального механізму застосування закону;

     3) ефективністю діяльності щодо застосування і реалізації закону.

     Якщо  перші дві позиції стосуються ефективності правотворчості, то остання — ефективності правозастосування (правореалізації). Ефективність правового регулювання має свої передумови (як загально-соціальні, так і юридичні) і характеризується своєрідними показниками.

     Так, до загально-соціальних передумов ефективності юридичної норми (правотворчості) слід віднести:

     1) відповідність норми об'єктивним законам (закономірностям) існування й розвитку людини та суспільства;

     2) відповідність норми конкретно-історичним умовам ЇЇ функціонування, реальним можливостям її здійснення (матеріальним, духовним, часовим, кадровим та ін.), оперативне реагування правотворчості на зміну цих умов і можливостей;

     3) відповідність юридичної норми реальним потребам та інтересам тих суб'єктів, відносини між якими вона має регулювати, відображення й урахування («узгодження») у ній цих потреб, запитів, інтересів;

     4) відповідність юридичної норми стану правосвідомості і моралі, рівню загальної культури, громадській думці згаданих суб'єктів;

     5) відповідність норми права висновкам тих наук (суспільних, природничих, технічних), які «предметне» вивчають об'єкти, що перебувають у сфері правового регулювання;

     6) відповідність юридичної норми загальним закономірностям самоорганізації системних явищ і цілеспрямованої організації таких явищ (їх вивчає, зокрема, кібернетика) [2, c. 143].

     До  юридичних (спеціально-соціальних) передумов  ефективності юридичної норми належать [5, с. 418].:

     1) відповідність норми об'єктивним державно-правовим (юридичним) закономірностям регулювання (наприклад, законам системності, яка несумісна із неузгодженістю, суперечливістю, наявністю прогалин між структурними елементами кожної правової системи, або ж обов'язковим зв'язкам між структурними елементами кожної юридичної норми, або ж залежностям між процедурно-процесуальними та матеріальними нормами);

     2) наявність у суспільстві режиму законності, неухильне здійснення принципів юридичної відповідальності (особливо принципу її невідворотності);

     3) домінування в суспільній свідомості, у громадській думці шанобливого ставлення до права, його високий престиж серед державних службовців і більшості населення.

     Дотримання  усіх зазначених передумов дозволяє забезпечити не тільки суто управлінську ефективність, але й, зазвичай, цінність та економність юридичної норми, тобто її високу якість.

     Закінчуючи  загальну характеристику правового  регулювання суспільних відносин, хотілось би зазначити, що не все в суспільних відносинах урегульовано правом. Наприклад, не регулюються правом: в галузі економічних відносин — процеси виробництва; в галузі політичних відносин — розробка програм і статутів партій; в галузі духовно-культурних — релігійні відносини та інші. Тому доцільно зазначити, що правове регулювання суспільних відносин має свою конкретно визначену сферу. Сфера правового регулювання — це сукупність суспільних відносин, яку можна і необхідно впорядкувати за допомогою права і правових засобів [6, 491]. Скласти сферу правового регулювання можуть лише відносини, що піддаються правовому регулюванню. Право регулює конкретні, най суттєвіші, глобальні відносини, що проходять через волю і свідомість людей.

     Зауважимо, що до пріоритетних напрямків правового регулювання в сучасній Україні належать [6, с. 495]:

     1) у сфері економічних, майнових відносин — сприяння розвитку ринкових відносин, додержання рівності форм власності (державної, приватної, комунальної);

     2) у політичній сфері — сприяння розвитку в цивілізованій формі політичного плюралізму за умови додержання громадянського миру і злагоди;

     3) у сфері управлінських відносин — сприяння ефективній роботі управлінського апарату без збільшення його штату;

     4) у сфері охорони суспільного порядку — боротьба з корупцією та іншими правопорушеннями, охорона і захист прав і свобод людини і громадянина.

     Меж у правовому регулюванні важливо додержувати [6, с. 495].:

     1) у системі суспільних відносин;

     2) у діяльності держави, спрямованій  на вироблення нових правових  відносин;

     3) у використанні державою способів  правового регулювання.

     Підсумовуючи, зазначимо, що всі державно-правові (юридичні) явища як певна єдність та цілісність становлять правову систему. Основна її частина використовується насамперед органами держави (а подекуди й іншими учасниками суспільного життя) для здійснення специфічного впливу на суспільні відносини. Він відображається поняттям правового регулювання.

 

Розділ 2. Види, типи, способи правового регулювання  суспільних відносин.

 

     Правове регулювання суспільних відносин –  складне явище, що має свої структурні елементи, такі як: види, типи, способи. Розглянемо кожний з цих елементів.

     Розглядаючи види правового регулювання, треба  зазначити, що вчені мають не однакові погляди на це питання. Так, наприклад, деякі науковці розрізняють типи правового регулювання лише за обсягом суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання [1, с. 283]; інші ще виділяють класифікацію за територіальним статусом правотворчого суб'єкта регулювання [4, с. 460]; є такі, що розглядають види правового регулювання за способом поєднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон [5, с. 422], а є й їх опоненти [6, с. 497], які відносять останню класифікацію не до видів, а до типів правового регулювання. Останнє спірне питання, на нашу думку, є цікавим, тому нижче ми розглянули його.

     Спираючись  на ряд джерел, ми розробили найбільш повну класифікацію видів правового регулювання:

     1) за територіальним статусом правотворчого  суб'єкта регулювання — централізоване (якщо таким суб'єктом є вищий  або центральний орган держави)  і нецентралізоване (коли таким  суб'єктом є регіональний, місцевий чи інший територіальний орган);

     2) за обсягом суспільних відносин, на які поширюється правове  регулювання, — загальне або  нормативне (якщо такий обсяг  є кількісно невизначеним) та  індивідуальне (якщо регулювання  розраховане лише на одну конкретну життєву ситуацію).

     Нормативне  регулювання — це впорядкування  поведінки людей за допомогою  нормативно-правових актів, розрахованих на їх багаторазове застосування за наявності  передбачених ними обставин. Тобто  обсяг суспільних відносин, на які  поширюється нормативне правове регулювання, є кількісно невизначеним.

     Індивідуальне регулювання — це впорядкування  поведінки людей за допомогою  актів застосування норм права, тобто  індивідуальних рішень, розрахованих на одну конкретну життєву ситуацію, одну особу, наприклад, наказ ректора університету про призначення підвищеної стипендії студенту К. [6, с. 496]

     Треба сказати, що нормативне та індивідуальне  регулювання є взаємозалежними: нормативне регулювання покликане  забезпечити єдиний порядок і  стабільність регулювання, а індивідуальне регулювання покликане забезпечити врахування конкретної обстановки, своєрідність певної юридичної ситуації;

     3) за способом поєднання загальних  юридичних дозволів та загальних  юридичних заборон – загально  дозвільний (дозволено все, що прямо не заборонено законом) і спеціально дозвільний (дозволено лише те, про що прямо зазначено в законі) [5, с 422].

     Як  вже вище зазначалось, не всі автори відносять останній поділ (за способом поєднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон) до видів правового регулювання. Так, наприклад, О.Ф.Скакун називає серед видів правового регулювання лише загальне і нормативне, а згадану класифікацію відносить до типів правового регулювання.

     Для кращого розуміння, як саме класифікувати загально дозвільне та спеціально дозвільне регулювання суспільних відносин як тип чи як вид, необхідно визначити дефініції термінів «вид правового регулювання» і «тип правового регулювання».

     Вид правового регулювання — це здійснюване державною або місцевою владою, щодо невизначеного або конкретного кола осіб (особи) за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток [7, с. 318].

     Тип правового регулювання — це особливий  порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні способів (дозволянь і заборон) і створює стан більшого чи меншого сприяння для задоволення інтересів суб'єкта права. Тип правового регулювання встановлює тип правового режиму [6, с. 497]. Тип правового регулювання — це спосіб сполучення загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо суб’єктів, відносини між якими регулюються правовими нормами [1, с. 285].

     Як  можна побачити з наведених дефініцій, у визначенні виду правового регулювання чітко вказаний його поділ за обсягом суспільних відносин та за територією. Щодо поєднання загальних юридичних дозволів та заборон при визначені виду правового регулювання не йдеться, на відміну від дефініції типу правового регулювання. Тому автор вважає за необхідне віднести поділ правового регулювання на загально дозвільний та загально заборонний до різновидів типів правового регулювання.

     Отже, загально дозвільний тип правового  регулювання ґрунтується на загальному дозволянні, у рамках якого закон  встановлює заборони на здійснення конкретних дій. За цим типом регулювання створюються цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини. Загально дозвільний — це такий тип правового регулювання, який передбачає можливість вчиняти будь-які дії, за винятком тих, вчинення яких прямо заборонено законом.

     Спеціально  дозвільний тип правового регулювання - ґрунтується на загальній забороні, у рамках якої закон встановлює конкретні  дозволи. За цим типом регулювання  встановлюються правові статуси  та функції посадових осіб, державних службовців, міністрів, прокурорів, суддів, мерів міст та інших посадових осіб. Спеціально дозвільний — це такий тип правового регулювання, який забороняє будь-яку діяльність, але, при цьому, правовими нормами формулюються конкретні випадки звільнення від цієї заборони.

     У демократичній державі застосування першого типу правового регулювання (загального дозволу) характерне для  врегулювання, насамперед, поведінки  людей, а другого (загальної заборони) – для врегулювання діяльності держави, її органів та їх посадових осіб

     Крім  типів та видів правового регулювання  ще розрізняють способи.

     Способи правового регулювання — складові елементи впорядкованих суспільних відносин: дозволяння, зобов'язання (веління), заборона [6, с. 497].

     Дозволяння  — це надання особі права на свої власні активні дії (роби, як вважаєш за потрібне). Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього способу може бути будь-яка правова норма, що надає суб'єкту право на одержання тих чи інших благ (наприклад, права на отримання пенсії.). Дозволяння переважає в основному в галузях, які належать до приватного права.

     Зобов'язання (веління) — покладання на особу  обов'язку активної поведінки (роби тільки так), наприклад, обов'язок забезпечення обвинуваченому права на захист.