Поняття правотворчості та її види

       Необхідно зазначити, що силою, яка створює право, є практика багатьох суспільних індивідів, в процесі якої еволюція відбирає найбільш оптимальні правила поведінки, що забезпечують як життєдіяльність суспільства, в цілому, так і умови бутя окремих верств населення чи окремої людини. Правотворча практика здійснюється під впливом багатоманіття факторів, які дають підставу стверджувати, що у створенні права бере участь все суспільство. Серед таких факторів можна виділити:

       1) економічні фактори — матеріальні  умови життя суспільства, що  зумовлені рівноправним існуванням різних форм власності, свободою підприємництва;

       2) політичні фактори — великий  вилив на правотворчу діяльність  здійснює політична обстановка  в країні, наприклад, взаємодія  різних прошарків суспільства і груп населення, парламентських фракцій, рівень активності різних політичних партій, рухів та громадських об'єднань;

       3) соціальні фактори — принципове значення при розробці нормативних актів має також ступінь піклування суспільства і держави про особу, її інтереси і потреби, про охорону та гарантування її прав і свобод;

       4) національні фактори — у багатонаціональній  державі процес формування норм  права визначається переважно  існуючими взаємовідносинами, формами  співробітництва між націями  і народностями, що живуть в  країні, турботою щодо їх рівноправності та вільного розвитку;

       5) зовнішньополітичні фактори —  міжнародне становище держави,  рівень та характер взаємовідносин з іншими державами і міжнародними організаціями також здійснює суттєвий вплив на правотворчість.

     Оскільки  держава розглядається як один із найбільш важливих суспільних інститутів, то вона відіграє значну роль в процесі  створення права.

     Виділення правотворчості у самостійний вид  державної діяльності – підсумок тривалого історичного розвитку. Спочатку цей процесс переплітався з процессом виконання права, правосуддя та іншими аспектами юрисдикції. Зокрема, преторське право Стародавньго риму, прецедентне право Англії формувалося в процесі беспосереднього здійснення правосуддя. Отже, державна правотворча діяльність завершує процесс формування права. Адже перед тим, як суб'єкт правотворчості прийме нормативно-правовий акт, у суспільстві має виникнути ідея про необхідність правового урегулювання певної сфери суспільного життя, яка в подальшому всебічно обговорюється, аналізується та оцінюється  в засобах масової інформації, виробляються погляди, уявлення про майбутнє  регулювання, громадська думка про нього, тобто відбуваєтся усвідомлення доцільності і необхідності регламентації відповідного виду людських відносин за  юридичних засобів.

       Мистецтво правотворчості полягає в тому, щоб, по-перше, вчасно, а по-друге, точно, адекватними правовими засобами відреагувати на суспільний "виклик", "зняти" гостроту ситуації. Історія права знає приклади як вдалих нормативно-правових рішень (Французький цивільний кодекс 1804 p., який діяв практично два століття), так і рішень помилкових, поспішних (в 1927 р. Туреччина запозичила Швейцарський цивільний кодекс, яким, зокрема, усувалась багатошлюбність. Мусульманське населення Туреччини не було готовим до цього, що і викликало невдоволення багатьох верств турецького суспільства).

       Проаналізувавши все вищесказане, можна сформулювати такі ознаки правотворчості:

1. полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;
2. здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами;
3. набуває завершення в основному в письмовому акті – документі, який називається нормативно-правовим актом (крім цього, в нормативних договорах, правових звичаях та правових прецедентах);
4. має конкретно – цільову і організаційну спрямованість;
5. відбувається до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;
6. рівень і культура правотворчості, а відповідно і якість нормативно-праврвих актів, які приймаються, є показчиком цивілізованості і демократичності суспільства;
7. є важливим засобом управління суспільства, формування стратегії його розвитку.

2. Принципи  правотворчості.

       Подібно до будь-якої цілеспрямованої діяльності, яка здійснюється державою і громадянським  суспільством, правотворчість реалізується не хаотично, а на основі певних загальних  засад, які визначають спрямованість  та основні характеристики правотворчої діяльності в Україні. Це означає, що правотворчість відбувається на основні певних керівних засад, ідей, ідеалів, які визначають її сутність, зміст, спрямованість, а також форми, в яких вона безпосередньо реалізується1. В сучасні правовій теорії такі правові засади описуються поняттям принципів правотворчості (саме таке визначення поняття «принцип правотворчості» дає російський дослідник О. Пучков).

       Метою данного питання є не просто визначення основних принципів правотворчості, а визначення взаємозв'язків між ними.

       До основних принципів належать: демократизм, гласність, законність, визначеність правотворчих повноважень і професіоналізм6. Утім, якщо порівняти переліки загальних принципів правотворчості в сучасній теорії права, то можна легко побачити певну невідповідність між ними, оскільки всі вони включають різну кількість елементів. Зокрема, до загальних принципів правотворчості часто відносять і такі, як принцип народного характеру правотворчої діяльності (інколи його навіть характеризують як основоположний чи вихідний принцип будь-якої правотворчої діяльності), наукової обгрунтованості, гуманізму, зв'язку юридичної теорії та практики, застосування прогресивного правового досвіду тощо. Тому, вживаючи поняття «система принципів правотворчої діяльності», під яким розуміється сукупність усталених логіко-юридичних та інших зв'язків між основоположними ідеями та засадами, які визначають форму та спрямованість правотворчої діяльності, необхідно насамперед визначитися з тим, які саме елементи становлять цю систему, яке їх походження і якими засобами вони забезпечується. Практичне застосування цієї методології системного аналізу принципів правотворчості можна зустріти в працях О. Скакун. Зокрема, вона вказує на доцільність виділення двох основних груп принципів, що зумовлюють право-творчу діяльність в Україні, якими є загальні та спеціальні принципи правотворчості8. Дійсно, правотворчість не є абсолютно відособленою активністю держави і громадянського суспільства, а є лише одним із видів діяльності, який здійснюється органами державної влади і громадянським суспільством.

       Принцип гуманізму передбачає не лише загальну орієнтацію всієї правотворчої діяльності на реалізацію загальнолюдських цінностей, які відображено в сучасному праві (включаючи фундаментальні праволюдинні норми міжнародного права), але й її визначальну зумовленість визнанням людини як найвищої соціальної цінності. В цьому сенсі особливу роль відіграють норми статті 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави... Утвердження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави». Оскільки ж правотворча діяльність здійснюється за активної участі та сприяння держави і є одним з різновидів державної діяльності в частині забезпечення правового регулювання суспільних відносин (саме поняття правового регулювання в аспекті правотворчості може бути визначено як «формування норми права як правила поведінки загальнообов'язкового, формально визначеного характеру, що регулює найважливіші види суспільних відносин, встановлюється та охороняється державою»), то на неї переносяться й ті базові цінності, що закріплені у наведеній статті Конституції України. О.Пушкіна, яка доводить, що, функціонуючи в режимі демократичної, правової, соціальної держави, Українська держава тим самим визнає інститут прав людини та принцип гуманізму як визначальні щодо всіх видів своєї діяльності.[13]

       Тісно пов'язаний з принципом гуманізму принцип верховенства права. Традиційно його розглядають в контексті дослідження функціонування правової держави, адже, як зазначає Р. Гринюк, цей принцип міститься навіть в самому визначенні правової держави.[14] З одного боку, право є одним з результатів правотворчості, а з іншого - сама правотворчість реалізується відповідно до тих норм (інколи їх характеризують як «природно-правові основи права»), які вже встановлені в праві й відображають загальне суспільне уявлення про належне і справедливе, що перетворює право на «нормативно закріплену справедливість». Таким чином, як один з фундаментальних конституційних принципів правотворчості принцип верховенства права (в Конституції України його визначено в частині 1 статті 8) визначає як її зміст, так і загальну спрямованість. Саме принцип верховенства права дає змогу практично реалізовувати і забезпечувати принцип гуманізму правотворчої діяльності. В результаті, як пише О. Скрипнюк, принцип верховенства права уможливлює не тільки здійснення прав і свобод людини, але й гарантує те, що держава в своїй діяльності не відступатиме від базових гуманістичних цінностей.[15]

     Наступним принципом, який входить до підсистеми базових принципів правотворчості, є принцип демократизму. Його зміст розкривається в тому, що не лише сам процес законотворчості, як важлива складова правотворчої діяльності, здійснюється представницьким органом державної влади, але й в тому, що народу забезпечена можливість брати широку участь у правотворчому процесі на всіх його рівнях, починаючи від загальнодержавного і закінчуючи місцевим. Конституційною основою принципу демократизму правотворчості є закріплення статусу народу як найвищого і суверенного носія влади. Зокрема, стаття 5 Конституції України вказує: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами».

       Цей принцип правотворчості безпосередньо зв'язаний з принципами верховенства права і гуманізму, оскільки однією з гарантій забезпечення верховенства права є недопущення узурпації державою права самовільно, без згоди народу та в обхід народної волі змінювати чинне законодавство, конституцію, приймати такі нормативно-правові акти, які б звужували, скасовували або спотворювали б зміст прав і свобод людини, а також тих фундаментальних правових ідей, які зрештою дозволяють відмежувати право від неправа. Це саме стосується і зв'язку принципу демократизму з принципом гуманізму, адже носієм загальнолюдських цінностей виступає, в тому числі, й суспільство. І навіть якщо трапляється так, що ті чи інші посадові особи держави або органи державної влади прагнуть порушити зазначені цінності, то тоді єдиною і найбільш потужною перешкодою від цих порушень може виступити народ чи суспільство в цілому.

       Ще  одним принципом правотворчості, який входить до групи базових  принципів правотворчості в Україні, є принцип законності. Класичне юридичне визначення законності передбачає її тлумачення як «неухильного виконання  законів та інших нормативно-правових актів органами державної влади, окремими громадянами і їх організаціями»[16], або ж як «точного виконання вимог закону всіма суб'єктами правовідносин»[17]. Отже, принцип законності в право-творчій діяльності – діяльність суб'єктів державної влади щодо створення правових норм відповідно до чинного законодавства та конституційно закріпленого процессу правотворчості

       Нарешті, останнім у групі базових принципів правотворчості є принцип гласності. Він також знайшов відображення в Конституції України (статті 57): «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними». Також стаття 94 Конституції України вказує, що закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Це означає, що офіційне оприлюднення нормативно-правових актів, яке є не чим іншим, як доведенням того чи іншого нормативно-правового акта до відома фізичних та юридичних осіб шляхом опублікування в офіційних друкованих виданнях, інформаційного повідомлення в друкованих засобах масової інформації, оголошення через телебачення і радіо та в інший спосіб, визначений законодавством, є необхідною стадією правотворчої діяльності. Однак, можна сказати, що принцип гласності в правотворчій діяльності має дещо ширше значення, адже він реалізується не лише щодо конкретних результатів правотворчості (маються на увазі закони та інші нормативно-правові акти), але й пов'язаний з процесом правотворчості. Це означає, що всі стадії правотворчого процесу є відкритими і на кожній з них суспільство маж можливість публічно ознайомитися з тим, як відбувається право-творчий процес і якими є його ймовірні результати.

       Утім  правотворча діяльність має цілу низку специфічних ознак, які  відрізняють її від інших видів діяльності держави і суспільства. Тому поряд із загальними принципами процес правотворчості спирається на ряд спеціальних принципів, які визначають її форму та зміст.

       До  цієї групи принципів можна віднести принципи оперативності, динамізму, системності, плановості та застосування прийомів та засобів юридичної техніки, принцип науковості (наукової обгрунтованості), принцип професіоналізму.