Политические отношения России -Сша на современном этапе

     •  односторонні  дії  США,  що підривають  мотивацію решти учасників операції;

     •  короткі  терміни  мандатів,  на основі  яких  діють війська  союзників  США,  що  не  дозволяє  вести  довгострокове планування і викликає спори навколо участі в бойових діях в неспокійних  регіонах Афганістану;

     •  негативне  відношення  суспільства  в  країнах  Європи  і США  до  людських  втрат,  небажання  змиритися  з  тривалою природою конфлікту і виділяти кошти, адекватні масштабу поставлених завдань;

     •  відсутність єдиної  соціально-економічної  політики, що позначається на настрої населення Афганістану, а розбіжності  з питання боротьби  з  наркотиками  лише  стимулюють селян засівати всі великі площі опійним маком.  

     У разі провалу операції коаліційних  сил в Афганістані слід чекати найзгубніших наслідків – повернення до повномасштабної громадянської війни, сторони в якій будуть розділені за етнічною ознакою, формування наркодержави під контролем злочинних  угрупувань, що змагаються,  остаточного  виходу  південної  частини  країни,  населеної  переважно пуштунськими племенами, з-під контролю кабульських властей [23, с. 124].

     Слід  чекати  інтервенції  регіональних держав, в першу чергу Пакистану, зацікавленого в захисті своїх  інтересів  і посиленні свого  впливу в країні. Вельми вірогідна  військово-терористична  експансія Талібану  до  нестабільної  Центральної Азії як відновлення курсу, перерваного в 2001 р. Країна в ще  більшій  мірі  стане  базою  міжнародного  тероризму  і, можливо, «майстернею» по виготовленню для нього засобів ЗМЗ.  Для вирішення проблеми Афганістану необхідний  глибокий перегляд  політики,  що проводилася  з  жовтня 2001 р.  Вірогідне поетапне  виведення військ  США  з Іраку може відкрити  для цього нові військові, політичні і економічні можливості і сформувати поле для співпраці США з Росією. Безпосередньо у Афганістані необхідно виробити узгоджену політику і механізм взаємодії військових західних  країн  між  собою  і  з озброєними  силами  Афганістану, забезпечити  співпрацю  військових  і  цивільних  властей  для зміцнення влади центрального уряду в провінціях. 

     Потрібно  сконцентрувати  зусилля  на  будівництві  стійких  інститутів  державної  влади,  а не підтримці  окремих  гравців. Недопустима покупка лояльності польових командирів  шляхом  надання  ним  можливості  заробляти на виробництві опію, оскільки це сприяє подальшому зміцненню усередині Афганістану злочинних організацій, не зацікавлених в стабілізації  ситуації. Особлива програма потрібна для соціально-економічного відродження Афганістану. Головне – дати населенню альтернативу вирощуванню опійного маку,  співпраці з рухом Талібан або кримінальними угрупуваннями. У багатьох названих питаннях досвід Росії (СРСР), зокрема негативний, може бути затребуваний при активізації її політики  на  афганському напрямі і зведенні  цієї  теми  в один з пріоритетів відносин наший країни з США і НАТО в цілому.  Це  потрібно  новій  адміністрації  США  і  керівництву НАТО, ставка яких на успіх і ціна поразки виключно великі. Це  потрібно і Росії  в  плані  запобігання дестабілізації в  Центральній  Азії  і  отриманню серйозного  важеля взаємодії з Вашингтоном і його союзниками. 

     У короткостроковій перспективі Росія  може відразу добитися прориву відносно проблеми постачання військ західної коаліції в  Афганістані. Це  мало  б  особливо  сильний ефект  після  відмови  Киргизії  від  американської присутності  на базі  в Манасе. 

     Західний  Пакистан, в якому в даний час  домінують таліби, з 2001 р. є ключовим транзитним маршрутом в регіоні. Власті США розглядають альтернативні  напрями  постачання  військ  коаліції,  зокрема  через територію держав Центральної Азії і Росію [5, с. 48].

     В зв'язку з цим  з  наший  сторони  було  б  доцільним надати США  право на транзит не тільки цивільних, але і військових вантажів, включаючи  озброєння і бойову техніку, до Афганістану  через  територію  Росію,  що  гарантувало  б  надійність їх доставки силам міжнародної коаліції.   

     У  середньостроковій  перспективі,  залежно від  взаємодії  з  НАТО  в  Афганістані  і  по  інших  міжнародних питаннях, Росії слід, крім сприяння транзиту, гуманітарної  і економічної допомоги,  передбачити варіант участі російських радників і навіть прямих військових постачань до Афганістану. Шляхом нарощування співпраці з ОДКБ можна добитися  в тій або іншій формі визнання Організації з боку НАТО,  чого довгий час безуспішно  добивається керівництво Ташкентського Договору.     

2. Відносини Росія - США  в межах розширення НАТО і європейська безпека

     Після закінчення «холодної війни» трансформація  НАТО прийняла форми геополітичного розширення, налагодження співпраці  з  Росією (через,  наприклад,  Рада  Росія–НАТО (РРН), перебудови військової організації під нові завдання – військові і миротворчі дії поза зоною колишньої відповідальності. При цьому збереглася,  хоч і в менш  опуклій формі, колишня функція військового союзу для колективної оборони від загального ворога (згідно ст. V Вашингтонського Договору 1949 р.), на яку роблять головний упор нові і вірогідні члени альянсу – Польща, країни Балтії, Грузія і Україна. Процес  розширення  на  пострадянський  простір  викликав передбачене зростання напруженості у відносинах з Росією і, зокрема, став одним з чинників п'ятиденної війни в   серпні 2008 р. Це обусловлює тенденцію повернення альянсу до звичної і випробуваної  функції колективної протидії Росії – тепер уже на пострадянському просторі, який  в цій ролі  йде  на  зміну  конфліктній зоні, що спочатку  породила  НАТО, в Центральній і Східній Європі (ЦВЄ).  Не дивлячись на  низьку  вірогідність  навмисного  широкомасштабного військового нападу  на  Росію,  розширення НАТО до її меж, особливо на Україну, мало б згубні наслідки [12, с. 32]:

     • нові  межі  стали  б  постійною  зоною  насильства  і протиправних дій;

     •  у Росії виник би комплекс розділеної нації;

     • різко  важко б  економічні, гуманітарні  і військово-технічні  відносини  з  Україною  і  транзит  через  її територію;

     •  Росія  позбулася  б  ряду  важливих  військових  об'єктів (наприклад, бази  Чорноморського флоту) і  відкрилося б  обширне нове «вікно уразливості» в системі оборони;

     •  це штовхало б Росію у бік високовитратного блокування з антиамериканськими режимами по всьому світу;

     • відбулося б серйозне посилення  антизахідних і авторитарних настроїв в Росії;

     • це припинило б  військову  реформу, знов  перенацілив  армію  на традиційні плани великої війни  на європейському театрі, і (як крайній варіант) спричинило б перехід на мобілізаційну мілітаризовану економіку;

     •  останнє по  рахунку, але не по значенню: це може  привести  до політичної  дестабілізації  України, аж до  розколу і масового насильства, яке залучило б Росію і Захід в пряме протистояння.    

     Вступ Грузії в НАТО менш небезпечно для  Росії в політичному  відношенні, але  збільшило б загрозу  військового  конфлікту у разі спроби Тбілісі  під прикриттям НАТО узяти реванш в Абхазії, Південній Осетії або на Північному Кавказі.

     Головною  умовою початку процесу подолання  недовір'я і  невизначеності  у  відносинах  Росія–США  є,  як мінімум,  відкладання розширення  НАТО  на  пострадянський простір на  невизначене  майбутнє.  З свого боку, Росії  слід  на    найвищому  рівні  зробити  всемірний упор на  свою роль як гарант територіальній цілісності і суверенітет сусідів по СНД, звичайно, за умови збереження  ними  нейтрального  військово-політичного  статусу. Це особливо важливо після подій серпня 2008 р.

     Одночасно, в світлі дуже високих ставок США, а також НАТО  і  інших  країн  на  запобігання  реваншу  талібів  в Афганістані, Росії на афганському  треку доцільно, крім сприяння  транзиту  через  її  територію,  прийняти  чітку  лінію на розширення економічної і гуманітарної допомоги, на участь  російських  радників  і  можливість  здійснення військових постачань. Таким шляхом можна врешті-решт добитися і визнання  Організації  Договору  про  колективну  безпеку (ОДКБ)  з боку  НАТО,  налагодження  між ними  співпраці на  колективній основі  і закріплення ключової ролі Росії на пострадянському просторі.

     Думки щодо пропозиції російського президента Дмитра Медведєва створити нову архітектуру  європейської безпеки різко розділилися. Критики відкидають цю ініціативу, вбачаючи в ній очевидну спробу посварити західні держави, більш прихильні аналітики бачать в ній щире прагнення сформулювати концепцію безпеки XXI століття.

        Загальна ідея висунутої Медведєвим концепції безпеки - переорієнтувати Європу, щоб вона більше рахувалася з Росією та її інтересами. Після закінчення холодної війни Росія відчула, що опинилася на периферії. У 1990-ті роки в ній панував політичний хаос і соціально-економічна криза, а її зовнішньополітичний вплив різко зменшився, в результаті, у міжнародному житті вона могла претендувати щонайбільше на роль молодшого партнера. Пізніше, коли при Путіні економічна ситуація в Росії покращилася, до неї почали ставитися як до більш впливової, але вельми незграбної і часом ворожої державі. Коротка війна з Грузією в серпні 2008 р. ознаменувала відразу два моменти: пік горезвісного відродження країни і відчуження між Росією і Європою.

         Паралельно з цими процесами відбувався ще один: ЄС і НАТО практично повністю ототожнилися з Європою тієї епохи, яка наступила після холодної війни. У минулому Росія була частиною Європи завдяки тому, що вона, з одного боку, «типова європейська християнська цивілізація», а з іншого, входила до числа великих європейських держав: Росія, Франція, Німеччина і Великобританія. За останні 20 років процес європейської інтеграції прискорився, і Росія відстала: тепер вона виявилася аутсайдером ще більшою мірою, ніж країни на зразок Туреччини (яка вже понад півстоліття входить до складу НАТО). 

     Медведєв  вперше заговорив про цю ініціативу в червні 2008 р., перед конфліктом з Грузією. Її головною метою було обмежити вплив Америки в Євразії. Медведєв підкреслював, що «атлантизм як єдиний принцип історично вичерпав себе»; стверджував, що нинішня європейська архітектура несе «на собі відбиток ідеології, успадкованої від минулого», говорив, що НАТО «ніяк не може знайти новий сенс свого існування». І головне: Москва закликала провести європейський саміт, присвячений розробці нової хартії за зразком Гельсінської. Про всяк випадок, Медведєв пояснив: «Важливо, правда, щоб всі держави - абсолютно всі держави Європи - брали участь в ньому в своїй національній якості, залишивши блокові й інші групові міркування за дверима».

     Тріщини та розломи.Кремль прагне використовувати внутрішні розбіжності західного альянсу - як між США та Європою, так і між європейськими державами. У перший раз Медведєв висунув свою пропозицію одразу після бухарестського саміту НАТО в травні 2008 р. В ході цього саміту у членів альянсу виникли серйозні розбіжності з приводу того, чи слід давати Грузії і Україні статус країн, які готуються вступити до НАТО. У результаті їм пообіцяли членство у невизначеному майбутньому, без вказівки термінів і без плану з підготовки до вступу.

         Ініціатива Медведєва стала природною реакцією на замішання в Європі. Бухарестський саміт виявив тріщини в політиці західного альянсу відносно Росії. Деякі держави-учасники - особливо Німеччина і Франція - вважали, що Захід занадто віддаляється від Росії і що розширення НАТО на найближчий час досягло своїх природних меж. Саме на цю «прагматичну» частину альянсу були розраховані початкові пропозиції Медведєва, відверто орієнтовані на Європу. Політика адміністрації Буша стосовно Росії та країн колишнього СРСР викликала занепокоєння в Європі, на якому і намагався зіграти Медведєв. У більш широкому сенсі, він намагався використати нехай навіть приховані антиамериканські настрої в деяких європейських державах і їх бажання стабілізувати відносини між Європою та Москвою.

     У віддаленій перспективі Москва хотіла домогтися таких умов, за яких вона б зміцнилася в статусі «регіональної  наддержави» на пострадянському  просторі, ввійшла б в стратегічний мейнстрім європейського життя  і отримала формальне і практичне визнання себе як великої держави поряд із США і сукупністю європейських держав.

          Уточнення деталей при такому ж невнятному змісті. Коли Медведєв вперше висловив свою пропозицію (у Берліні, у червні 2008 р.) Європа практично не відреагувала. Його проект привернув увагу тільки тоді, коли російський президент представив його більш розроблену версію на конференції з питань світової політики, що проходила в Евіані в жовтні 2008 р. До того моменту (саме після війни з Грузією) відносини Росії із Заходом - особливо з США - були гіршими, ніж будь-коли за минулі двадцять років.

           Між заявою Медведєва в Евіані і його берлінським зверненням була велика різниця: увага з Європи перекинулась на євроатлантичну сферу. Медведєв лаяв Вашингтон за ймовірну участь у грузинському конфлікті і засуджував американську однополярність в цілому, але тепер він розумів, що США не можна виключити з нової архітектури безпеки. Крім частого згадування слова «євроатлантичний», Медведєв підкреслив важливість питань, що виходять за межі європейської проблематики: розповсюдження зброї масового ураження і міжнародний тероризм. Важливо і те, що до участі у конференції з європейської безпеки він закликав «всі ключові євроатлантичні організації» - значна відмінність від берлінській версії, де він наполягав, що всі держави повинні бути представлені індивідуально, а не як члени будь-яких альянсів.

         Але по суті, Евіанська мова залишилася малозрозумілою і не містила практично нічого нового. Дотримання міжнародного права, державний суверенітет і територіальна цілісність; неприпустимість силових методів впливу; принцип «рівної» і неподільної безпеки; жорстка критика НАТО і його нестримної експансії - всі ці заяви Кремль і міністерство закордонних справ не раз робили ще в роки правління Єльцина.