Политические отношения России -Сша на современном этапе

     Російська позиція у зв'язку з  ядерною  програмою  Ірану, швидше, побудована  на  невірі  в можливість  отримання  Іраном ядерної  зброї.  Явне  виключення  з боку  Росії  і КНР жорстких санкцій і, тим більше, силового рішення проблеми дозволяють  Ірану  неухильно  просуватися  в  нарощуванні  критичних технологій. Мирні  завірення  Ірану  і  спори  навколо існування його військової програми не зачіпають істоти проблеми:  подальше  нарощування  комплексу  збагачення урану  навіть  під контролем  МАГАТЕ  підведе  його  впритул  до можливості швидкого створення ядерної зброї [2, с. 94].

       Багато експертів сходяться на  думці, що при нинішньому числі центрифуг в комплексі збагачення урану в Натанзе (близько 5000 од.) Ірану знадобиться від напівроку до одного року для накопичення потрібного для ядерного вибухового пристрої  кількості збройового  урану після ухвалення рішення про таке кроці і перемикання програми збагачення  на збройовий  режим. подальше нарощування і вдосконалення центрифуг (за планом в Натанзе – понад 50 000) скоротить цей термін до декількох тижнів.   При  продовженні  цього  процесу  вже  в  найближчій  перспективі  військова  операція  Ізраїлю  або  спільно  Ізраїлю  і США стане неминучою. Світова економічна криза до пори робитиме стримуючий вплив на США (але не Ізраїль), але  одночасне  падіння  попиту  і  цін  на  нафту  зробить енергетичні  наслідки такої акції менш руйнівними для світової економіки.  З  тієї  ж  причини, експортно-сировинні вигоди Росії  у разі нової війни будуть мінімальні, особливо в порівнянні з її політичними витратами. Передбачена реакція ісламського  миру  примусить  Росію  відмежуватися  від США і засудити агресію, що зруйнує взаємодію по ядерному  нерозповсюдженню, боротьбі з ісламським екстремізмом, економічному і науково-технічному співробітництву між державами. 

     Продовження  постачань  російських  озброєнь  Ірану буде  украй  дратівливим  чинником  і  для  нової  адміністрації. При цьому не виключено, такі постачання можуть зробити Іран ще  менш  згідливим  на  переговорах  і  тим самим  прискорити війну. Не можна не враховувати і того, що США можуть відповісти постачаннями «оборонних»  зенітних  систем (типу «Патріот») російським сусідам – Грузії, Україні, країнам Балтії, що звузить перевага в повітрі ВВС Росії і додатково підтягне Грузію і Україну до НАТО.

     З іншого боку, якщо нова адміністрація  візьме курс на  активний  мирний діалог  з  Тегераном  і  досягне угоди, Москву можуть постаратися максимально відставити убік в подальших операціях і проектах США і європейських держав з Іраном. В найближчому майбутньому посилювання позиції Росії за іранською  ядерною програмою доцільно, по-перше,  для запобігання новій війні,  а по-друге – для отримання від   США у відповідь поступок по інших темах взаємин. Завданням політики Росії є сприяти діалогу США з Іраном  і тим самим запобігти війні, але не допустити сепаратної  операції  за  її  спиною.  Китай  і  європейські  учасники переговорів  теж зацікавлені в  рішенні проблеми на колективній основі [5, с. 132].

     Протидія  ісламському (коректніше сказати, ісламізму)  екстремізму і тероризму не  є нині  важливим компонентом російсько-американської  співпраці.  Загальне зниження активності терористів не означає їх зникнення з політичної сцени. Швидше, мова йде про якійсь паузі або перегруповуванні  сил. Ні  Росія,  ні  Сполучені Штати  не  можуть ігнорувати можливість нового  витка  активізації екстремістів.  Причому,  жодна  з  держав  не  застрахована  від  того,  що саме вона стане об'єктом їх ударів.

     Вірогідність  таких  ударів    підвищуватиметься  в умовах економічної кризи, що дестабілізує обстановку в мусульманському  світі, внаслідок чого  залишаються поза  економічною активністю мільйони молодих людей. Виховані у дусі ісламського радикалізму, вони можуть знайти вихід для своєї незадоволеності на  дорозі  екстремізму.  У зоні  найбільшої  риски опиняться США, як що спровокували кризу, а також території «ісламо-християнського  кордону», зокрема  Європа  і Росія,  перш за все  Північний  Кавказ, де  можливе  загострення соціальних конфліктів .

     Неефективною  залишається  співпраця в боротьбі по розповсюдженню наркотиків. Формально в нім зацікавлено обидві сторони. Більшою мірою – Росія, яка залишається транзитною територією і  все більш  стає їх споживачем.  Разом з тим і вона, і Сполучені Штати, не дивлячись на все офіційні декларації, де-факто визнають неефективність боротьби проти цього зла. Не секрет, що американці розміняли стрімке  зростання  виробництва  опіуму  в  Афганістані (з 185 т  в 2001 р. до 7 700 т в 2008 р.) на підтримку польових командирів і ефемерну політичну стабільність в провінціях країни.

     В період кризи неминучі стрибок виробництва наркотиків в самій Центральній Азії і збільшення їх експорту з півдня на північ.  У виробництво і розповсюдження  наркотиків  будуть  залучені нові десятки тисяч людей. Ці ж шари  є благодатним середовищем для розповсюдження релігійного радикалізму. 

     У Росії і в США усвідомлюють загрозу наркоторгівлі і розуміють,  що без  ефективної взаємодії ряду  ключових  держав  по  зміні  соціально-політичного  середовища  країн виробників  і транзитерів наркотиків  проблема  взагалі не може бути  вирішена.  Проте це можливо лише при координації російсько-американських програм і зусиль (з підключенням  інших найбільших  економік світу) на  просторі  від Пакистану до північної межі Центральної Азії. 

     Захиститися від загрози тероризму в короткій і середньостроковій перспективі можна тільки  при значному  розширенні взаємодії спецслужб і військ  спеціального  призначення в контртерористичних операціях агентурного і бойового типу.  У середньостроковому  плані взаємодію Росія–США  доцільно  продовжити  в зоні  близькосхідного конфлікту. Співпраця в цьому районі важлива для зближення Росії з Євросоюзом і тим самим для посилення впливу «великої Європи» на США.  Можливою  територією  співпраці буде  також Центральна Азія, на яку робить вплив ситуація в Афганістані і Пакистані. Росія зацікавлена у присутності коаліції   в Афганістані, бо інакше посилення в цій країні радикального  ісламу  неминуче  відіб'ється на  всьому  центральноазіатському регіоні і може  створити для  нас величезні  труднощі. Економічна  криза  вже  приводить  до  загострення  внутрішнього положення  в  регіоні.  Соціально-політичний  протест  може приймати релігійну форму [10, с. 154].

     Загальні  інтереси  Росії  і  США  полягають  в  підтримці стабільності  в  мусульманському  світі,  в  усуненні  витікаючих з  нього  погроз. І навпаки,  суперництво  за  вплив  в  мусульманському світі може породити додаткову напруженість, а також зростання амбіцій ісламських радикалів. 

1.4. Проблеми СНД

     Ситуація в СНД – це хисткий і змінний баланс між інтеграційними  процесами  і  відцентровими  тенденціями. Одні  країни  відкрито  проголошують  орієнтацію  на  США, НАТО і Євросоюз. Інші – продовжують поки орієнтуватися на  Росію  як  на  лідера  пострадянського  простору  і вибудовують з нею економічне інтеграційне угрупування в рамках  Євразійського економічного  співтовариства (Евразес)  і військово-політичну у форматі ОДКБ.

     Істотний  вплив на розвиток  ситуації  в  СНД надає політика просування своїх  інтересів, що проводиться Заходом, на  цьому  просторі.  Крім  зацікавленості  у  величезних природних ресурсах цього району миру, США і їх союзники побоюються  посилення  тут  позицій Росії. Ближнє  зарубіжжя  Росії  стає  зоною  щонайгострішої  міжнародної  конкуренції, де російська заявка на особливі відносини з країнами регіону   не тільки не розділяється значною частиною світової спільноти, але зустрічає її активну протидію.  Останніми роками до цієї політики приєднався і Китай. Не виступаючи відкрито проти ідеї російської «сфери впливу», КНР  веде  економічну  експансію  до  СНД,  особливо  в  Центральній Азії. 

     На  південному заході і півдні пострадянський простір  безпосередньо прилягає  до районів – джерел  тероризму  і ісламського  екстремізму.  У  зв'язку з цим країни  Заходу,  перш за все США, розглядають південний фланг СНД як  нову  зону  своїх життєвих інтересів і прагнуть підсилити на Кавказі і в країнах Центральної Азії економічна і військово-політична присутність.  У нинішньому  десятилітті додатковим  стимулом  до цього стала боротьба з міжнародним тероризмом, поточні операції і плани можливих бойових дій США і інших країн НАТО в Іраку, Афганістані і потенційно в Ірані.   Закріплюючись  в пострадянських  державах, США  не тільки керувалися  власними  стратегічними  інтересами, але і спиралися на згоду місцевих правлячих еліт або їх частини. Для  останніх  залучення  американського  капіталу  в  національну економіку, причому часто на пільгових  умовах, бачилося як  швидка і ефективна  відповідь на багато  складних проблем господарського розвитку, вирішити які власними силами вони не в змозі. Зміцнення військово-політичних зв'язків з США, аж до згоди на надання ним прав на розміщення  військових  баз  на  своїй  території  або  ж  виражену  готовність  вступити в  НАТО,  здавалося  найбільш ефективною гарантією власного збереження у владі [13, с. 112.]  

     Немає підстав  припускати,  що з приходом до влади адміністрації  Обами Сполучені Штати публічно проголосять відмову від політики республіканців по розширенню НАТО на пострадянський  простір.  А  при  збереженні  високої  конфліктності відносин в  СНД  і  навколо  нього  можливості конструктивної взаємодії між Росією і США на пострадянському просторі вельми незначні. Проте, як Росія, так і США не можуть не зважати на те, що останнім часом  тут стала складатися нова  ситуація, яка  може дати  передумови  для  російсько-американської  взаємодії, нехай і обмеженого по своїх масштабах. 

     Ключ  до проблем на пострадянському просторі – це не стільки відносини Росії з США, Заходом в цілому або Китаєм в цьому районі миру, скільки відношення Росії безпосередньо з сусідами по СНД.

     Країни  з  молодою  і  несталою  державністю, що оточують  Росію,  особливо  хворобливо  відносяться  до  питань  територіальної цілісності  і  суверенітету.  Уявні  або реальні погрози цим цінностям є головною темою спекуляцій  місцевих  націоналістів  і  шовіністів,  прагнучих згуртувати свої народи в умовах  соціально-економічних  неурядиць і слабких національних традицій [16, с. 62].

     Відповідно, будь-які заяви з боку різних російських  діячів  по приводу «історично  несправедливих»  меж сусідніх  країн,  по-перше,  не обґрунтовані з погляду сучасного міжнародного права, а по-друге – понад усе сприяють курсу місцевих націоналістів на протистояння з Росією   пошук  зовнішніх  союзників.  Ні  у  однієї  країни  миру,  включаючи Росію, немає історично справедливих меж, до яких не було б  ніяких  претензій  у інших  держав.  Але  ці  питання,  як   показав досвід ЄС, краще всього вирішуються  на шляху всеосяжної інтеграції країн. Останню понад усе підриває будирование територіальних тим навіть на неофіційному рівні, якщо влада не засуджує  їх жорстко і ясно і тим більше – якщо відмовчується, займає двозначну позицію або намагається використовувати  такі демарші як інструмент непрямого тиску.  

     Взаємодія Росії з пострадянськими країнами повинна виходити  з конкретних  російських  економічних,  військових, демографічних,  гуманітарних  інтересів  і  міркувань  безпеки ( охорона  меж,  боротьба  з  організованою  злочинністю,  наркобізнесом,  тероризмом,  нелегальною  міграцією  і ін.). Будь-які спроби відтворити в тій або іншій формі СРСР всупереч  волі  сусідніх  держав  носять  неоімперське  забарвлення і викликають у сусідів або реакцію відштовхування,  або  утриманські устремління. І те, і інше підриває взаємовигідну інтеграцію і зрештою завдає збитку інтересам Росії. Головною  довгостроковою  умовою  консолідації  позицій Росії  в  СНД  є реалізація програми  Президента  Росії  Д.Медведєва  по  переходу  країни  на  високотехнологічну,  інноваційну економічну  модель, вкладенням в людський  капітал,  розширенню  демократичних  норм  і інститутів, боротьбі з корупцією і надмірною бюрократизацією економіки  і  внутрішньої  політики.  Тоді  наша  країна  абсолютно  природно  стане  лідером  на  ринках  СНД,  сильним конкурентом США, Євросоюзу, Китаю, Японії, перестане бути для сусідів перш за все енергетичним донором. При всіх наявних розбіжностях в поглядах на бажані перспективи розвитку ситуації в пострадянських державах ні Росія, ні США не можуть залишатися байдужими до можливості дестабілізації і радикалізації ситуації в цьому регіоні [10, с. 98].  

     Як  вже наголошувалося вище, суть можливої згоди полягає в тому, що НАТО, щонайменше, відкладає на невизначене майбутнє своє розширення на пострадянський простір, а Росія, з свого боку, гарантує суверенітет і територіальну цілісність країн СНД за умови збереження ними, як мінімум,  військово-політичного  нейтралітету.  При цьому  економічне змагання в СНД продовжуватиметься.

     Завдання  російської зовнішньої політики і дипломатії – знайти такі  форми  згоди,  які  були  б  надійні  і  прийнятні  для всіх сторін. Як загальний контекст таких компромісів може служити  нова архітектура європейської безпеки.  Додатковим стимулом до згоди для США стала б активніша взаємодія з  Росією по глобальних і регіональних проблемах.

     Нарешті,  Росії  потрібно  стримати  нинішню  військово-політичну (але, звичайно, не економічну) активність в Західній півкулі. Така політика має звичай знаходити  власну інерцію, і, якщо вона прийме серйозні масштаби, США врешті-решт можуть дати на неї жорстку військову відповідь як в СНД, так і в Новому Світлі.  

     1.5. Ситуація в Афганістані

     Ситуація  в  Афганістані  для  міжнародних  сил  стає все більш складною. Талібан розширив свою присутність  в країні з 54% території в 2007 р. до 72% до кінця 2008 р. Військові успіхи руху Талібан, разом із загальним зростанням злочинності,  відображають  нездатність  легітимних  сторін (міжнародного  військового  контингенту,  афганської  армії,  цивільних  організацій, уряду в кабулі) усунути ключові причини насильства. Основні причини погіршення ситуації такі:

     •  відвернення величезних ресурсів США  на війну в Іраку і провал  цієї  операції  розкололи  антитерористичну  коаліцію 2001 р., обмежили військові  і економічні  ресурси для стабілізації Афганістану, укріпили моральний дух ісламських екстремістів і спричинили розширення ним допомозі з-за кордону;

     •  посилювання названих чинників конфронтацією  США з Іраном;

     •  нездатність створити органи, здатні контролювати владу в провінціях і боротися з повстанськими рухами;

     •  відсутність єдиної  послідовної  політики  залучення місцевого  населення в співпрацю;

     •  зростання  суперечностей  між  учасниками  коаліції,  здатних  в перспективі розвалити її остаточно;