Поняття політичного конфлікту. Його типи і функції

Статусно-ролеві конфлікти  використовуються в боротьбі за підвищення особистого та групового статусу  в політичній структурі суспільства (за місце в ієрархії політичної влади, за сукупність і обсяг політичних прав і свобод, за можливість впливати на політичне життя). Прикладом може слугувати конфлікт між центром  і регіонами.

Метою режимних політичних конфліктів є зміни існуючого  політичного устрою або політичного  курсу.

Конфлікт цінностей, конфлікт інтересів і конфлікт політичних культур [3, c. 60–100] розрізняють як види. У конфлікті цінностей суперечності полягають в різних уявленнях  про саму політичну систему, політичний курс і правила політичної гри.

У конфлікті політичних культур  відбувається зіткнення різних політичних цінностей, норм, звичаїв, способів політичної поведінки, ціннісної орієнтації і  цілей політичного розвитку. Найпомітніше ці конфлікти виявляються в періоди  радикальних реформ.

У конфлікті інтересів  боротьба точиться у сфері розподілу  й перерозподілу  ресурсів (влади, матеріальних благ, духовних цінностей).

Значення та місце конфлікту  в політичному житті може бути уточнено на основі його функцій. Під  функцією конфлікту розуміють наслідки або спрямованість його дії на суспільство в цілому або на окремі сфери життєдіяльності. Особливістю  функцій конфлікту є те, що виявляються  вони в наслідках, після його завершення. Класифікація, типологія і якісна оцінка конфлікту має умовний  характер [2].

Серед функцій-наслідків  політичного конфлікту розрізняють  такі: політичні, економічні, військові, екологічні, демографічні.

Функції конфлікту можуть бути позитивними й негативними.

До позитивних можна віднести:

· функцію розрядки напруженості. Конфлікт відіграє роль «відвідного  каналу» напруженості, за допомогою  якого суспільне життя позбувається пристрастей, що накопичилися;

· комунікативно-інформаційну та єднальну функцію. Під час зіткнення  сторони отримують більше інформації одна про одну, дістають можливість зближення на якій-небудь спільній платформі;

· стимулюючу функцію. Виступає рушійною силою соціальних змін;

· функцію переоцінки, зміни  цінностей і норм суспільства.

До негативних функцій  конфлікту належать такі:

· загроза розколу суспільства;

· несприятливі зміни у  владних стосунках;

· розкол у мало усталених  соціальних групах;

· несприятливі демографічні процеси тощо.

Тип конфлікту, як правило, зумовлює шляхи його розвитку. Так, внутрішньодержавний  конфлікт може вирішитися одним із таких шляхів:

· компромісом;

· консенсусом;

· урегулюванням шляхом переговорів  конфліктуючих сторін;

· революцією;

· державним переворотом;

· політичною згодою конфліктуючих  сторін перед зовнішньою загрозою;

· іноземною інтервенцією.

Дуже важливо не допустити  розростання конфлікту або, принаймні, мінімізувати його негативні наслідки. У процесі управління конфліктом важливо враховувати етап його формування та розвитку [7, c. 378]. Майбутній конфлікт зароджується в атмосфері напруженості у відносинах між опозиційними сторонами, що свідчить про наявність предмету суперечки й конкуренції, незбігу  позицій. Це так званий етап виникнення конфлікту. На цьому етапі важливо  виявити справжні причини напруженості, що були в її основі, перевести приховані, неявні, латентні конфлікти у відкриту форму. Такий аналіз може сприяти  локалізації суперечки, введенню її в рамки, які дозволяють контролювати перебіг подій. Ефективність дій  влади на етапі розвитку конфлікту  визначається здатністю законними  методами забезпечити зниження напруженості в стосунках сторін і навернути  їх до примирення позицій, встановити певні норми та правила взаємодії. Організувати діалог і відкрито інформувати  громадськість про позиції сторін, уживані заходи з урегулювання конфлікту, локалізувати соціально-психологічне збудження, спричинене політичним конфліктом, не допустити його поширення в  суспільстві. Етап завершення конфлікту  є найскладнішою фазою, оскільки від результату припинення протиборства залежить новий розклад сил у  суспільстві. Можливі два варіанти завершення конфлікту: досягнення примирення сторін або непримирення їх, тобто  нерозв’язаність конфлікту.

Примирення, у свою чергу, може мати характер повного або часткового врегулювання конфлікту. Він може вичерпатися  сам собою, наприклад, через втрату актуальності предмету суперечки, втому  учасників, виснаження ресурсів тощо. Існують два найпоширеніші загальні шляхи примирення сторін:

1. Мирне розв’язання конфлікту,  в основі якого: 

· досягнення компромісу завдяки  збереженню вихідних позицій;

· угода, що ґрунтується на взаємних поступках;

· виснаження ресурсів однієї або декількох сторін, що унеможливлює продовження конфлікту;

· здобуття в процесі протиборства взаємоповаги сторін, порозуміння, врахування прав та інтересів суперника.

2. Примирення на основі  примусу завдяки: 

· перевазі сил і ресурсів з одного боку та їхнього дефіциту з іншого;

· ізоляції однієї зі сторін, пониженню її статусу, а також  іншому стану, що свідчить про послаблення  позицій, поразку;

· знищенню противника, внаслідок  чого мир встановлюється за відсутністю  ворога.

Найпоширенішим методом  досягнення примирення сторін є переговори. Найефективнішим результатом переговорів  є угода на основі компромісу.

Конфлікти, що зачіпають  державу як основу політичної системи, характеризуються як політичні кризи. Політична криза – це стан політичної системи суспільства, коли поглиблюються  й загострюються наявні конфлікти, різко посилюється політична  напруженість. Вона характеризується як перерва у функціонуванні певної системи. Політичні кризи поділяються  на зовнішньополітичні та внутрішньополітичні.

Внутрішньополітичні:

· урядова криза – нездатність  уряду вирішувати поставлені перед  ним завдання з управління, невиконання  його розпоряджень місцевими виконавчими  органами;

· парламентська криза  – розбіжність рішень законодавчої влади з думкою більшості громадян країни або зміна співвідношення сил в парламенті, припинення його роботи як інституції;

· конституційна криза  – фактичне припинення дії Основного  Закону країни;

· соціально-політична (загальнонаціональна) криза – включає всі три  названі, зачіпає основи суспільного  устрою й упритул підводить до зміни влади.

Політичні конфлікти та кризи  взаємопов’язані явища: конфлікт може бути початком кризи і криза може бути підставою конфлікту. Конфлікт за часом і тривалістю може включати декілька криз, і сукупність конфліктів може становити зміст кризи. Політичні  кризи й конфлікти дезорганізують, дестабілізують обстановку, але водночас, у разі їхнього позитивного вирішення, є початком нового етапу розвитку.

Способи врегулювання політичних конфліктів залежать від їхнього  виду. Регулювання горизонтального  конфлікту зумовлено законодавчо  закріпленими правилами політичної боротьби. Воно також залежить і  від мистецтва політичних лідерів  використовувати групи підтримки, знаходити прибічників і компроміси. Якщо під час дискусій, дебатів, переговорів, роботи погоджувальних комісій не вдається знайти компроміс і конфлікт прямує у глухий кут, то в демократичній політичній системі існують такі варіанти його розв’язання:

· звернення до Конституційного  Суду;

· відставка уряду;

· розпуск  парламенту та призначення дострокових парламентських виборів;

· організація і проведення референдуму зі спірних питаннях та ін.

Складнішими для врегулювання є вертикальні статусно-ролеві конфлікти, що виникають між центром і  регіонами. Регіони можуть претендувати не лише на підвищення свого соціально-економічного й політичного статусу, а й  прагнути до цілковитої політичної незалежності. Такі конфлікти можуть призвести  до широкомасштабних бойових дій  і численних людських жертв, що, приміром, засвідчила війна в Чечні.

Найскладнішими для врегулювання й вирішення є вертикальні  режимні політичні конфлікти. Суб’єктами в них виступають, з одного боку, державні інститути й організації, котрі виражають інтереси панівних верств населення та правлячої еліти, з іншої – опозиційні організації, котрі представляють підвладні  маси. Метою такого конфлікту є  зміна (збереження) існуючої політичної системи. Саме ці конфлікти в разі невдалого розв’язання мають  найбільші негативні наслідки, здатні спричинити громадянську війну. Окрім  цього, складність у вирішенні режимних політичних конфліктів полягає в  тому, що опозиційна сторона може ігнорувати існуючі правила політичної боротьби, вимагати їхньої зміни, діяти незаконними  методами, підштовхувати широкі верстви  населення до масових виступів і  непокори владі.

Якщо в результаті вжитих заходів урегулювати або локалізувати конфлікт не вдається і його подальший  розвиток загрожує суспільству, владні структури повинні бути готовими застосувати силу або зупинити розвиток конфлікту загрозою застосування сили.

Соціально-психологічне тло, на якому виникають і розвиваються конфлікти, характеризують такі чинники:

· радикальні зміни в соціальній структурі суспільства, що виявляються  в стрімкій диференціації населення  за рівнем доходів;

· деформація – зміна  системи цінностей;

· поглиблення соціально-етнічної напруженості на ґрунті конституційних, територіальних суперечностей;

· відсутність досвіду  перебування в конфлікті, нетерпимість до інакомислячих і тих, котрі  інакше діють;

· масові порушення закладених в Конституції прав і свобод громадян.

Особливістю політичних конфліктів у теперішній Україні є те, що вони відбуваються в середовищі самої  влади. Триває боротьба за володіння  реальними її важелями. Роль влади  в конфліктах, які виникають в неполітичних сферах, але які безпосередньо або опосередковано зачіпають основи існування цієї влади, винятково велика.

Основні види політичних конфліктів в Україні:

· між гілками влади, у  т.ч. у процесі становлення інституту  президентства;

· внутрішньопарламентський;

· між політичними лідерами;

· між партіями;

· усередині державно-адміністративного  апарату.

Складність ситуації полягає  в тому, що всі ці політичні конфлікти  накладаються один на одного.

Нова система влади  в країні [8] стала джерелом принципово нових за змістом політичних конфліктів. Раніше це було протистояння влади  й опозиції, а сьогодні головний політичний конфлікт розвивається між  вищими посадовими особами держави.

Політична діяльність в Україні  останніми роками дедалі більше зводиться  до міжінституційних [9] конфліктів компетенції. Це яскраво засвідчують стосунки між Президентом і Верховної  Радою двох останніх скликань, між  Президентом і Прем’єр-міністром  від опозиційної партії. Триває конфлікт між Президентом і Прем’єр-міністром, котрі є представниками партій, що позиціонувалися політичними соратниками  й коаліціонерами. За нинішньої ситуації, коли глава держави втратив статус гаранта Конституції, що є останньою  і ключовою ланкою в складній системі  владних ієрархій, однією з постійних  причин конфліктів у боротьбі за владу  стала процедура призначень посадових  осіб. Це можна прослідкувати на прикладі призначень глав державних  адміністрацій. Сьогодні практично  кожне кадрове призначення, і  на центральному, і на регіональному  рівнях, стає політичною проблемою.

Актуальною причиною конфлікту  всередині державно-адміністративного  апарату в Україні є управлінська криза як наслідок руйнування управлінської  вертикалі 2005-го року. Заміна управлінців  середньої ланки представниками нової політичної команди призвела до некерованості на місцях і в  багатьох центральних органах влади. Конкуренція між Президентом  і Кабміном у призначеннях на посади ще більше ускладнила ситуацію. Голови обласних держадміністрацій не мають  чіткого розуміння того, до якої владної вертикалі вони входять. Вакуум влади заповнюється особами, чия діяльність нічого спільного  не має зі службою на користь суспільству  й державі. В органи влади приходять  представники фінансово-промислових  груп і особи, пов’язані з кримінальними  угрупованнями, котрі діють у  своїх власних інтересах. Усе  це спричиняє втрату авторитету державної  служби й органів державної влади.

Ситуація в країні показує, що, використовуючи недоліки конституційної реформи, Основний Закон намагаються  переробити під найвпливовішу на сьогодні еліту. Постає питання і  про ревізію політреформи. Проте  слід розуміти, що скасувати її можна, але відновити моносуб’єктність верховної влади в країні неможливо. Суб’єктами політики, котрі впливають  на політичні процеси й державний  устрій України, останніми роками стають вищі судові інстанції. 2004 року це був  Верховний Суд, згодом – Конституційний. Саме до нього апелюють органи влади та вищі посадові особи держави, і цей орган як інструмент, що впливає на функцію наслідку конфлікту, може реально вирішувати історичну долю України.

Не маючи досвіду перебування  в конфлікті й виходу з нього, наша країна опинилася в неослабному  конфліктному полі. За умов конфліктної  політики економіка цілковито залежить від політичних процесів, а регулювання  економіки – від політичних інтересів. Це призводить до ігнорування об’єктивних  економічних законів. Уплив на політику великих бізнес-груп створює дисбаланс  в економічному розвитку окремих  регіонів і рівні життя різних соціальних груп, що також сприяє розвитку конфлікту.

Значиму роль в загостренні  конфліктів відіграють засоби масової  інформації.

А громадянське суспільство  не здатне протистояти негативним діям влади через свою слабкість.

Сучасний політичний конфлікт в Україні можна визначити  як горизонтальний з елементами вертикального  режимного конфлікту інтересів, має ознаки внутрішньодержавної  загальнонаціональної  кризи.

Результати дослідження  вказують на те, що політичне конфліктне поле в Україні не знівелюється, поки ініціатива не почне виходити від влади. Політичні конфлікти  в Україні повинні бути обмежені не лише за інтенсивністю, а й за своєю тривалістю. Інакше механізми  державного управління деформуються до такої міри, що не зможуть підтримувати баланс суспільних інтересів. Існує  небезпека, що наслідком конфлікту  може стати нова революція, яка призведе до зміни не лише форми правління  та системи цінностей, а й до втрати державності, вказують політологи [1].