Психологічні аспекти професійної діяльності лікаря

"Чисто й непорочно провадитиму своє життя і своє мистецтво, — йдеться в клятві Гіппократа, вічному кодексі лікарювання. — В який би дім я не зайшов, я увійду туди для користі хворого, далекий від усього зловмисного, неправедного і згубного. Що б при лікуванні — а також і без лікування — я не побачив й не почув про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею".

У цій формулі ніщо не застаріло, це, власне, лікарська етика від альфи до омеги на всі часи.

Варто прислухатися до професійної і водночас етичної настанови видатного лікаря Скіфії Анахарсіса: "Стримуй язик, черево й уд". Для лікаря — це важлива життєва матриця, яка відповідає й християнським настановам. Творчим розвитком клятви Гіппократа стосовно принципів лікарювання в XIX— XX ст. є "Факультетська обітниця лікаря", яка скріплялася його підписом після отримання освіти у вищих медичних навчальних закладах Росії. І саме такий документ київського лікаря та письменника Михайла Булгакова (1891 — 1940) зберігається у Київському міському державному архіві. Його копія наводиться у монографії Ю. Віленського "Доктор Булгаков". Нині цю медико-етичну декларацію втілює й розвиває "Студентська посвята" й "Присяга лікаря України".

"Даю обіцянку в будь-який час допомагати з усім моїм хистом тим, хто звертається до мене по пораду, — проголошується у "Факультетській обітниці", — непорушне зберігати таємниці, які мені довірено, не користуючись ними на зле. Продовжуватиму вивчення лікарської науки й сприятиму всіма силами її процвітанню. Даю обітницю бути справедливим до своїх колег-лікарів. У складних випадках обіцяю звертатися до думки та напучення більш досвідчених лікарів, Коли сам прийду на консиліум, віддаватиму шану їхнім заслугам та намаганням".

Цей непересічний моральний маніфест лікарювання найяскравіше відбився у героїчному літописі земської медицини. Під впливом ліберальних ідей у сільську глушину на боротьбу з епідеміями та дитячою смертністю, з голодом і каліцтвом добровільно поїхали тисячі молодих лікарів. На початку сторіччя земські управи вперше впровадили безоплатну медичну допомогу більшості селянам. Діяльність сільських лікарів з окремих актів доброчинності перетворилася на службовий обов'язок. Відповідно до земської реформи 1864 р. земства були організовані в 40 губерніях Росії, де виникло 2686 земських лікарських дільниць та лікарень, 2620 фельдшерських пунктів. Значна частина цих суспільних новацій припадає на Україну — від створення Херсонської земської санітарної організації до медичної земської діяльності на Полтавщині. ЦІ намагання підтримав М. Пирогов. На земській медичній ниві України самовіддано працювали видатні лікарі-хірурги О. Богаєвський (Кременчук), А. Орловський (Полтава), І. Рубцов (Миргород), Б. Козловський (Сміла), О. Абражанов (Полтава), Ю. Крамаренко (Умань), С. Ковнер (Ніжин), Л. Малиновський (Вінниця), В. Покотило (Одеса), О. Мєщанінов (Харків), І. Юцевич (Єлисаветград), санітарні лікарі М. Тезяков (Херсонська губернія), С. Ігуменов (Харківська губернія), О. Корчак-Чепурківський (Полтавське та Херсонське земства). Земськими лікарями були письменники А. Чехов, В. Вересаєв, М. Булгаков, С. Ніс, С. Руданський, композитор І фольклорист П. Демуцький.

У період громадянської війни (1919 р.) харківський земський лікар П. Соболєв занотував: "Від земської медицини залишився кістяк без плоті й душі". У той нещадний час потерпав і моральний дороговказ земської, а відтак, і світової медицини.

Та зрушили "машину часу" в минуле нові економічні відносини, ера капіталізму відбилася й на суспільній ролі лікарів. Поступово медики перетворюються на найманих робітників, а інколи й па бізнесменів. Але лікарів та медицину тут нема за що картати, як Це робить постмарксистська література радянського гатунку, бо етичні підвалини, зрозуміла річ, набули нових форм. Попри твердження про прагматизм західного суспільства, там працює мережа медичних закладів для бідних людей. Тому залишається справедливим твердження Р. Вірхова (1821 — 1902), видатного німецького патолога та прогресивного громадського діяча: "Лікарі — завжди захисники бідних, І соціальні питання значною мірою належать до їхньої юрисдикції".

Відлунням цих етичних вимог до лікарської спільноти можна вважати багаторічну гуманістичну діяльність Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), особливо щодо стратегії подолання епідемічних хвороб. Та й саме життя переконливо доводить: американські чи, скажімо, німецькі лікарі, хоча вони й уособлюють західний стиль життя з його практицизмом та прагматизмом, проте аж ніяк не втратили етичних ідеалів свого фаху. Аби реалізувати прагнення творити добро, організовано Світову Федерацію Українських Лікарських Товариств (СФУЛТ). Адже моральні настанови діяльності лікарів-українців на всіх континентах — лейтмотив конгресів СФУЛТ, яких за останнє десятиріччя відбулося шість.

І трохи про доброчинність провідних західних фахівців. У дев'яностих роках, вже за часів незалежної України, бригади американських кардіохірургів (школи Д. Кулі й М. Дебейкі) за власні кошти, під час своїх нетривалих відпусток, декілька разів приїздили до Києва, аби, виходячи із доброчинності та колегіальності, прооперувати тяжкохворих в амосовському осередку гуманізму — Інституті серцевої хірургії у Києві. Такою є одна з наочних антитез про незворотну інфляцію моралі й совісності сучасних лікарів.

Повернімося до теоретичних міркувань та настанов.

Лікар повинен ставитися до кожного пацієнта як до індивідуальності, враховувати його особливості. Це необхідно для правильної організації лікувального процесу і способу життя на час хвороби.

Розглянутий аспект спонукає нас дотримувати професійного такту, що складається із системи заходів і форм поведінки, морально-психологічного і вербального впливу на хворого з точки зору доцільності лікування І залежно від особливостей його поглядів психології та світогляду.

Моральне ставлення лікаря до хворого виявляється у кожній його професійній дії, хоч самі ці дії не входять у безпосереднє поняття моралі.

У сфері професійної діяльності особливості поведінки людини залежать від характеру внутрішніх переживань, котрі в свою чергу гуртуються навколо думок, навичок, засобів, які потрібні для виконання даної роботи. Внаслідок цього виробляються звички, формується цільність психологічних процесів. У професійній праці фахівець набуває своєї індивідуальності та стверджує себе як особистість. Вона визначає його ставлення до професії з погляду не лише загальних, а й особистих інтересів.

Процес відображення у свідомості лікаря індивідуальних особливостей хворих визначає основу специфіки тих правил поведінки, котрі регулюють ставлення лікаря до хворого. Кожний з них шукає в іншому найважливіші якості, які є найзначущіші у вирішенні завдання взаємодії. Власне, ці якості відображаються й усвідомлюються кожним із них. Таким чином, професійна діяльність сприяє творенню сприйняття іншої людини. Тривале заняття тією чи іншою діяльністю формує в Індивіда своєрідне сприйняття інших людей, що може з часом стати стійким і перетворитись у професійну звичку.

Ця особливість сприйняття людиною інших людей, яка пов'язана з основним видом діяльності, яскраво проявляється у лікарів, артистів, письменників, працівників юридичних органів, тобто у всіх тих, чия повсякденна робота пов'язана з іншою людиною як об'єктом для реалізації мети професії. Мета медицини відображається у моральній свідомості лікаря, створює уявлення про цінність людського життя, про належні якості особистості лікаря і його моральне обличчя.

У лікарській професійній моралі своєрідного забарвлення набувають усі етичні поняття. Так, наприклад, такі індивідуальні якості, як чуйність, уважність, відповідальність тощо, у медичній професії мають особливий колорит І досягають найвищої моральної оцінки.

Визначення специфіки професійної моралі не означає відокремлення її від загальних морально-етичних поглядів. Професійна мораль — це сфера особливого виявлення загальних моральних поглядів, які пов'язані з умовами професійної діяльності і регулюють внутрішньопрофесійні взаємини. Вона відображає сукупність моральних настанов, принципів і норм поведінки відповідної групи людей, які об'єднані одним фахом (професійною діяльністю) з метою задоволення однієї із суспільних потреб.

Це ж саме можна сказати і про лікарську професійну мораль: вона відображує особливе у моралі, зв'язує поодиноке із загальним.

Професійна мораль лікаря має таку структуру: ставлення лікаря до хворого; до здорового; до Інших лікарів І медичного персоналу; до суспільства і держави.

Зміст поняття специфіки професійної моралі лікаря стосовно загальної моралі полягає у своєрідності відносно цілого, коли будь-яке загальне лише частково охоплює окреме конкретне.

Специфіка лікарської моралі у системі моральних цінностей полягає у конкретизації загальних моральних принципів стосовно завдань й умов лікарської діяльності, якщо загальна мораль як форма суспільної свідомості є узагальнене, концентроване вираження суттєвого в ставленні особистості до суспільства, то лікарська мораль відображає ставлення лікаря до особистості й суспільства з позиції збереження життя і зміцнення здоров'я.

Основою професійної моралі лікаря є ставлення лікаря до хворої людини і до здоров'я людей взагалі. При цьому увага концентрується на потребі зміцнення здоров'я і продовження життя особистості та суспільства. Задоволення цієї потреби і є професійним завданням і моральною метою лікаря. У процесі досягнення цієї мети професійна мораль коригує діяльність лікаря щодо певних принципів і норм поведінки, які не входять у правові основи охорони здоров'я і разом з тим не мають аналогів у загальній моралі (принцип "насамперед не зашкодь", професійний такт, надання допомоги у вільний від роботи час тощо). Завдяки цим нормам і вимогам лікар отримує моральний орієнтир поведінки у найскладніших ситуаціях, що виникають у процесі лікувальної діяльності.

У професійній діяльності лікаря важливого значення набуває психологічна проблема як один із важливих аспектів співвідношення соціального і біологічного. Проблема має природничо-науковий, психологічний, соціологічний, філософський аспекти. Медичну науку у цій частині найбільше цікавить аспект психосоматичного відношення, тобто взаємодія психічного і соматичного у патології.

З'ясування механізмів впливу соматичних змін на психічну сферу і зворотного впливу психічного на соматичне дає можливість конкретно уявити шляхи фізіологічного впливу гуманістичних норм та правил поведінки медичного персоналу на здоров'я пацієнта.

Відомо, що принципи моралі впливають на людський організм не безпосередньо, а через загальний духовний психоемоційний світ особистості. Психічні емоції, які діють на соматичну сферу, є особливим різновидом інформації. Психічна інформація може розглядатись як процес, котрий спонукає виникнення фізіологічних процесів у людському організмі, спрямовує і регулює їх.

Джерелом такої інформації можуть бути як зовнішні впливи, так і внутрішні зміни, які з'являються на різних рівнях (біологічному, психічному, соціальному) життєдіяльності організму.

Механізм психосоматичного впливу ґрунтується на принципі причинно-наслідкової зумовленості, на генетичній залежності низки феноменів.

Вплив психічних процесів на фізіологічні функції організму підтверджується науковими дослідженнями.

Під час аналізу психогенних наслідків за соматичною схемою треба мати на увазі їхню якісну своєрідність. Ці наслідки можуть бути одночасно позитивними і негативними, нормальними і патологічними.

Механізм психологічного впливу на тілесні процеси включає в себе і морально-естетичні чинники. Відомо, наприклад, що страх, образа і багато інших складових морального впливу можуть стати безпосередніми причинами фізичної смерті людей. Саме подолання страху, усунення інших від'ємних моральних чинників, які негативно впливають на людину, стає важливою умовою зміцнення фізичного здоров'я людини. Високі соціальні якості додають людині сили і витривалості у подоланні складних життєвих ситуацій, що призволять до патофізіологічних змін у людському організмі.

З'ясуємо, який вплив справляє хвороба на особистість пацієнта, на його життєві настанови і моральні орієнтири, на його роль у суспільному житті. У багатьох людей хвороба підвищує гостроту світосприйняття, наснагу до творчості й діяльності. Критичний стан людини у різні періоди хвороби часто спричинює й критичні періоди у свідомості особистості, котрі можуть бути поштовхом до зміни деяких моральних цінностей. Особливо хвороба впливає на людей, у котрих ще не до кінця сформувалися світоглядні настанови, переконання.

Таким чином, моральний і психологічний стан хворого залежить не тільки від особистого сприйняття хвороби, а й від особистого світовідчуття, переконань, духовної зрілості тощо.

З медико-професійного погляду лікаря повинен цікавити морально-психологічний стан хворого, бо пригнічений стан (душевна драма) знижує фізіологічну межу захисту через психосоматичні кореляції, тому терапевтичні засоби стають менш ефективними. Отже, лікар повинен бути відповідальним щодо можливості морального впливу на хворого, що реалізується особливо яскраво у психотерапії — методі психічного впливу на особистість.

Психотерапія, загалом, — це метод, за допомогою якого лікар впливає на другу сигнальну систему, а через неї на весь організм. При цьому необхідно враховувати такі особливості: зовнішній вплив (слова або дії лікаря, навколишні події, витвори мистецтва тощо); центральну ланку (виникнення образу, що супроводжується вольовими і розумовими імпульсами); зворотну реакцію хворого. Всі зовнішні і внутрішні впливи на психологію хворого заломлюються крізь призму біологічних, психічних і соціальних його особливостей. Тут доцільно враховувати структуру конкретної особистості як сукупності біологічно і соціальне зумовлених властивостей, прямі й опосередковані зв'язки особистості з навколишнім середовищем та іншими людьми.