Поняття правотворчості та її види

       Принцип оперативності означає тісний зв'язок між правотворчою практикою і об'єктивними процесами розвитку суспільних відносин. Адже сама ідея регулятивної функції права передбачає, що право завжди повинно бути здатне дати швидку й адекватну відповідь на ті суспільні потреби щодо юридичного внормування тих чи інших відносин, які виникають в суспільстві й передбачають юридичне втручання. Причому специфіка такої відповіді, полягає в тому, що необхідна правова норма дає юридичну основу для врегулювання не лише існуючих суспільних відносин, а й інших суспільних відносин цього типу, що можуть згодом виникнути в суспільстві. Саме це і становить суть принципу динамізму правотворчості. Водночас правотворча діяльність зовсім не передбачає створення і розробку певних абсолютних або остаточних юридичних норм, які не підлягають подальшому розвитку. Тому принцип динамізму отримує додатковий зміст, який орієнтує правотворчість на створення стабільної системи нормативно-правових актів, яка б при цьому була здатна до подальшого розвитку відповідно до загальних тенденцій і потреб розвитку суспільства і держави.

       У тісному зв'язку з принципом оперативності  є й принцип плановості правотворчості, оскільки правотворча діяльність завжди пов'язана з плануванням, розробкою, проведенням експертизи, прийняттям (виданням) нормативно-правового акта, внесенням до нього змін, припинення ним чинності. Тому суб'єкти нормотворення з метою створення єдиної системи нормативно-правових актів, визначення основних напрямів та забезпечення прозорості нормотворчої діяльності, вдосконалення процесу підготовки нормативно-правових актів застосовують перспективне і поточне планування. У поточних планах (програмах) визначаються перелік нормативно-правових актів, основні етапи та строки їх підготовки, органи, відповідальні за розробку таких проектів. Поточні плани (програми), як правило, складаються і затверджуються суб'єктом нормотворення на строк до одного року. На відміну від цього перспективні програми нормотворчої діяльності визначають напрями розвитку правового регулювання суспільних відносин і складаються та затверджуються суб'єктом нормотворення, як правило, строком на п'ять і більше років.

       Принцип системності правотворчої діяльності означає, що будь-які право-творчі дії повинні узгоджуватись із загальною системою права, що вже створена та діє в суспільстві. Водночас всі нормативно-правові акти, які діють в країні, утворюють певну систему, що має внутрішню ієрархію. Зокрема, видами нормативно-правових актів є закони та підзаконні нормативно-правові акти. Законами в Україні є: 1) Конституція України; 2) кодекси України; 3) закони України. До підзаконних нормативно-правових актів належать: 1) укази Президента України; 2) постанови Кабінету Міністрів України; 3) накази, розпорядження, рішення міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; 4) накази, постанови, розпорядження інших державних органів, які відповідно до законодавства є суб'єктами нормотворення; 5) постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 6) постанови Ради міністрів Автономної Республіки Крим; 7) накази міністерств та інших республіканських органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим; 8) розпорядження голів і накази управлінь, відділів, інших структурних підрозділів державних адміністрацій; 9)рішення місцевих рад та їх виконавчих органів; 10) розпорядження сільських, міських голів, голів районних у містах, районних, обласних рад. З огляду на це можна твердити, що в процесі правотворчості ми маємо справу саме із системою нормативно-правових актів, тобто із сукупністю норматив-ноправових актів, яка ієрархічно структурована - від актів вищої юридичної сили до актів нижчої юридичної сили та взаємозалежна між актами однакової юридичної сили.

       Принцип застосування прийомів та засобів юридичної  техніки відіграє свою виняткову  роль з огляду на те, що дає змогу  гарантувати якість як процесу підготовки нормативно-правових актів, так і самих цих актів. Зокрема, якщо йдеться про проект нормативно-правового акту, то він повинен: 1) відповідати за обсягом регламентації визначеному в ньому предмету правового регулювання; 2) не повторювати норм права, які містяться в інших нормативно-правових актах; 3) включати положення, що належать до одного і того ж предмета правового регулювання; 4) бути внутрішньо узгодженим, мати логічно побудовану структуру. Застосування засобів юридичної техніки виступає одним зі способів забезпечення принципу системності правотворчості та гарантує системність самих норма­тивно-правових актів.

       Отже, по-перше, система принципів правотворчої діяльності являє собою сукупність усталених логіко-юридичних та інших  зв'язків між основоположними  ідеями, ідеалами та засадами, які визначають, форму та спрямованість правотворчої діяльності. По-друге, всі принципи правотворчої діяльності можна розділити на дві основні групи: базові та спеціальні. Оскільки правотворчість керується тими ж загальними принципами, які визначають засади будь-якої діяльності держави і суспільства, то базові принципи правотворчої діяльності знаходять відображення насамперед на конституційному рівні. До них належать принципи гуманізму, демократизму, верховенства права, гласності й законності. Спеціальні принципи правотворчості включають такі принципи: оперативності, динамізму, системності, плановості та застосування прийомів та засобів юридичної техніки, принцип науковості (наукової обгрунтованості), принцип професіоналізму.

3. Види правотворчості.

       Правотворчість  поділяється на види за суб'єктами і  засобами формування норм права.

       За  суб'єктами правотворчість диференціюється  на безпосередню (пряму) правотворчість (наприклад, референдум), правотворчість державних органів, правотворчість громадських об'єднань та правотворчість трудових колективів.

       За способом формування нормативно-правових приписів правотворчість поділяється на утворення правових норм і санкціонування — надання юридичних властивостей вже існуючим соціальним нормам.

       За  юридичною силою актів: законодавча  діяльність; діяльність щодо створення  підзаконних актів.

       Особливий вид правотворчості, який входить  до підзаконної правотворчості — правотворчість органів місцевого самоврядування і недержавних юридичних осіб.

       Доречно тут буде розглянути особливості  юридичної природи окремих видів  правотворчості.

       Безпосередня (пряма) правотворчість. У суспільній практиці нашого співжиття все помітніше  місце посідають інститути прямого народовладдя — референдуми, збори громадян за місцем проживання, збори трудових колективів та ін. За їх допомогою громадяни безпосередньо беруть участь в управлінні справами суспільства та держави, самі приймають юридично значимі рішення. Для прийняття колективних рішень застосовується єдино демократичний засіб — голосування, яке дає змогу реально визначити волю кожного. Цьому феномену притаманні такі ознаки:

       — свідома діяльність громадян;

       — ця діяльність здійснюється безпосередньо;

       — здійснюється від імені певного  колективного суб'єкта прямого народовладдя;

       — вона спрямована на вираження власної  волі;

       — виказана воля стає юридично-значимим актом, який входить до загальної  системи правових актів (якщо вона була безпосередньо спрямована на створення  певних правових норм).

       Таким чином, виходячи з вищезазначених ознак, можна зробити висновок, що цей феномен — пряма правотворчість, тобто особлива форма або вид діяльності суб'єктів безпосереднього народовладдя, що полягає у встановленні, а також зміні або скасуванні правових норм . Розуміння прямої правотворчості як організаційно-правової форми діяльності колективних суб'єктів безпосереднього народовладдя важливе для визначення місця, яке вона посідає в процесі створення права. Якщо пряма правотворчість полягає в особливих організаційних формах діяльності, то звідси випливає: інші види діяльності, що перебувають за межами офіційно встановлених форм, як би тісно вони не були пов'язані, не можуть вважатися складовою частиною чи елементом прямої правотворчості.

       У демократичному суспільстві формування і реалізація волі населення у  правових актах, що створюються в  результаті прямого правотворчого  процесу, повинні мати справді демократичну основу, що забезпечується безпосередньою участю громадян у розробці та прийнятті  актів. Кожний громадянин, висловлюючи  свою волю, має право брати участь у цьому процесі у складі певного  колективу як:

       — громадянин (виборець) при проведенні всеукраїнського або місцевого  референдуму;

       — член територіальної громади;

       — член об'єднання громадян, трудового колективу;

       — учасник зборів (за місцем роботи, проживання);

       — член спеціально утворюваних для  розробки актів комісій;

       — спеціаліст, вчений, консультант з тих чи інших правових питань та ін.

       Участь  громадян у прямому правотворчому  процесі може знаходити свій прояв на всіх його стадіях: виявленні ініціативи прийняття правових актів, обговоренні та узгодженні проектів, прийнятті актів.

       При характеристиці прямої правотворчості слід звернути увагу на ту роль, яку  відіграють у цьому процесі стійкі правила (норми) та принципи поведінки, що склалися в суспільстві й передаються людьми від покоління до покоління, додержуються в силу звички та на підставі внутрішнього переконання охороняються громадською думкою (звичаї). Адже в сучасних умовах майже в кожної групи населення є свої звичаї, що відповідають його моралі та звичкам. Крім того свої національні звичаї мають різні нації й народності, хоча вони можуть проживати разом і в межах однієї відокремленої території.

       Правотворчість  вищих представницьких органів. Головним і найбільш розповсюдженим видом правотворчості є створення  законів парламентом. Ст. 75 Конституції України визначає, що Верховна Рада України (парламент) є єдиним органом законодавчої влади в Україні, тобто лише парламент України має повноваження приймати закони, які є актами вищої юридичної сили і яким повинні відповідати нормативно-правові акти всіх інших державних органів, що є підзаконними.

       Механізм  законопроектної роботи парламентів  відрізняється такими особливостями:

       — обмеження кола суб'єктів законодавчої ініціативи;

       — суворою процедурою проходження  проекту в парламенті;

       — послідовною зміною етапів правотворчості;

       — великою кількістю засобів юридичного реагування, що знаходяться у підпорядкуванні законодавця;

       — обумовленістю юридичного змісту правотворчого  акту, колом відносин, що регулюються.

       До  суб'єктів підзаконної правотворчості відносяться: президент, уряд, міністерства, комітети, відомства, державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, суб'єкти безпосередньої демократії місцевого рівня та ін., які згідно з законом мають право на створення юридичних норм і нормативних актів. Основна причина існування такого виду правотворчості полягає у складності питань, які повинні вирішуватись. Парламент не завжди достатньо компетентний, щоб приймати на свій розгляд складне технічне питання, що вимагає зусиль спеціалістів, а окрім цього, не всі складні питання сучасного суспільства повинні розглядатися парламентом. Правда, є ситуації, коли рішення доцільно передати на більш нижчий рівень, як цього вимагають норми, що регулюють компетенцію й прерогативи правотворчих органів.

       Причина наявності підзаконної правотворчості полягає в тому, що парламенту постійно бракує часу, а це не дозволяє йому прийняти правове рішення. Як наслідок цього, правотворчі повноваження передаються іншим суб'єктам нормотворчості. Тенденція щодо збільшення підзаконної нормотворчості спостерігається у всіх країнах. За підрахунками багатьох дослідників, на 10 законів, які прийняті парламентом, приходиться від 100 до 140 нормативних актів уряду.

       Зрозуміло, що підзаконна правотворчість має як позитивні, так і негативні сторони.

       До  позитивних відносяться: оперативність, гнучкість і менша формальність; компетентність відповідних органів, їх знання місцевих та інших умов, які  збільшують ефективність прийнятого юридичного рішення.

       До  негативних можна віднести закритість процесу прийняття правового  рішення, складність огляду і застосування норм через велику кількість нормативних актів, відсутність контролю суспільства за правотворчою роботою.

     Судова  правотворчість – особливий вид правотворчості, який є процесом здійснення судовою владою правотворчої функції у поєднанні із її правозастосовною та інтерпретаційною функціями при розгляді конкретної справи, результатом якої є правоположення, що містяться у сформульованих судом у мотивувальній частині рішення, які мають обов’язкову силу не тільки для сторін у справі, але й для інших суб’єктів права відповідно до закону або в силу принципу ієрархічності судової системи (обов’язковість рішень вищих судів для нижчих) або в силу їх переконливості при розгляді аналогічних справ.