Моделі форми державного правління для України та порівняння всіх можливих варіантів

       На  думку М.В.Кравчука,основними ознаками парламентської республіки є:

– проголошення принципу політичного верховенства парламенту;

– наявність посади прем'єр-міністра та уряду як самостійного колегіального органу, наділеного широкими владними повноваженнями;

– відсутність у глави держави значущої політичної влади (або відсутність посади президента взагалі, як це було в тогочасній Україні ).

       Проте Копєйчиков В.В., Корельський В.М. і  Перевалов В.Д. визначають ще дві ознаки:

– уряд формується тільки парламентським шляхом із числа лідерів партії, яка має більшість у парламенті;

– політична відповідальність уряду перед парламентом [10, C.60].

       Парламентарна система – менш розповсюджена  форма правління, ніж президентська  республіка. На сьогодні парламентарними  державами є такі: Австрія, Велика Британія, Греція, Болгарія, Бельгія, Данія, Естонія, Ізраїль, Індія, Ірландія, Ісландія, Ліван, Італія, Туреччина, Угорщина, ФРН, Чехія, Швеція, Японія та деякі інші. Нарешті, парламентарна республіка спирається на найголовніше – політичне структурований представницький орган діє в умовах повної прозорості за чіткими, формалізованими юридичними процедурами. За інших умов парламентська республіка може бути вкрай нестабільною. Відомо, що після закінчення Другої світової війни в Італії змінилось близько 60 урядів. Порівняння наведених характеристик зі станом речей і можливостями підтримання політичної стабільності в Україні дає підстави для сумного висновку – до парламентарної республіки ми поки що не готові [2, C.70].

       Тим більше неможливий перехід України до парламентарної республіки. Класична форма парламентаризму (на зразок Четвертої Французької республіки 1940–1958 рр. чи сучасної Німеччини) є неможливою в політично-структурованому суспільстві, де не сформована відповідна партійна система, яка уможливила би створення стабільної парламентської більшості, яка б, у свою чергу, формувала уряд, спроможний ефективно розв'язувати комплекс завдань, пов'язаних із необхідністю здійснення системних перетворень у суспільстві та державі. Між тим, партійна система сучасної України не передбачає на цьому етапі утвердження реального парламентаризму. У країні склалася ситуація, коли інститут політичних партій, який формує владу в центрі та на місцях, значною мірою дискредитував себе. За цієї умови перекладання на Верховну Раду України надмірних повноважень при її реальній неспроможності їх виконання може скомпрометувати саму ідею парламентаризму. При цьому важливо зробити застереження: небезпека переходу до класичного парламентаризму на сучасному етапі розвитку української державності криється також у тому, що нежиттєздатність парламентарної республіки спровокує повернення до авторитаризму.

       Крім того, перехід до класичної парламентарної республіки суперечить настроям переважної більшості громадян України, а в середовищі політичної еліти такий напрям розвитку форми правління в Україні відповідає інтересам лише лівих сил. Як наслідок, конкретні законодавчі ініціативи із трансформації існуючої змішаної форми правління до парламентарної сьогодні відсутні, як і відсутній необхідний для реалізації такої ініціативи рівень її підтримки серед парламентських партій.

       Наведені аргументи невідповідності класичного парламентаризму вітчизняним державно-політичним реаліям і потребам державотворення в Україні на сучасному етапі доповнюються ще одним. Автор перекопаний (і це засвідчує практика розвинених європейських держав), що класичний парламентаризм стає набутком минулого. З огляду на зростаючі обсяги нормотворчої діяльності представницькі органи «приречені» поступатися навіть у цій традиційній для них сфері діяльності виконавчим структурам. Посиленню урядових органів сприяє і зростання соціально-регулюючої ролі держави (і необхідність нормативного врегулювання цієї діяльності). Державно-правовий розвиток Української держави не є виключенням з цієї загальної тенденції [3, C.33].

       Для України найбільш прийнятною формою правління залишається напівпрезидентська республіка. Це, дійсно, відносно нова форма правління. Звичайно, змішана  республіка – це певний відступ від класичного парламентаризму, але вона є більш гнучкою, ніж попередні, оскільки об'єднує елементи президентської та парламентської форми правління [5, C.58]. Як зазначав відомий французький конституціоналіст М, Дюверже, змішана республіка є: синтезом кількох форм правління, узагальнює історичний досвід французького бонапартизму, американського президенціалізму й британської концепції сильного прем'єр-міністра. Більшого відступу від традицій парламентаризму європейські країни собі не дозволяють, тому на європейському континенті нині взагалі немає «чистих» президентських режимів.

       Президентська влада при змішаній формі правління  може бути сильною, навіть сильнішою, ніж  у президентській республіці, адже у змішаній формі президент є ще й гарантом конституції, суверенітету, територіальної цілісності та правонаступництва держави, він наділяється арбітражними повноваженнями щодо забезпечення узгодженості діяльності окремих гілок державної влади. Але для цього президентській партії треба вигравати двоє виборів підряд — президентські та парламентські. До речі, змішана форма правління не випадково отримала поширення у транзитних країнах «молодої демократії», які тільки вийшли з тенет авторитаризму та розвиваються в напрямі цінностей європейського конституціоналізму [5, C.59].

       Республіка  є змішаною в тому випадку, якщо мають місце такі властивості й характеристики:

- президент  обирається на основі всенародних  виболів, прямим чи не прямим  голосуванням на визначений термін;

- глава  держави поділяє виконавчу владу з прем’єр-міністром таким чином, що це призводить до двоїстої структури влади;

- президент  незалежний від парламенту, однак  він не уповноважений управляти державою один або безпосередньо, тому його має передаватися й здійснюватися через його уряд;

- прем'єр-міністр і його кабінет є незалежними від президента в тому, в чому вони є залежними від парламенту: вони є суб’єктом або парламентської довіри, або недовіри (чи обох), але в будь-якому випадку кабінетові необхідна підтримка більшості в парламенті;

- структура двоїстої влади за змішаної форми правління допускає різноманітні види рівноваги, а також зміну переваги повноважень у межах виконавчої влади за суворого виконання умови, що існує «потенціал автономності» кожного елемента виконавчої влади [10, C.60].

       Фактично  ефективність, як і розвиток змішаної форми правління в сучасній Україні вирішальною мірою залежать не від застосування формальних конституційних механізмів, а від політичної волі різних гілок влади до співробітництва. При цьому практика функціонування існуючої системи організації влади, зокрема особливості взаємин між вищими органами державної влади, не дають підстав вважати, що в найближчій перспективі розвиток форми правління в Україні набуде конструктивного змісту і відповідатиме загальносуспільним потребам [3, C.32].

       Слід  ураховувати, що для президентсько-парламентської форми правління характерне зниження ролі інституціональних факторів, поряд зі зростанням значення персонального фактора. Така модель змішаної республіки за своєю суттю не пристосована до посилення виконавчої влади й тому не має достатніх гарантій проти президентського всевладдя. Оскільки така форма все більше

залежить від особи конкретного президента, то криє у собі загрозу авторитаризму та узурпації влади. Ця загроза є особливо актуальною для пострадянських країн, які пережили період тоталітаризму. Адже держава має ефективно функціонувати у будь-якому політичному контексті, за будь-якого персонального складу органів влади.

       Таким чином, злагоджені механізми взаємодії  інститутів влади за парламентсько-президентської республіки сприяють консолідації держави, що особливо актуально в умовах відсутності досвіду трипалого парламентського правління, оскільки недостатність сформованих партійних структур, сталої партійної системи може призводити до відсутності чіткого курсу і відповідно реальних політичних, соціальна економічних трансформацій у суспільстві.

       Нам необхідно розвивати в Україні  існуючу змішану парламентсько-президентську форму державного правління, або, як вважає С. Серьогіна, оптимізувати існуючу напівпрезидентську модель [14]. Це, як справедливо зауважує В. Авер'янов, «юридично більш складно, але з позиції недопущення самої можливості виникнення авторитарного режиму – менш небезпечно»[9, С.66].

РОЗДІЛ 3. УКРАЇНА ЯК УНІТАРНА ДЕРЖАВА

       Ще  одним проявом форми держави, який можна встановити з аналізу  конституцій, є форма державного устрою. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ –  це відображені в основному законі організація території держави і відповідний спосіб організації влади. Для її з'ясування за умов конкретної країни необхідно проаналізувати положення, змістом яких визначено організацію державної території та статус її складових або відокремлених частин, а також встановлено і розмежовано повноваження «центральних» органів і органів, локалізованих у межах цих складових або частин. Залежно від прийнятої форми державного устрою організація території набуває або політичного (федеративна держава), або, насамперед, адміністративного (унітарна держава) характеру. Термін «форма державного устрою» має доктринальний характер і майже не використовується в основних законах. Певний виняток становлять лише конституції, прийняті в деяких пострадянських країнах. У Грузії для відповідних цілей вжито термін «державно-територіальний устрій», в Естонії - «державний устрій», в Росії визначено більш конкретний «федеративний устрій». Відносно вузьке поширення у практиці терміну «форма державного устрою» та його, по суті, модифікацій зумовлене тим, що він став здобутком юридичної науки лише у ІІ половині ХХ століття і насамперед у країнах так званого соціалістичного табору. Водночас до конституційного інструментарію широко віднесені терміни «федеративна держава» та «унітарна держава», які об’єктивно слугують класифікації форми державного устрою.

       Використання  терміна «форми державного правління» іноді спричиняє плутанину у  визначенні ряду політико-правових понять. Зокрема, іноді державний устрій ототожнюють або асоціюють з  державним ладом. Ще частіше непорозуміння виникають стосовно співвіднесеності державного устрою і територіального устрою, або адміністративно-територіального устрою (поділу). Зазначимо, розділ ІХ Конституції України, в якому визначено засади і систему адміністративно-територіального поділу (устрою), має назву «Територіальний устрій України». Разом з тим термін «форма державного устрою» зберігає свою роль у категоріальному апараті наукових досліджень організації державної території і відповідній їй організації влади [11, C.70].

       Унітарна  держава звичайно кваліфікується як проста тому, що жодна з виокремлених частин її території – адміністративно-територіальних одиниць – не має статусу державного утворення. Унітарна форма державного устрою у багатьох випадках фіксується в конституціях у вигляді відповідного визначення держави. Унітарність встановлюється й у непрямий спосіб за змістом конституційних положень присвячених територіальній організації держави. Зокрема, унітарну форму державного устрою засвідчують положення, які визначають адміністративно-територіальний поділ (устрій) держави. При цьому в основних законах відсутні будь-які характеристики унітарної форми, хоча іноді визначено певні особливості організації владарювання у зв'язку з відповідною організацією державної території. Унітарний характер держави, по суті, констатується її конституційними визначеннями як «єдиної» (Польща, Португалія, Чехія), «неподільної» (Албанія, Люксембург, Франція), «єдиної і неподільної» (Грузія, Іспанія, Італія, Молдова, Румунія, Словенія, Хорватія) або навіть «неподільної і невідчужуваної (Норвегія). Характерно, що в основних законах нерідко йдеться про єдність і неподільність саме державної території у зв'язку з можливостями та умовами зміни державних кордонів.

       Території унітарної держави притаманна якість внутрішньої єдності. Це означає, що її виокремлені частини мають статус адміністративно-територіальних одиниць, межі яких визначаються парламентом. Адміністративно-територіальні одиниці є своєрідною територіальною базою для здійснення державних функцій, матеріальною основою організації влади у відповідних частинах єдиної державної території, але вони не мають політичної значущості. Особливості характеризують лише статус територіальних автономій, класифікованих за певними критеріями як «політичні» одиниці. В унітарній державі існують одна конституція, одна (єдина) система права і система органів державної влади.

       Порівняно з федеративною, унітарній державі  об'єктивно притаманна централізація влади. Разом з тим загальні процеси розвитку сучасного суспільства і держави в розвинутих країнах зумовили появу тенденції до децентралізації без відмови від унітарної форми державного устрою. Внаслідок таких тенденцій було, зокрема, запроваджено практику, за якою автономний статус набувають усі адміністративно-територіальні одиниці найвищого рівня (Іспанія, Італія). Відповідні держави в юридичній теорії нерідко характеризують як унітарно-децентралізовані, або регіоналістські. Концепція регіоналістської (регіональної) держави була сформульована у 30-і роки XX століття. Сьогодні її зміст пов'язаний з поняттям регіону як спільноти людей, локалізованої в межах адміністративно-територіальної одиниці найвищого рівня.