Формування правової та професійної культури працівників органів внутрішніх справ України

Ми виходимо з того, що моральні норми поділяються  на абсолютні (вищі, теоретичні, ідеальні) й відносні (елементарні, практично-дійові). Під абсолютними моральними нормами (абсолютною мораллю) розуміємо ті правила, які безпосередньо випливають із законів Всесвіту, природи, ті, які  знайшли відображення у Біблії. Вони віддзеркалюють людську думку, розуміння норм духовного права. Ступінь й повнота такого розуміння залежить від рівня інтелекту людини, її якостей та спрямованості (у бік добра чи зла) тощо. Абсолютні моральні норми уособлюють глибину Усвідомлення духовних законів, а також теоретичні наміри їх реалізації. Ці моральні норми безальтернативні. Людина не повинна визнавати вищими для себе якісь інші норми, крім абсолютних.

Суть  відносних (елементарних, практично  дійових) моральних норм вбачається у тому, що вони створені людиною, але  на основі почуттів. Відбувається це під впливом різноманітних зовнішніх, Реально існуючих факторів: державних, національних, політичних економічних, професійних та ін. У них віддзеркалюються досвід людини, переконання, соціальне становище тощо. Інакше кажучи, відносна мораль виникає на основі глибокого усвідомлення духовних законів, створюючи й формуючи теоретичне підґрунтя їх реалізації. По суті, це реалізація абсолютної моралі у Фактичному суспільному житті з певною похибкою.

У зв'язку з цим щодо відносної моралі можна  допустити існування щонайменше двох сфер: духовно-допустимої й духовно-це. і допустимої або абсолютно-допустимої та абсолютно-недопустимої. Справа у  тому, що елементарні моральні норми  — це еволюційне творіння людського  розуму, а отже, може спрямовуватися у бік абсолютної духовності, так  і бездуховності. Норми, які не суперечать абсолютним духовним нормам, є духовно-допустимими, а ті, що суперечать, — духовно-недопустимими. На основі цього й виникає, на нашу думку, позитивна й негативна мораль. Позитивна мораль — загальнолюдська цінність як суспільна цінність людського витвору (у бік добра). Негативна мораль — також витвір людини, але цінністю її назвати не можна. Для негативної моралі немає значення, чи ґрунтується вона на абсолютному моральному духові, чи ні.

Отже, критерієм  моральної оцінки є абсолютна  духовність, абсолютні духовні норми. Це стосується якості норм позитивного  права.

У науковій літературі давно ведеться дискусія щодо понять зовнішня, елементарна (рос. "моральность") та внутрішня, вища (рос. "нравственность") моральність (в українській мові для позначення цих двох понять застосовують один термін — мораль). Поширене, наприклад, твердження В.Блюмкіна про внутрішні та зовнішні моральні результати, В.Вічева — про несумісність "нравственности" і "морали" [5, с.54-55]. Ф.Селіванов зазначає, що слово "нравственность" вживають для позначення особливостей поведінки [8, с.17]. Ці міркування дають підстав стверджувати, що існує внутрішня характеристика особи стосовно моральних норм взагалі, з урахуванням рівня духовності.

На наш  погляд, "нравственность" — це вища моральність, й характеризує властивість, якість і здатність глибоко усвідомлювати  духовні закони, а також готовність реалізувати їх у життєвій практиці. У цьому випадку має місце  сповідування людиною абсолютної духовності, абсолютної моралі, вищого почуття  правомірності. Це, по суті, свідомість, характер людини.

Щодо "моральності", то це поняття можна трактувати насамперед як фактичну моральність, тобто готовність людини до фактичної реалізації абсолютних моральних норм. Отже, моральність  — це дотримання людиною відносних  норм моралі, загальнолюдських цінностей, пов'язаних з практичним життям, це переважно почуттєва властивість  людини, характеристика її суспільної природи.

Проте життєва практика свідчить, що людина, як правило, керується кількома видами моральності: вищою, фактичною, деформованою (навіть не традиційно подвійною, а потрійною мораллю). Про перші два види йшлося вище. Щодо вияву деформованої моральності, то це трапляється тоді, коли "спрацьовує" мораль і "мовчить" моральність (і навпаки): особа в думках таїть у собі зло, а ззовні видає себе доброю — це штучна, фальшива моральність; особа і в думках, і на ділі не живе за вищими моральними законами, виявляючи певну аморальність.

Зрозуміло, що між вищою й фактичною моральністю  постій-но відбувається діалог свідомості, почуттів, інтелекту. Залежно від його результату маємо реальні дії особи у практичному житті.

Отже, ступінь  моральності у кожної людини різний і залежить не стільки від інтелекту, скільки від бажання, волі, розуміння смислу життя на Землі. Тобто кожна людина засвоює й реалізує відповідні моральні норми. При цьому важливим є питання якості засвоєння й використання цих норм у щоденному житті. Особливо це стосується суб'єкта права, для якого правова Дальність — службовий обов'язок. Це означає, що юрист повинен володіти не тільки високою правовою, а й моральною культурою як загальнолюдською цінністю. Причому обидві культури органічно пов'язані між собою.

Моральна  культура юриста як частина духовної культури суспільства поєднує високу моральну свідомість й культуру поведінки, моральна свідомість, зрозуміло, ґрунтується на законах справедливості, за якими має жити суспільство. Юрист виступає державним службовцем, до нього з надією звертаються громадяни при розв'язанні правових питань, у врегулюванні суспільних відносин.

Культура  поведінки юриста повинна відповідати  його високій моральній свідомості і високим моральним почуттям. Маємо на увазі не лише службову, а й побутову поведінку. Юрист завжди й скрізь має бути носієм морально-правових норм, виступати творцем нових моральних цінностей у праві, пропагувати й доводити на власному прикладі, що будувати життя треба за моральними законами

Дуже  важливим й масштабним є поняття "моральна культура особи". Деякі  автори (А.Опалєв, Г.Дубов) вважають, що моральна культура характеризує особистість  з погляду її цілісного морального розвитку, свідомості й поведінки, а також відображає сукупність моральних якостей, притаманних людям певного суспільства, класу, професії, які свідчать про рівень їхньої моральної свідомості та поведінки [9, с.171 ]. Поширена думка, що моральна культура особи акумулює моральні знання, почуття, переконання, потреби, моральні якості й навички поведінки, етичні норми, які виявляються у відносинах з іншими людьми та ін. Але при цьому дослідники не враховують джерел моралі та вищих моральних норм, які існують у людській свідомості.

Моральна  культура юриста, вважаємо, повинна  функціонувати за принципом випередження суспільного розвитку (стану моральної  культури), а не збігатися з моральною  культурою суспільства, як зазначають А.Опалєв, Г.Дубов [9, с.171].

На нашу думку, моральна культура юриста —  це результат становлення власної  гармонії: між досягнутим максимальним рівнем вищої моральності й активним використанням моральних норм у правовому регулюванні суспільних відносин. Власна гармонія насамперед моральна, яку юрист сам "конструює", причому створення гармонії має динамічний та імперативний характер.

Щоб повніше  осягнути моральну культуру правника, розглянемо необхідність створення  моральної гармонії у таких позиція* особа юриста, службова діяльність, прийняття рішення.

Моральна  позиція юриста передбачає такі варіанти: свідомість-почуття, свідомість-поведінка, почуття-поведінка, свідомість-дія. Перший рівень (свідомість-почуття) характеризується можливістю наблизити власне почуття до рівня свідомості у моральному полі. Тут фактично "будується" умовна стартова готовність юриста до певної поведінки.

Ідеальний варіант полягає у повній відповідності  морального почуття моральній свідомості. Проте таке рідко трапляється в практиці. Фактично почуття стає своєрідною матеріалізації свідомості, де частина усвідомлюваної інформації втрачається внаслідок чого почуття ніби притуплюється, відстає від свідомості. Цей варіант допустимий, але різниця між свідомістю й г чуттями має бути якнайменшою і прямувати до нуля. Таким чином складно виявити суперечності між моральною гармонією моральною свідомістю і моральними почуттями. Моральна сутність юриста означає його готовність пожертвувати не заради конкретної справи чи людини, а заради утвердження вищої моралі (законів Всесвіту). Звичайно, більшість називатиме такий крок нерозумним, але він є серйозною перевіркою на рівень моральних почуттів охоронця правопорядку.

Особливістю другого рівня градації (свідомість-поведінка) е фактичний перехід від моральної свідомості до моральної поведінки. Ще Г.-В.Гегель зазначав, що "справжній моральний стан е свідомість, яка скоює вчинки" [10, с.331]. У цьому випадку моральна сутність юриста визначається як фактична дія: перетворення ідей вищої моралі безпосередньо у практику власного життя особи. Моральне почуття може при цьому "спрацювати", отримати незначний "дотик" чи взагалі бути не "враженим". Це залежить від того, чи людина замислюється над тією чи іншою моральною проблемою, чи ні. Зрозуміло, що надто тривале вагання може негативно позначитися на моральній вартості поведінки, оскільки затрачається час на певне зважування.

Найбільш  реальним і традиційним є третій рівень (почуття-поведінка), на якому моральна поведінка випливає із морального почуття. Це означає, що вже відбулася певна "трансформація" свідомості у почуття, виробився намір діяти. Як правило, схема "почуття-поведінка" ніколи не підводить. Головне, щоб "спрацювала" воля, яка є рушійною силою у схваленій суспільством поведінці юриста.

Кожна з трьох позицій, що розглядаються, має свою гармонію, свою цінність. Це свідчить про те, що моральна поведінка особи є результатом її вищої моральної свідомості й почуттів.

Моральна  культура юриста вкрай необхідна  при застосуванн1 на практиці таких  важливих категорій, як досягнення гармонії / пізнанні правового явища, гармонії у правовому спілкуванні з гармонії у прийнятому правовому рішенні.

Гармонія  у правовому спілкуванні досить яскраво демонструє рівень моральної культури юриста. Фактично відбувається діалог між моральністю юриста і співрозмовника (діалог людських моральностей). Правове спілкування стає способом вираження внутрішнього морального змісту юриста у його зовнішніх виявах, оскільки у цьому випадку мораль не зовсім підвладна імперативам, повелінням. Тут виявляться почуття, без яких спілкування практично неможливе, і схема "почуття-поведінка" буде ефективною. А зміст моральної гармонії полягатиме в умінні юриста викликати у співрозмовника зворотну реакцію, необхідні для юридичної справи почуття.

У прийнятому юристом рішенні найбільше виявляються розум, інтелект, які засвідчують гармонію і дисгармонію у діях. Адже рівень моральної культури, який виявляється у контактуванні з громадянином, зводиться до умови: зробити комусь добре, не поступаючись інтересами інших. Як не порушити гармонію у такому випадку? Це завдання моральної культури юриста. Гадаємо, що найефективніше це можна здійснити за схемою "свідомість-поведінка". Адже якщо юристом оволодіють надмірні моральні почуття, то регулювати їх, приймаючи остаточне рішення, досить важко. Адже кожна особистість це цілісна система (цілий світ), порушувати яку не можна. Проте потрібно врівноважити ці моральні почуття за допомогою свідомості, яка реалізується шляхом прийняття справедливого правового рішення.

Щодо  найпоширеніших у моральній культурі юриста видів гармонії, С.Анісімов зауважує, що моральна поведінка й моральна Діяльність — різні речі [4, с.19]. Поняття "діяльність" ширше, і поведінка може не пов'язуватися з діяльністю, в тому числі професійною. Проте постійне перебування юриста у моральному полі, під 5пливом власної моральної культури не повинно створювати суттєвої різниці між поведінкою і професійною діяльністю.

Моральна  культура найбільш наближена до духовної культури. У цьому випадку юридичній діяльності властивий ще один вид контролю — моральний, який походить від духовного. У цьому переконують ті принципи, на яких ґрунтується моральна культура юриста, а саме: моральні чесноти, ненасильство, безкорисність, анонімність, свідомість пробачення, терплячість, толерантність, дія за власним сумлінням, переконання.

Щодо  моральних чеснот, то існує думка, що одні моральні чесноти (віра, надія, любов) дані людині природою, а інші (мудрість, поміркованість, справедливість, мужність, стриманість) набуваються практикою, тривалою працею. Процес соціалізації обов’язково має й моральну орієнтацію. Розуміння юристом свого призначення у суспільстві, набуття ним високих моральних чеснот сприяє тому, що держава морально зміцнюється.

Коли  йдеться про такий принцип  моральної культури юриста, як ненасильство, то розуміється альтернативність вибору. Важливо шанувати переконання й  світогляд інших людей, не нав’язувати своїх поглядів. Цей принцип стає особливо актуальним тоді, коли юрист вимагає від інших особливої поваги до себе як до службовця та ін. Адже це моральне й духовне насильство.

Моральна  культура юриста передбачає такт, безкорисливість. Юридична діяльність покликана відновлювати природну гармонію у правових явищах. Пізнання правової дійсності, прийняття справедливого рішення з моральної позиції не повинно призводити до очікування матеріальної чи іншої винагороди. Цей моральний обов'язок не розрахований на позитивну оцінку від людей за особливі старання, прояви милосердя, творіння добрих справ. Цінність моральної культури полягає саме у безкорисливості дії, без розрахунку навіть на вдячність. У протилежному випадку юрист керуватиметься фальшивим почуттям внутрішнього переконання.

Важливий  принцип моральної культури —  анонімність Йдеться про творіння добра без зайвого афішування доброчинної діяльності. Анонімність  у даному випадку означає дію  за покликом сумління, без очікування винагороди. Це одна із ознак справжнього  покликання юриста, його уміння мовчати, не розраховувати на компліменти  чи "оплески", коли найціннішою  є істина.