Поняття політичного конфлікту. Його типи і функції

Особливе місце серед  видів внутрішньополітичних конфліктів належить, класовій боротьбі — міжкласовим  конфліктам. Класова боротьба —  це боротьба між класами, інтересами, інтереси яких не збігаються або суперечать одні одним. Нині по-різному оцінюють місце і роль класової боротьби в  розвитку суспільства. Але історія, весь хід розвитку людського суспільства  беззаперечно доводять наявність такої  боротьби, таких конфліктів, які  відігравали і відіграють відповідну роль у прогресивному розвитку суспільства. Історія знає різні форми класової боротьби. Особливе місце в міжкласових  внутрішньополітичних конфліктах належить таким їх видам: повстання, політичний страйк, путч, громадянська непокора, заколот, змова, переворот.

Повстання — масовий відкритий  збройний виступ певного класу або  соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного  й релігійного гноблення. Найгостріша  форма його — збройне повстання. Повстання характеризується тим, що панівні класи не віддають владу  без опору, вдаються до насильства. Збройним повстанням часто починається  революція (взяття Бастилії, жовтневий  переворот у Петрограді). Збройне  повстання може бути правомірним  лише тоді, коли немає ніякої можливості завоювати владу мирним шляхом.

Путч — специфічна форма  збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, на частину армії, що виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом  психологічного тиску на уряд, на підтримку  вимог його повної відставки і  передання влади військовим. За механізмами  захоплення влади путчі близькі  до палацових переворотів. Для них  характерні тенденції до утвердження  тоталітарних форм правління, створення  горизонтальних і вертикальних воєнізованих структур управління для контролю за ситуацією в країні і для боротьби з інакодумцями. Оскільки путчисти не мають широкої підтримки в  масах, вони використовують репресивні заходи. Характерним для них є  намагання поставити армію у  привілейоване становище в суспільстві  й забезпечити тим самим її лояльність до нової влади.

На відміну від заколоту, путч не може перерости в масове збройне повстання проти старої влади. Путчем може бути і спроба перевороту.

Заколот — збройний виступ ворожих державній владі сил, спрямований на захоплення влади, зміну  форми правління або відокремлення  частини території. Заколот має  ширшу соціальну базу, ніж путч, проте за рівнем розмаху і залучення  мас він не досягає значення збройного  повстання, хоч в умовах всебічної  кризи суспільства може перерости  в нього. Заколот може мати як прогресивну, так і консервативну спрямованість.

До насильницької форми  зміни державної влади відносять  і переворот, унаслідок якого  політичне управління країною переходить до рук представників армії. Характер перевороту, його політична спрямованість  залежать від того, які сили —  прогресивні чи реакційні — і  з якою метою здійснюють його, інтереси якого класу вони відстоюють.

До внутрішньополітичних конфліктів належить і змова, під  якою розуміють таємну угоду вузького кола осіб про збройний виступ з  метою посилити або повалити владу, підірвати існуючий лад. Змова військових переважно чиниться реакційними  соціальними прошарками, які не можуть розраховувати на підтримку народних мас. Демократичне суспільство виключає змову як форму боротьби за владу.

Для демократичного суспільства  прийнятнішою є така форма конфлікту, як громадянська непокора, яка може проявлятись у різноманітних  формах: ненасильницький виступ якоїсь соціальної групи чи партії проти  суспільно-політичного порядку, проти  існуючих соціальних норм (правових, морально-етичних правил людського співжиття). Громадянська непокора проявляється мітингами, демонстраціями, політичними страйками, а також протистоянням урядові.

Політичний страйк— найвища  форма страйкового руху. Він проявляється в колективній відмові страйкарів продовжувати роботу аж до задоволення  їхніх політичних вимог. Політичний страйк може супроводитися демонстраціями, сутичками з урядовими військами, з поліцією чи міліцією. Політичні  страйки бувають локальними і  загальними (охоплюють одну або більше галузей економіки), національними (у масштабах усієї країни) і  міжнародними.

Другу велику групу конфліктів становлять зовнішньополітичні {міжнародні) конфлікти. Залежно від сутності, змісту і форми конфлікту, мети його учасників, застосовуваних засобів, втягування інших або вихід діючих учасників, індивідуального перебігу і спільних міжнародних умов розвитку конфлікт може проходити різні фази. Фази конфлікту здатні спресовуватись у  часі, зливатись або розпадатися  на дрібніші.

Першою фазою міжнародного конфлікту є економічне, ідеологічне, міжнародно-правове або тільки дипломатичне ставлення сторін до певної суперечності чи групи суперечностей, які виражені в конфліктній формі.

Другою фазою конфлікту  є визначення своїх інтересів, цілей, стратегії та форм боротьби за вирішення  об'єктивних чи суб'єктивних суперечностей  з урахуванням свого потенціалу і можливостей застосування мирних чи немирних засобів, використання союзників, оцінка загальної внутрішньої і  міжнародної ситуації.

Третя фаза пов'язана із втягуванням  у конфлікт у тій чи тій формі  інших держав.

Четверта фаза — наростання боротьби до найвищого політичного  рівня — міжнародної політичної кризи, яка охоплює не тільки держави, що конфліктують, а й цілі регіони. На цій фазі вже можливий перехід  до практичного застосування військової сили.

П'ята фаза — міжнародний  збройний конфлікт, завершенням якого  є перемога однієї із сторін або  переговори.

У сучасній західній політології  методологічною основою вивчення міжнародних  конфліктів (з'ясування суті, змісту) є  загальна теорія конфліктів Боулдінга. Останнім часом «загальну теорію конфлікту» досить енергійно опрацьовують у різних модифікаціях соціологи, соціальні  психологи, політологи, історики, міжнародники та ін.

Ця теорія претендує на створення універсальної методології  дослідження, що однаковою мірою  застосовується як до конфлікту між  двома індивідами, які випадково  чи не випадково зустрілися на вулиці, до конфліктів у сім'ї чи в групі, між підприємцями однієї чи різних галузей виробництва, так і до всіх типів міжнародних конфліктів, незалежно від їхньої конкретно-історичної, соціально-політичної природи і  змісту, від ситуації у світі. 

«Загальну теорію конфлікту» довгий час не сприймали політологи і вчені більшості країн колишньої  соціалістичної системи, в тому числі  й вітчизняні вчені. Вони виходили з  того, що «загальна теорія конфлікту» не враховує системи, структури і  процесу міжнародних відносин, у  рамках яких виник конфлікт, відносин, притаманних цій системі закономірностей  і тенденцій розвитку, співвідношення сил двох соціально-економічних  систем. Тобто було намагання пояснювати, обґрунтовувати міжнародні конфлікти з класових позицій, з позицій визначення змісту сучасної епохи, що розкривалась у матеріалах і документах світового комуністичного руху. Нинішня переорієнтація на «загальну теорію конфлікту» дає змогу підійти до аналізу міжнародних конфліктів об'єктивніше, науково, універсально. Саме універсальність цієї теорії робить її життєвою, методологічною основою дослідження міжнародного конфлікту.

Інколи міжнародний (зовнішньополітичний) конфлікт розглядається дуже широко. Будь-яка суперечність на міжнародній  арені, об'єктивна чи суб'єктивна, істотна  чи незначна стосовно практичного життя, економічна, політична, ідеологічна  або інші видається за готовий  міжнародний конфлікт.

Економічні, політичні, ідеологічні, територіальні, національно-релігійні  та інші суперечності мають безпосереднє відношення до міжнародних конфліктів, які виникають. Такі суперечності можуть виступати як об'єктивна основа, причина і рушійні сили конфліктів. Реально існуючі суперечності знаходять  пряме чи опосередковане, адекватне  чи суб'єктивістськи спотворене відображення в сутності і в типі конфлікту, в інтересах, стратегії, тактиці  і в засобах здійснення його державами, політичними силами, у зовнішніх  умовах розвитку міжнародного конфлікту.

Окреме місце серед  конфліктів займають міжнаціональні конфлікти. Ланцюгова реакція конфліктів цього  типу охопила цілі країни і навіть регіони, привернувши до себе увагу  світової громадськості. Пояснити те, що відбувається, знайти шляхи до подолання  міжнаціональної напруженості, запобігти  дальшій ескалації ворожнечі  між народами, виробити механізм розв'язання конфліктів, що виникли, — основне  завдання учених і політологів.

Міжнаціональні конфлікти  є специфічною формою вияву конфліктів соціальних. У їхній основі лежить несприйняття домінування одного етносу над іншим. Це стосується економіки, влади і доступу до культурних цінностей. Таке несприйняття проявляється в різних формах — як мирних, так  і насильницьких.

Які основні причини виникнення міжнаціональних конфліктів, напруженості в стосунках між людьми різних національностей? До таких причин слід віднести: помилки в національній політиці, які було допущено в різні  періоди життя країни; міграція з  інших регіонів; зневажливе ставлення  до мови, звичаїв і культури людей  інших національностей; погіршення економічного становища в країні; нездатність центральної влади  стабілізувати обстановку в країні; нездатність місцевої влади вирішувати проблеми, що виникли в регіоні; штучне роздування різними силами національних незгод; діяльність корумпованих, злочинних  елементів. Значний вплив на розвиток міжнаціональних конфліктів мають  засоби масової інформації. Таким  чином, серед причин національної конфліктності  на перше місце виходить економічний  чинник — погіршення економічного становища, на друге — помилки  в національній політиці, на третє— нездатність центральної влади  стабілізувати ситуацію в країні і в регіонах (політичний чинник). Усі три чинники тісно взаємопов'язані.

Спираючись на причини  виникнення міжнаціональних конфліктів, оцінюючи стан міжнаціональних відносин, можна виробити механізми запобігання  їм і локалізації їх. Серед таких  механізмів локалізації конфліктів можна було б визначити і створення  спільної економічної децентралізованої  інфраструктури співробітництва; створення  культурної інфраструктури консенсусу національної культури товариства, фестивалі  народної творчості та ін.); це збільшення відкритості регіону, політика розширення контактів не тільки економічних і культурних, а й інших (туризм, спорт, науковий обмін тощо); залучення третьої сторони до подолання конфлікту. У випадку, коли конфлікт набуває затяжного характеру і сторони не можуть домовитися між собою, виникає потреба в «третейському суді»; спеціальні заходи, що витісняють насилля з міжнаціональних відносин, переводять конфлікт у мирне русло; політико-адміністративний механізм, який передбачає введення федералізму і регіональної автономії; механізм надзвичайного реагування означає обов'язкове введення надзвичайного стану на території, де розвиток міжнаціонального конфлікту набув загрозливої форми.

2.Основні методи  та шляхи врегулювання конфліктів

Долання конфліктів — це, як у дипломатії мистецтво можливого, коли невдачі пояснюються, скоріше, складністю ситуації, неможливістю подолати її, між неправильними діями. Долання  конфліктів — це мистецтво й наука. Розв'язування конфлікту може йти  різними шляхами, залежно від  масштабів, складу учасників, глибини  його розвитку, доктрин. Конфліктологія виробила ряд методів долання  конфліктів, які довели свою дієвість на практиці. Один з них — це уникнення  конфлікту. Цей метод найпоширеніший, але не завжди ефективний. За ним  передбачається відхід з політичної арени того чи іншого діяча; звільнення з роботи за власним бажанням, якщо та чи інша особа не може спрацюватися з керівництвом (адміністрацією) або  з колективом; еміграція з країни, в якій дальше перебування стає неможливим; ігнорування супротивника, уникання зустрічі з ним, відсутність реакції  на дії протилежної сторони. Але  уникнення конфлікту ще не означає  кінцевого розв'язання його. Сама суперечність, яка призвела до конфлікту, залишається.

Другий метод вирішення  конфлікту можна визначити як відкладання конфлікту. Це означає  відхід від політичної боротьби взагалі, відхід зі своїх позицій. Цей метод  досить поширений в практиці політичної боротьби (конфлікт між політичними  партіями та їхніми лідерами, між гілками  влади і тими, хто їх очолює, а  також між державами). Але, як і  перший метод, цей метод не приводить  до кінцевого подолання конфлікту. Сторона, яка здала свої позиції, з подальшим накопиченням сил  і зі зміною ситуації на її користь, може поновити свої претензії іншій  стороні, спробувати повернути собі втрачене. Це твердження ілюструє Версальський договір 1919 p., грабіжницький і принизливий  для Німеччини та деяких інших  країн. Наслідки його відомі — друга  світова війна.

Третій метод урегулювання конфлікту — це мирне протиборство сторін на основі зближення їхніх  позицій та інтересів через посередника. Роль посередника можуть виконувати слідчі або погоджувальні комісії, а останнім часом у вирішенні  конфліктів у деяких країнах беруть участь менеджери з конфліктів.

Завдання посередників є  надавати допомогу сторонам у конфлікті. Цей метод застосовувався ще в  стародавні й середні віки і відігравав позитивну роль. Практику застосування цього методу схвалила Гаагська конвенція 1907 р. Процедуру діяльності погоджувальної комісії регламентувала Ліга Націй  у 1928 р. та ООН у 1948 р.

Четвертий метод долання  конфлікту— арбітраж. Сторони, що конфліктують, добровільно передають свої суперечності для розгляду третій стороні, рішення  якої обов'язкове для обох сторін. Арбітри, розглядаючи конфлікт, керуються  нормами міжнародного права, конституціями  конфліктуючих сторін, нормами договорів. Учені й практики-політики вважають, що даний метод урегулювання конфлікту  може допомогти розв'язати його на даний момент, проте з часом  він може поновитися.