Психологічні аспекти професійної діяльності лікаря

Психологічні аспекти професійної діяльності лікаря

В сучасній медицині продовжується диференціація її розділів, значно зросла чисельність вузьких лікарських спеціальностей. З кожним роком все ширше застосовуються технічні засоби для обстеження і лікування хворих. Необхідність все частіше звертатись до додаткових методів дослідження хворих (електронних приладів, комп’ютерів, лабораторних досліджень тощо), може привести до втрати психологічного контакту лікаря з хворим, до недооцінки особистості хворого, складного світу його переживань, тривоги, страхів, сумнівів, до штучного розмежування функцій хворого організму на частковості, до надмірної технізації, до дегуманізації клінічної медицини.

Все це може створити невидиму стіну між лікарем і хворим. Виникне загроза, що майбутній лікар буде дивитись на хворого з позиції тільки своєї спеціальності і не оцінюватиме належним чином реакції цілісного організму на хворобу, психічного стану людини, як суб’єкта життя, як особистість.

Враховуючи сказане ставиться завдання навчити майбутніх лікарів особливостям функціонування психіки у здорових та хворих людей, її вплив на перебіг і наслідки хвороби. Лікар зобов’язаний, в процесі спілкування з хворим, забезпечити оптимальну систему психологічних цілющих впливів, в тому числі всіх обставин, які супроводжують хворого в процесі діагностики та лікування. Хворий не є пасивним об’єктом маніпуляцій. Він завжди виступає в ролі друга або противника лікаря. Хворий є активним творцем вторинної психічної симптоматики своєї хвороби. Ось чому своєчасна психологічна оцінка рис особистості хворого і оточуючого середовища дозволить дати надійний прогноз успішності лікування.

ПОРАДИ ЛІКАРЮ

Звернути увагу на психологічні характеристики, які формують комунікативну компетентність лікаря, і від яких залежить професійна успішність: афіліація, емоційна стабільність, емпатії, сенситивність до відхилення.

Сприйняття хворим своєї хвороби: сенситивне (біль гострий, тупий, локалізований тощо), емоційне (страх, тривога, пригнічений настрій, ейфорія і т.п.), вольове (надія на одужання, зусилля подолати хворобу, турбота про обстеження та лікування), раціональне і інформативне (знання про хворобу, її оцінка хворим).

Ставлення хворого до хвороби:нормальне, зневажливе, негативне, нозофобне, іпохондричне, нозофільне, утилітарне. Утилітарна реакція проявляється агравацією, симуляцією і дисимуляцією.

Загальні вимоги, які ставляться до лікаря:

1.                  Загальна висока культура.

2.                  Культура лікарської діяльності.

3.                  Організованість у роботі.

4.                  Акуратність та охайність.

5.                  Порядність та безкомпромісність.

Крім цього лікар повинен володіти якостями, які є обов’язковими для лікарської професії:

1.                  Свідомість обов’язку і відповідальності.

2.                  Сумлінне відношення до своїх службових обов’язків.

3.                  Доброзичливі відношення до хворих, співчуття їм.

4.                  Привітність, витримка і самовладання.

5.                  Терпимість, наполегливість для досягнення позитивних результатів лікування.

6.                  Поєднання обачливості і зваженості у лікувальному процесі.

7.                  У спілкуванні з хворим лікар повинен бути лідером.

8.                  Лікар повинен уміти керувати своїми емоціями і поведінкою в інтересах хворого.

9.                  При відчутті стомлення, пригніченому настрої, дратівливості лікар зобов’язаний бути бадьорим, ввічливим з хворим, його рідними, близькими та з медичним персоналом.

10.               Привітність та теплота при спілкуванні з хворим сприяє більш відвертому діалогу з хворим.

Лікар зобов’язаний мати велику працездатність, уміти розподілити за ступенем важливості свої службові функції, володіти організаторськими здібностями.

На основі уявлень хворих про образ «ідеального» лікаря за ступенем прояву рис співчуття розрізняють два образи лікаря –співчутливий(при домінуванні характеристик, що відображають емпатичне відношення лікаря до хворого) та умовно –емоційно-нейтральний( при помірному прояві даної характеристики). Врахування переважно вольових характеристик дозволило виділити два додаткових образа лікаря –директивнийтанедирективний.Співчутливомулікарю надають перевагу хворі на істерію, у зв’язку з підвищеною потребою в розумінні та визнанні їх оточуючими внаслідок властивого їм егоцентризму.Співчутливогоі одночаснодирективноголікаря обирають хворі неврозом нав’язливих станів, що відповідає потребі цих хворих в керуванні ними та відображає надію позбутися нерішучості за допомогою доброзичливої та сильної особистості лікаря.Емоційно-нейтральнийлікар більше імпонує хворим неврастенією, можливо, внаслідок підвищеної потреби у набутті перш за все такої особистісної якості, як самовладання.

У хворих спостерігається тенденція вибору лікаря своєї статі і більш старшого по віку, що полегшує спілкування. Образ лікаря поєднує в собі наступні риси: розум, захопленість роботою, уважність, почуття обов’язку, терпіння, чуткість, інтуїція, серйозність, доброта. Хворі зближають образ «ідеального» лікаря перш за все з характеристиками лікаря, матері й улюбленого вчителя, керівника на виробництві, колеги. Знання та врахування лікарем лікувальних очікувань (інформації про своє захворювання – у хворих з емоційно-нейтральним, установка на співчуття і підтримку – «співчутливим», очікування магічного зникнення хвороби – у хворих з директивним образом лікаря), сприяє вибору оптимальної психотерапевтичної тактики (при індивідуалізації лікувальних методів, подоланні опору хворого, підвищенні його довіри та активності).

Сприйняття лікарем і хворим один одного впливає на формування контакту між ними. Розрізняють три основні форми емоційно-рольової взаємодії (психотерапевтичного контакту) між ними –керівництво, партнерство і керівництво-партнерство.Керівництво з емоційно-нейтральним відношенням зустрічається при рішенні лікарем задач симптоматичної психотерапії, при слабкій лікувальній мотивації хворого, пасивній установці і невисокому інтелектуальному рівні. При співчутливому відношенні – у хворих з достатнім інтелектуальним рівнем, але соціально незрілих, нерідко з психічним інфантилізмом. Для форми психотерапевтичного партнерства характерно намагання лікаря розвивати активність і відповідальність хворого за наслідки терапії. Форма взаємодії лікаря і хворого у вигляді керівництва-партнерства відрізняється тим, що характер взаємодії змінюється від керівництва до партнерства внаслідок того, що хворий стає активним учасником лікувального процесу.

В залежності від ступеня відповідності (конгруентності) емоційно-рольової поведінки були виділені три варіанти: конгруентний, нестійко-конгруентний і не конгруентний.

Показниками оптимальностівзаємовідносинміж лікарем і хворим є ступінь прийняття хворим емоційно-рольової взаємодії з урахуванням уявного образу лікаря (високий ступінь частіше при партнерстві з співчутливим відношенням, ніж при керівництві з емоційно-нейтральним відношенням), ступінь прийняття хворим задач лікаря, які нерідко не співпадали з лікувальними очікуваннями хворого, з його лікувальною мотивацією, ступінь активності хворого в лікувальному процесі. Подолання опору, що виникав при конфронтації, при обговоренні неправильних позицій хворого, приводило до значного поглиблення контакту і підвищенню активності хворого. Найбільш ефективною формою контакту є партнерство з співчутливим відношенням. Взаєморозуміння та довірливі відношення між лікарем і хворим найбільше цінуються хворими.

Знання лікарем установок хворого по відношенню до лікаря та лікування може сприяти обґрунтованому та оптимальному вибору «стилю» поведінки з хворим. Керування лікарем процесом підвищення сумісності у взаємовідношеннях із хворим приводить до розвитку конгруентності контакту, що є основою ефективності лікування.

Психологія діагностичного процесу.

Процес постановки клінічного діагнозу має багато аспектів і являється предметом спеціальних клінічних дисциплін (внутрішні, хірургічні, інфекційні, психічні та інші хвороби). Діагностику необхідно розуміти як цілеспрямований, активний, творчий пізнавальний процес. У зв’язку з цим до лікаря пред’являються відповідні вимоги як до особистості, так і до його фізичного і психічного стану в процесі діагностики та лікування.

Основні складові якості лікаря в діагностичному процесі:

1.                  Повноцінне фізичне та психічне здоров’я лікаря.

2.                  Високий рівень професійної підготовки в питаннях теоретичної і клінічної медицини та за його спеціальністю.

3.                  Максимальна концентрація уваги та позитивний емоційний стан лікаря при викладанні хворим скарг, анамнезу життя та хвороби.

4.                  Враховувати індивідуальні особливості хворого (особистість, темперамент, характер, психічний стан).

5.                  Лікар зобов’язаний побудувати розмову так, щоб досягти найбільшої довіри, прихильності до себе з боку хворого (належний психологічний контакт).

6.                  У спілкуванні з хворим лікар повинен бути лідером.

7.                  Емоційний стан лікаря, його співчуття не повинні проявлятися ззовні у міміці, жестах, поведінці (належне самовладання).

8.                  Запитання лікаря повинні бути зрозумілі хворому, темп мови не повинен бути прискореним. Якщо відповіді немає, необхідно повторити запитання.

9.                  Накопичуючи інформацію про хворого (анамнестичні дані, скарги, симптоми), лікар їх аналізує, синтезує, робить висновки і визначає робочу схему побудови передбаченого діагнозу.

Таким чином, у вирішенні діагностичної задачі, вибору адекватного лікування, психічна діяльність лікаря спрямована в плані активного сприйняття, гнучкого мислення із здібністю співставляти наявну симптоматику з аналогами патології (диференційний діагноз), уміння моделювати діагноз хвороби. Відповідно до діагнозу, фізичного і психічного стану хворого призначається адекватне лікування. Плануються психопрофілактичні, психогігієнічні і реабілітаційні заходи.

Етапи діагностичного процесу:спілкування, орієнтації (оцінка невербальної поведінки-погляду, міміки, пози, активного вислуховування скарг), аргументації, корегування.

Моделі стосунків "хворий - лікар":

1.Керівництва.

2. Партнерства.

3. Контрактна модель.

Ятрогенія(від лат. іatros - лікар) – загальна назва психогенних розладів, що виникають внаслідок негативних впливів на людину слів, що ранять психіку, (ятрогенія) або дій (ятропатія) лікаря або медичної сестри (сорогенія). У походженні ятрогенії важливу роль відіграють поведінка хворого та особливості особистості хворого (недовірливість, тривожність, іпохондричність, підвищена емоційність тощо).

Ятропатіяминазивають негативні наслідки для здоров’я хворого, які викликані неправильними призначеннями та діями лікаря. В залежності від походження розрізняють наступні групи ятропатій:травматичні (травми дитини при невірному прийманні пологів, пункції, анестезії), інтоксикаційні (помилковий вибір ліків, їх передозування, непереносимість), інфекційні (несприятливі наслідки застосування сироваток і вакцин з вини лікаря), організаційні(невірна організація обстеження, лікування та догляду за хворим)

Професійна деформація– стан емоційного, психічного, фізичного виснаження лікаря внаслідок хронічного виснаження ресурсів.

Класифікація лікарських помилок: діагностичні, лікувально-тактичні, технічні, організаційні, деонтологічні, помилки в заповненні документації.

Професійна мораль як основа лікарської етики

Мораль (від лат. moralis — моральний, moris — звичай) — це сукупність історично зумовлених правил, норм, звичаїв, принципів співжиття і поведінки людей їхні відносини в процесі виробництва матеріальних і духовних цінностей, що визначають їхні обов'язки один до одного, до соціальних груп, верств класів, до суспільства, і виконання яких базується на громадській думці.

Етика, мораль, людина — це органічне триєдинство є чи не найвагомішим соціальним орієнтиром у становищі суспільства й особистості. Справді, як ми вже вказували, грецьке слово ethos — тобто звичай, характер, система норм поведінки — визначає провідні моральні спрямування індивіда у вимірі між людських взаємин, а отже, до певної міри і психологічний портрет державних стосунків. Етика — наука про мораль і моральність, добронравність і доброчесність, правила порядності, зазначається у складеному С Караванським "Практичному словнику синонімів української мови ' (1993). Таким чином, етику можна тлумачити як витоки моральної структури особистості й кодекс поведінки людей у ставленні один до одного Етика, без сумніву, відображає духовні настанови людства. У цьому сенсі етичним катехізисом є Євангеліє Зацитуємо посилання із нього "Довго терпіть же й ви, зміцніть серця ваші" (Як 5, 8) "Бережи неповинного та дивися на праведного" (Пс 37 37) "Повстримай від гніву й кинь пересердя" (Пс 37 8), "Роблячи добро, не знуджуймося, до часу свого пожнемо, коли не ослабнемо" (Галатів 6 9) "А плід Духа любов, радість, мир, довготерпіння, віра, здержливість, лагідність' (Галатів 5 22, 23).

Етичні закони і позиції у медицині — це погляди і знання, які наочно інтегрують моральні основи особистості лікаря й загалом лікарювання, теорію й практику стосунків з хворими, суспільством та колегами. Медична етика включає постулати про лікарський обов'язок, слово лікаря, лікарську тасмницю, добро й зло, інші моральні та філософські категорії І пріоритети в охороні здоров'я. А лікарська деонтологія — це догми професійних обов'язків у медицині, вона с прикладною частиною концептуального вчення про медичну етику.

Зрозуміла річ, не Існус окремих етичних категорій щодо поведінки лікаря, фельдшера, медичної сестри чи санітарки. Етичні принципи у медицині — неподільне ціле, хоча кожний окремий медичний фах мас свої професійні, а отже, й етичні відмінності. Проте переважають всеосяжні моральні правила й загальні етичні настанови: слово, чесноти, намагання й знання медичного працівника, його невід'ємні моральні гасла в практичній поведінці відіграють істотну роль у зціленні хворого й допомозі йому.