ДЕРЖАВНА  МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ  МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ 
 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА

з «Теорії  держави та права»

на тему:

«Поняття правотворчості та її види» 
 
 
 

     Виконав:   курсант групи П10-2

     Сологуб К.Ю.

     ……………..(підпис)

Перевірив:  к. ю. н, доц. каф. «Теорії та Історії держави і права»

     Бочаров Д.О.

     ……………..(підпис) 
 

Дніпропетровськ

2011

ЗМІСТ

ВСТУП 3

1. Поняття і ознаки правотворчості. 5

2. Принципи правотворчості. 11

3. Види правотворчості. 18

4. Стадії правотворчого процесу. 23

ВИСНОВКИ 26

СПИСОК  ЛІТЕРАТУРИ 27

ДОДАТКИ 28

 

ВСТУП

       Актуальність теми. У багатоманітній правовій сфері суспільства правотворчість посідає провідне місце. Це пояснюється тим, що саме правотворчість дає життя праву, породжує, формує й оформлює його. Тому є зрозумілим величезний суспільний інтерес до правотворчості.

     Підвищення  якості правових рішень, зниження до мінімального рахунку неефективних нормативних  актів – постійне завдання законодавця. Власне, цим пояснюється теоретичне і практичне значення вивчення проблем, які пов’язані з процесом створення  норм права. Закони необхідні для  людей, суспільства, і не можна допускати  прийняття поспішних, непродуманих нормативно – правових рішень, адже будь – яка помилка законодавця  тягне невиправдані матеріальні  затрати, порушення інтересів громадян.

     Може  скластися враження, що знання основ  правотворчості корисні лише для  тих, хто її здійснює, - депутатам  парламенту, членам уряду тощо. Проте  це не так, оскільки створення правових норм – один із напрямків діяльності, притаманний не тільки державним  органам та органам місцевого  самоврядування. А тому юристи, випускники юридичних вузів повинні до тонкощів знати теорію і практику правотворчої роботи.

     Правотворчість  – це особлива функція держави, інших  уповноважених суб’єктів, правова  форма, правова "оболонка" їх діяльності. Наприклад, парламент затверджує державний  бюджет. Розглядаючи його по суті, аналізуючи всі статті доходів і витрат країни, він практично завершує процес прийняття  закону про державний бюджет.

     Таким чином, "акт правотворчості" має  два значення. Це діяльність компетентних суб’єктів щодо видання норм права, а також результат такої діяльності, який виражений у вигляді юридичного документа, закону тощо.

     Зміст і значення правотворчості полягає  у тому, щоб вибрати такий варіант  регулювання, юридичної регламентації, який би повною мірою відповідав поставленій  меті. При цьому слід враховувати  закономірності розвитку суспільства, сприятливі об’єктивні і суб’єктивні  умови для прийняття нормативного акта, а також вибір оптимальної правової форми владного рішення (закон, указ, постанова, статут, регламент тощо).

     Об’єкт  дослідження. Правотворчість.

     Проблема  дослідження. За результатами правотворчої роботи – якістю законів та інших  нормативних актів – роблять  висновок про державу в цілому, ступінь її демократичності, цивілізованості, культурності. Людське суспільство  завжди потерпало через брак точних і довершених рішень, такої діяльності органів держави, в результаті якої створюються норми права, правила  поведінки громадян і організацій.

     Мета  дослідження. Розширити свій погляд про правотворчість, визначити її суб’єкти та ключові поняття.

     Структура курсової. Курсова складається зі вступу, чотирьох пунктів, які включають питання: поняття, ознаки, принципи правотворчості, види правотворчості та стадії правотворчого процесу, а токож висновків і списку використаної літератури.

 

1.   Поняття і ознаки правотворчості.

       Існує багато тверджень стосовно дефеніції  поняття «Правотворчість».

Розуміння цього  явища змінюється протягом всього розвитку держави.

       В 70-ті роки  під  правотворчістю  в  радянській  світовій  науці  зазвичай  розумілася  «форма  державного керівництва суспільством,  що завершує процес формування права та відображає соціальні фактории цього процесу у вигляді возведення волі класів, що стоять при владі, у загальнообов’язкові правила поведінки – правові норми» [1].

       Поступово дане поняття трансформувалося, і  у 80-ті роки вже охоплювало більш  широке коло явищ, включаючи всі складні процеси, що передують рішенню про підготовку проекту нормативно- правового акту.  Типові  визначення  тих років :  «правотворчість – це  спрямована  на досягнення  цілей розвитку суспільства,  організаційно оформлена  діяльність  держави у виявленні потреби в нормативному правовому регулюванні суспільних відносин та створенні у відповідності з виявленими потребами нових правових норм та відміні чинних, яка виражає волю народу» [2, с. 17].

       Таким чином, бачимо, що зміни торкнулися не тільки формальних параметрів цього  процесу, але й змістовних характеристик.  Так,  класова тональність у визначеннях правотворчості поступово стала витіснятися загальносоціальною тональністю.

       З середини 90-х років найбільш типовим стало наступне визначення правотворчості. Під цим явищем  стали  розуміти  «процес  пізнання  й  оцінки  правових  потреб  суспільства  й  держави, формування  й  прийняття  правових  актів  вповноваженими  суб’єктами  в  рамках  відповідних процедур» [3,  с.  33]. В  такому  визначенні  виокремлюються  декілька  складників правотворчості:

       – пізнання, вивчення й оцінка явищ та процесів, які потребують правового  регулювання;

       – визначення  органу  чи  іншого  суб’єкта,  наділеного  правом приймати  нормативний правовий акт;

       – вибір форми передбачуваного  акту;

       – прийняття, зміна чи відміна його в рамках відповідних процедур.

       В  юридичній  літературі  сьогодні  не  існує  одного,  загальновизнаного  серед  вчених- правознавців  визначення  поняття  правотворчості,  бо  це  складна  й  містка  категорія.  Тому  при розгляданні  питання про створення норми права,  нормативного правового акту використовуються такі терміни, як «правотворчість» й «законотворчість», котрі в деяких випадках використовуються як синоніми. У зв’язку з цим, необхідно розглядати основні підходи, що існують в юридичній науці до розкриття поняття правотворчості.

       Так, правотворчість можна роздивлятися як складник механізму правового  регулювання, без якої  не  з’являться  на  світ  норми  права,  спрямовані  на  регулювання  суспільних  відносин.  С.С. Алєксєєв, говорячи про механізм правового регулювання, зазначав, що явища правової дійсності (дії в області правотворчості, акти з реалізації юридичних норм) враховуються в правовому регулюванні, включаються в дію його механізму [4].

       А.M. Нашиц вважає, що правотворчість є основною, початковою ланкою механізму правовогорегулювання. Вона починається тоді, коли необхідність нововведень вже назріла та їх спрямування вже визначено суспільним розвитком. В цей момент у процес правотворення вступають компетентні державні органи [5].

       Деякі  теоретики  права  вважають,  що  правотворчість  є  видом  державної  діяльності, спрямованої на створення правових норм, а також на їх подальше вдосконалення зміну чи відміну. Наприклад,  А.С.  Піголкін висловлює думку про те,  що правотворчість – це,  передусім,  «діяльність держави,  форма  державного  керівництва  суспільством»;  [6]. 

       С.В. Бошно підкреслює, що правотворчість є процесом  створення й розвитку  чинного  права  як  єдиної  й  внутрішньо  узгодженої  системи загальнообов’язкових  норм,  що  регулює  суспільні  відносини.  «Правотворчість  –  це  спеціальна діяльність зі встановлення правового регулювання, яка має офіційне значення» [7].

       С.А.  Комаров визначає правотворчість як «вид державної  діяльності,  в  результаті  якої воля народу (класу, соціальної групи) зводиться до закону, виражається в нормі права, в певному джерелі права» [8].

       В.Н.  Кудрявцев та В.П.  Казимирчук вважають, що «правотворчість  – це  соціальна  та  суспільна  державна  діяльність,  в  результаті  якої  створюється,

підтримується  та  розвивається  система  законодавчих  актів  та  інших  правових  норм.  Частиною правотворчості є суто законодавча діяльність (законотворчість)» [9, с. 37].

       «Правотворчість полягає в тому,  щоб видавати,  змінювати чи відміняти правові  норми» – зазначає Ришард М. Малайни. Законодавство, на його думку,  є однією з форм правотворчості. При цьому воно визначається  як «діяльність  парламенту у прийнятті  нормативних актів,  які містять, головним чином, генеральні норми» [10, с. 66].

       Окремі  юристи,  що  займаються  даною  проблемою,  висловлюють  думку  про  те,  що «правотворчість – це не тільки діяльність відповідних компетентних органів у виданні законів та інших нормативних правових актів, але й також специфічне явище в житті суспільства, що охоплює формування  його  правових  поглядів  та  процес  їх  вираження  й  закріплення  у  відповідних нормативних  актах»  [11,  с.  86].Не  дивлячись на  те,  що  над розкриттям поняття правотворчості працювало багато видатних вчених-юристів, наукові дослідження з даної тематики продовжуються.

       Так, К.Н. Дмитрієвцев, спираючись на розповсюджене  в науці суто юридичне трактування про те, що правотворчість – це створення юридичних норм, та розглядаючи положення Р.З. Лівшица, відповідно  до  якого,  сучасне  право  –  це  засіб  соціального  компромісу,  дав  таке  поняття правотворчості:  «Правотворчість – це діяльність спеціально вповноважених державних органів та

посадових  осіб,  що  полягає  в  створенні  (інституюванні,  санкціонуванні)  правових  норм,  які відображають  існуючі  тенденції  розвитку  особистості,  суспільства  й  держави,  діяльність,  що представляє  собою знайдення  компромісу,  який  виникає  в  результаті  врахування  загального  й окремого в інтересах усіх соціальних об’єктів;  діяльність,  спрямована на  формування  суспільної, групової  та  індивідуальної  правосвідомості  з  метою впорядкування  й  регламентації  суспільних відносин, що об’єктивно мають правову природу» [12].

       У даній роботі я спиралася на дефініцію «Правотворчості» сааме Дмитрієвцева.

       Наявність різних точок зору,  різних підходів свідчить про те, що проблема правотворчості є складною та має багаторівневий характер.

       Правотворчість  починається тоді,  коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового  акту,  скажімо,  закону. 

       Правотворчість  – це,  насамперед,  форма владної  вольової діяльності держави,  формального нормативного закріплення міри свободи й справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві і спрямована на створення нормативно-правового акту.