Автор работы: Пользователь скрыл имя, 24 Февраля 2012 в 12:06, реферат
В сучасній медицині продовжується диференціація її розділів, значно зросла чисельність вузьких лікарських спеціальностей. З кожним роком все ширше застосовуються технічні засоби для обстеження і лікування хворих. Необхідність все частіше звертатись до додаткових методів дослідження хворих (електронних приладів, комп’ютерів, лабораторних досліджень тощо), може привести до втрати психологічного контакту лікаря з хворим, до недооцінки особистості хворого, складного світу його переживань, тривоги, страхів, сумнівів, до штучного розмежування функцій хворого організму на частковості, до надмірної технізації, до дегуманізації клінічної медицини.
Складною методологічною проблемою під час аналізу психотерапевтичної інформації виявляється проблема співвідношення суб'єктивного й об'єктивного. Відомо, що в процесі діагностування лікар використовує як суб'єктивні, так і об'єктивні дані. Лікар повинен враховувати скарги, відчуття, настрій хворого. Ці спостереження надають неоціненну допомогу в пізнанні сутності патологічних зрушень. З іншого боку, психотерапевт повинен враховувати, що психічна інформація в системі "лікар — хворий" щодо адресата (хворого) є об'єктивною.
У психотерапевтичній практиці важливо зважати на принцип конкретного аналізу, який з методологічного погляду треба розуміти як єдність загального, особистого й окремого. З позиції такого підходу психіка людини, її хвороба, навколишнє середовище і методи впливу повинні розглядатися лікарем як сукупність різноманітних за своєю глибиною й ступенем спільності відносин.
У психічній структурі людини відображаються загальні біологічні й соціальні властивості, які є наслідком природної і соціальної організації. Але загальне у психіці людини не існує окремо від особистих біологічних і соціальних зв'язків (вища нервова діяльність, стать, нація, клас, колектив тощо). Нарешті, у психічному образі людини присутні індивідуальні риси ЇЇ соціально-біологічної організації, які становлять зміст конкретної людини. Тому психосоціальна структура кожної окремої людини виступає як синтез різноманітних соціальних сторін, в якому загальне, особисте та окремішнє перебувають у діалектичній єдності.
Морально-психологічний аналіз хворого повинен проводитися на засадах урахування самосвідомості особистості у зв'язку з її потребами, інтересами, здібностями. У принципах психотерапії повинні знайти відображення елементи виховання на засадах усвідомлення хворим необхідності суворого виконання лікувального режиму, призначень лікаря, гігієнічних норм поведінки та ін.
У психотерапії лікарю необхідно враховувати єдність інтелектуального й емоційного, свідомого та підсвідомого.
Пізнання І переживання, раціональне й емоційне — взаємопов'язані сторони духовного розвитку особистості: емоції, які здійснюють мотиваційну й евристичну функції, стимулюють або гальмують пізнавальну діяльність таким чином, як І ступінь розвитку інтелекту забезпечує розвиток емоційної сфери індивіда. З цього приводу угорський лікар І. Харді (1974) говорить: "Переживання страху може справляти і загальний гальмівний вплив, який звужує критичне, логічне, ясне мислення".
За час тривалої медичної практики можливе притуплення почуттів лікаря: якоюсь мірою виробляється звичка до страждань хворого. Цілком очевидно, що подібна емоційна інертність заважає пізнанню хвороби, її діагностиці і, відповідно, лікуванню,
Розуміння єдності раціонального й емоційного має важливе значення для правильного вирішення цілої низки принципових питань психотерапії, медичної етики і деонтології.
Психотерапевтичні контакти, які враховують індивідуальність хворого, повинні давати лікареві можливість вільного вибору І розвитку терапевтичного процесу. Знання медичної психології і методів психотерапії дозволяють більш кваліфіковано збирати анамнез, краще розробляти засоби психоемоційного і психоестетичного впливу на людину в період хвороби.
У всіх випадках психотерапії необхідною умовою її позитивного результату вважається спілкування лікаря та пацієнта. При цьому йдеться не тільки про тему бесіди (розмови), а й про враження, які справляють лікар і хворий один на одного. Своєрідність творення образів співрозмовників (лікаря і хворого), їх поглядів, настроїв, почуттів і думок включає щонайменше два рівні — рівень сприйняття психічного стану іншої людини і рівень розумових оцінок, раціонально оцінюваних позицій, які фіксуються свідомістю.
Усунення протиріч і подолання зміщень єдності чутливого і раціонального у діяльності лікаря — найважливіше соціальне І моральне завдання, оскільки там, де розум і почуття не суперечать одне одному, формують справжні переконання та гуманізм, з'являються бажання і здатність активно діяти на благо людини.
Серед психічних регуляторів життєдіяльності організму людини в умовах норми і патології важливе місце займають емоції. Емоційно-оцінювальна інформація визначає характер соматичної реакції організму. Наприклад, емоції, що виникли внаслідок сприймання прекрасного, підтримують здоровий стан життєдіяльності людини, її гомеостаз і сприяють саногенезу. В інших випадках емоції захищають людину від небезпеки пошкодження. Вони виступають як захисний механізм, за допомогою якого зовнішні і внутрішні подразники перетворюються на мотиви діяльності організму. Відповідно до вимог природного і суспільного середовища, а також потреб самого організму емоції ніби настроюють і до певної міри контролюють відправлення фізіологічних функцій у бік їх оптимальної злагодженості.
У загально біологічному ритмі емоційні реакції, що виникають як наслідок відображення світу, виконують важливу пристосувальну функцію: вони є одним із засобів мобілізації захисних сил організму задля зміцнення здоров'я або подолання тих або тих соматичних зміщень І труднощів життя. Ці реакції справляють особливо сильний вплив на обмін речовин, серцево-судинну й ендокринну системи організму.
Перебіг емоцій умовно можна поділити на кілька фаз: наростання емоційного напруження, момент кульмінації і поступове спадання напруження (заспокоєння). І отже, якщо зважати на ці фази психофізіологічного переживання і правильно управляти ними на засадах використання досконалих, творених тисячолітньою еволюцією механізмів адаптації людини, то це допоможе розкрити дивовижну властивість організму — здатність переносити дуже великі психічні навантаження.
Психоемоційний стан хворого характеризується єдністю свідомого і підсвідомого реагування, це є наслідком спільної роботи кори і підкоркових формувань головного мозку. З погляду рефлекторної теорії, свідоме і підсвідоме як явища психіки перебувають в єдності і водночас мають свої особливості.
Зробимо деякі підсумки розділу. Лікар — не лише представник певної професії, він водночас і філософ, і громадянин, і суспільний діяч з пріоритетами моралі, доброчинності й совісності.
Як пише в своїй книзі "Медицина і українське суспільство" академік Л. Пиріг, "Найяскравішим зразком лікаря — громадянина, філософа, українського патріота — був Юрій Липа. Його коротке життя обірвалося на варті здоров'я повстанців проти більшовицького поневолення".
І далі: "Лікар, утративши впевненість у результатах своєї діяльності, повагу до своєї професії і, зрештою, до себе, перетворився на ремісника-заробітчанина, байдужого до проблем суспільного життя. А без розв'язання проблем соціальних, економічних неможливо підвищити рівень охорони здоров'я, саме існування медика. Отже, професіоналізм, милосердя у його діяльності с похідними від державного устрою, економічних обставин у країні, особливо якщо взяти до уваги, що до поняття здоров'я належить і соціальне благополуччя".
Делікатність, чуйність, терплячість, компетентність — неодмінні умови успіху лікарювання й етичного самовдосконалення студента-медика та лікаря.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Вітенко І.С., Вітенко Т.І. Основи психології: Підручник для студентів вищих медичних навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації.- Вінниця, 2001.
2. Загальна та медична психологія (практикум) /Під заг.ред. проф. І.Д.Спіріної, проф. І.С.Вітенка. – Дніпропетровськ, АРТ ПРЕС, 2002.
3. Основи загальної та медичної психології (практикум) /За ред. проф. І.С.Вітенка, проф.. О.С.Чабана. – Тернопіль, «Укрмедкнига», 2003.
4. Лакосина Н.Д., Ушаков Г.К. Учебное пособие по медицинской психологии. – М.: “Медицина”, 1976. – С.5-57.
5. Клиническая психология: Учебник для студентов медицинских вузов и факультетов клинической психологии /Под ред. проф. Б.Д.Карвасарского. – Санкт – Петербург, 2002.
6. Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология.- М.: Медпрес., 2001.
7. Карвасарский Б.Д. Медицинская психология. – Л., 1982.
8. Лебединский М.С., Мясищев В.Н. Введение в медицинскую психологию. – Л., 1966.
9. Роберт Конечный, Милан Боухал. Психология в медицине. – Прага, 1974.
10. Психология: Словарь /Под ред. АВ.Петровского и М.Г.Ярошевского. – 2-е изд. – М., 1990.
11. Психологічний словник /За ред. В.І.Войтка. – К., 1982.
12. Кондрашенко В.Т., Донской Д.И. Общая психотерапия. – Минск, 1997.
Информация о работе Психологічні аспекти професійної діяльності лікаря