Міжнародні розрахунки та їх основні форми

     Банк-емітент  здійснює випуск пластикових карток і надає їх у розпорядження  клієнтів. При цьому картки залишаються  у власності банку, а клієнти  одержують право їх використовувати.

     Прийом  картки до оплати або видача готівки  супроводжуються її авторизацією. Первинну обробку запитів на авторизацію  здійснює еквайзер-центр (еквайзер-банк). Як правило, банк-еквайзер є й банком-емітентом, але банк-емітент не обов'язково є банком-еквайзером.

     Процесінговий центр веде базу даних платіжної  системи. Тут зберігається інформація про ліміти держателів карток.

     Розрахунковий банк здійснює оперативні взаєморозрахунки банків—членів системи, які для  цього відкривають кореспондентські рахунки у розрахунковому банку.

     Батьківщиною  пластикових карток є США. Перші  картки були не пластиковими, а паперовими. У 1914 році великі американські магазини почали надавати постійним клієнтам, вартим довіри, кредитні картки. У 1928 році були випущені металеві картки з рельєфно витисненими іменем та адресою клієнта. Це давало можливість продавцям швидко за допомогою копіювального паперу фіксувати дані про клієнта. Зрозумівши, що загальна мережа обслуговування збільшить  клієнтуру кожного торговельного  підприємства, 1936 року близько тисячі магазинів та інших торговельних установ погодилися кредитувати  спільних клієнтів. Подальше просування кредитних карток відбулось у  сфері громадського харчування — 1950 року з'явилася ресторанна картка Dinners Club, яку почали застосовувати багато ресторанів Нью-Йорка. Успіх Dinners Club був  таким вражаючим, що й американські банки вирішили розпочати випуск кредитних карток, які вже обслуговувалися  в ресторанах, магазинах, готелях  тощо.

     Першу банківську кредитну картку випустив 1951 року Franklin National Bank. У другій половині 50-х років декілька великих банків, зокрема Bank of America, Chase Manhattan і Marine Midland Trust, ввели в обіг власні кредитні картки, Bank of America — найбільший каліфорнійський  банк, використовуючи мережу своїх  відділень, зміг забезпечити умови  для найширшого прийому своїх  кредитних карток. До його системи  приєдналося багато невеликих банків. А 1966 року Bank of America почав надавати ліцензії на свою систему банкам у США та інших країнах. У 1970 році Bank of America передав  операції з кредитними картками компанії National Bank America, Inc. (NBI), членом якої він став; 1977 року NBI отримала назву VISA USA Inc., а згодом — VISA International.

     У США з декількох регіональних асоціацій, які випускали власні кредитні картки, з 1967 року утворилася компанія Interbank Card Association, яка згодом отримала назву MasterCard International і на теперішній час є одним із лідерів світового  карткового бізнесу. Паралельно з MasterCard у США (а згодом і в усьому світі) почала діяти система, яка випустила  першу картку з пластика, — American Express. Протягом 1984—1985 років представники VISA та MasterCard узгодили низку технічних  стандартів і почали випускати спільні  списки заборонених до прийому карток.

     Європейські «карткові» компанії EuroCard, Eurocheck Holding та Eurocheck International 1992 року створили компанію Europay International, що ознаменувало виникнення нової об'єднаної європейської платіжної  системи, яка мала право на управління торговими марками EuroCard та Eurocheck. Пізніше  їй були передані права на ведення  операцій в Європі і збирання MasterCard International. Таким чином, банк, що приєднується до системи Europay, дістає змогу випускати  як картки EuroCard, так і картки MasterCard.

     З часом компанії MasterCard та Europay з метою  розширення пропозиції своїх послуг заснували на паритетних засадах  нову систему — Maestro, яка випускає одноіменну дебетову картку. Компанія Europay International одержала права на діяльність в Європі від Cirrus — дочірньої  компанії MasterCard, яка випускає картку для використання у банкоматах.

     Здійснюючи  розрахунки, держатель пластикової  картки обмежений одним або декількома лімітами. Характер лімітів та умови  їх використання досить різноманітні, але їх можна звести до двох основних сценаріїв:

1.Держатель  дебетової картки мусить заздалегідь  внести на свій банківський  рахунок певну суму. Її розмір  і визначає ліміт картки.

2. Держатель  кредитної картки, не вносячи  в банк кошти заздалегідь, може  отримувати кредит. У такому випадку  клієнту встановлюється ліміт  кредиту, в межах якого він  має право використовувати кошти.  Кредит буває як разовим, так  і відновлюваним (револьверним). Відновлення кредиту відбувається  після погашення всієї заборгованості  або її частини. При використанні  кредитної картки авторизація  здійснюється лише у випадку,  коли сума платежу перевищує  певну обумовлену величину. Слід  зазначити, що, видаючи кредитну  картку, банк-емітент може вимагати  від клієнта надання гарантій  повернення боргу. Форма гарантій  визначається індивідуально. Нерідко  нею може бути страховий депозит,  розмір якого, як правило, перевищує  ліміт кредиту. 

     Кредитна  та дебетова картки бувають сімейними  та корпоративними. Для сімейної картки право здійснення платежів у межах  встановленого ліміту надається  членам сім'ї утримувача картки. Корпоративні картки використовуються компаніями та їх працівниками.[27] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  3. Недоліки та переваги окремих видів міжнародних розрахунків.

      Почнемо розглядати недоліки та переваги різних форм міжнародних розрахунків з  розгляду їх привабливості для сторін по купівлі-продажу.  

     З точки зору експортера градація привабливості  така:

1. документарний акредитив;
2. документарне інкасо ;
3. відкритий рахунок.

 

З точки  зору імпортера:

1. відкритий рахунок;
2. документарне інкасо;
3. документарний акредитив .

 

     Розрахунки  з використанням веселів та чеків, банківський переказ, розрахунки кредитними картками в данному випадку розглядати не можна, бо це пов'язано з їх природою.

     Розрахунки  по відкритому рахунку найбільш вигідні  для імпортера, бо:

• оплату імпортер проводить після одержання товарів, а процент за наданий кредит, окремо не стягується;
• відсутній ризик оплати непоставленного або непринятого товару.
• Для експортера ця форма розрахунків найменш приваблива, оскільки
• не містить надійної гарантії своєчасного платежа;
• сповільнює оборотність його капіталу;
• інколи викликає необхідність банківського кредиту.

     Ця  форма розрахунків звичайно застосовується лише на умовах взаємності, коли контрагенти  по черзі виступають в ролі продавця і покупця і невиконання зобов'язань  імпортером тягне за собою припинення товарних постачань експортером. При  односторонніх постачаннях розрахунки по відкритому рахунку в міжнародній торгівлі застосовуються рідко.

     Основні ризики при розрахунках на умовах відкритого рахунку.

     а) Ризик покупця.

     Він відомий також як "кредитний  ризик" і пов'язаний із небезпекою того, що покупець може не оплатити товар через нездатність заплатити або навмисного невиконання зобов'язань. Пам'ятаєте, що експортер губить контроль над товаром із моменту його відвантаження.

     б) Ризик країни.

     Імпортер  намагається оплатити, але уряд імпортера  приймає закони, по валютному регулюванню, що перешкоджають виконанню платежа. Причина введення валютного регулювання може бути  політичною, у вигляді альтер-нативи, валютне регулювання може просто бути результатом фінансового тиску, таким як проблема заборгованості країн третього світу, що означає, що країна імпортера не може дозволити собі сплачувати за імпорт.

     в) Транзитний ризик.

     Товар подорожує значно далі в міжнародній торгівлі, що в внутрішніх угодах, і, отже, існує велика небезпека утрати чи пошкодження товару під час його транспортування від продавця до покупця.[28]

     Розрахунки  в формі  інкасо дають певні  привілеї  імпортеру, основне зобов'язання якого складається в здійсненні платежа проти товарних документів, що дають йому право на товар, при  цьому немає необхідності заздалегідь  відволікати кошти з свого  обігу. Проте експортер продовжує  зберігати юридичне право розпорядження  товаром до оплати імпортером, якщо не практикується  пересилка безпосередньо покупцеві коносамента для прискорення одержання товару.

     Разом із тим інкасова форма розрахунків  має істотні недоліки для експортера. По-перше, експортер несе ризик, зв'язаний з можливою відмовою  імпортера  від платежа, що може бути пов'язане  із погіршенням кон'юнктури ринку  чи фінансового положення платника. Тому умовою інкасової форми розрахунків  є  довіра експортера до платоспроможності  імпортера і його сумлінності. По-друге, існує чималий розрив в часі між  надходженням валютної виручки по  інкасо і відвантаженням товару, особливо при тривалої  транспортуванні  вантажу.

     Для усунення цих недоліків  інкасо на практиці застосовуються додаткові  умови:

     1 )  імпортер проводить оплату  проти телеграми банка експортера  про прийом і відправку на  інкасо товарних документів ( телеграфне  інкасо ). Цей вид  інкасо не  одержав широкого розповсюдження;

     2 )по дорученню  імпортера банк  видає на користь експортера  платіжну гарантію, приймаючи на  себе зобов'язання перед експортером  оплатити суму  інкасо при   неплатеже з боку імпортера.  Додаткова гарантія платежа звичайно  застосовує при розрахунках по  комерційному кредиту, бо при   отсрочке оплати зростає ризик   неоплати  імпортером документів  в зв'язку з можливою зміною  в фінансовому положенні  плательщика.  Інколи банк  імпортера  авалює  вексель.  Аваль ( гарантія платежа  ) - вексельне  поручительство. Банк-авалист  приймає відповідальність за  платіж,  ставя підпис звичайно  на  лицевой стороні векселя  із оговоркою, за кого конкретно  видана гарантія платежа;  інакше  вважає, що  аваль виданий за  векселедавця  переводного векселя  ( експортера );

     3 ) експортер використовує банківський  кредит для покриття iмобiлiзованих  ресурсів.

     Ризики  при розрахунках на умовах документарного інкасо такі ж, що і для відкритого рахунку, а саме, ризик покупця, ризик  країни і транзитний ризик. Як і по всім умовам оплати буде мати місце  валютний ризик, якщо експортер виставляє  рахунок в іноземній валюті.[28]

     Для зменшення ризиків титульні документи  посилаються по такому маршруту :

     1 ) Експортер відвантажує товар  і одержує титульні документи;

     2 ) Експортер посилає титульні  документи в свій банк з  відповідними інструкціями;

     3 ) Банк експортера посилає титульні  документи в банк імпортера  з інструкцією, що документи  можуть бути передані тільки:

     а) проти оплати;

     б) проти акцепту перевідного векселя (тратти) ( законно прийняте зобов'язання оплатити експортерові проти комплекту  документів чи на певну дату в майбутньому ).

     в) проти оплати чи акцепту перевідного  векселя, банк імпортера передає  титульні документи так, що імпортер може одержати товар по прибутті в  його країну.

     При цьому експортер зберігає контроль над товаром до тих пір, поки не буде зроблена оплата, чи не видано законно  прийняте зобов'язання оплатити (вексель).

     По  документарним інкасо експортери зберігають міру контролю над товаром до тих пір, поки вони не оплачені або поки імпортер не акцептує переводной вексель. Коли використовується інкасо на умовах "документи проти платежа", імпортери можуть відмовитися будь-що робити із інкасо, залишивши експортера із його проблемою організації альтернативного продажу, і змушеного при цьому оплачувати вартість зберігання і страхування товару. По інкасо "документи проти акцепту", імпортери можуть не зробити платіж по акцептованому переводному векселю на належну дату, залишаючи експортера без платежа і без контролю над товаром. Проте в разі документарного акредитива, експортери знають, що вони мають банківську гарантію платежа, за умови, що вони виконають терміни і умови акредитива. Отже, по одержанні повідомлення про документарний акредитив, експортери можуть впевнено починати підготовку і відвантаження товару, знаючи, що вони мають банківською гарантією платежа.[13, с.190]

     Ризики  при розрахунках на умовах акредитиву