Поняття політичного конфлікту. Його типи і функції

П'ятий, найефективніший, метод  подолання конфлікту— переговори. Переговори дають змогу дійти  згоди, вони відкривають шлях до співробітництва  сторін, що конфліктують. Цей метод  використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто виникненням  людського суспільства. Однією з  найважливіших вимог під час  проведення переговорів є відмова  від позиційних торгів. Коли стоять твердо на позиціях, не вникаючи в інтереси один одного, згоди, звичайно, не досягають. Що позиційний торг дуже заважає в  переговорах, це було добре проілюстровано провалом переговорів про загальну заборону на ядерні випробування за часів  президентства Кеннеді. У сучасних умовах ми бачимо те саме навколо подій  на Близькому Сході та в деяких інших регіонах. Щоб дійти розумного  рішення, необхідно примирити інтереси, а не позиції. Основна проблема переговорів  полягає не в конфліктних позиціях, а в конфліктах між потребами, бажаннями, турботами і побоюваннями кожної із сторін А такі потреби  і бажання — це і є інтереси.

3.Конфліктологічний  підхід до сучасної ситуації  в Україні

Серед багатьох важливих завдань, які постають перед будь-якою державою в процесі державотворення, особливе місце займає завдання досягти національної злагоди, політичної й соціальної стабільності, гарантувати права людини, національних меншин і націй. Це особливо важливо  для поліетнічних держав. До таких  держав належить і Україна, на території  якої проживають представники понад 100 народів. І хоч загалом можна  сказати, що Україна витримує іспит  на демократичність у галузі міжнаціональної  політики, на тлі загострення різного  типу конфліктів у деяких регіонах колишнього Радянського Союзу в  Україні вдається зберегти національну  злагоду і стабільність, але це не означає, що проблем немає.

Для українського суспільства  характерним є стрімке зубожіння  маси населення, відсутність довіри до всіх владних структур, специфічні стосунки між гілками влади, протистояння між партіями і їхніми лідерами. Усе це не може не впливати на зростання  соціальної напруженості в суспільстві. Конфлікти в сучасному світі  мають глобальний характер і є  закономірним явищем. А тому виявлення  передумов, об'єктивних і суб'єктивних причин і мотивів конфліктів, моделювання  їх, пошуки оптимальних способів своєчасного  вирішення їх, локалізації, переведення  з насильницької форми в ненасильницьку, упередження конфлікту, що назріває, а не слідування за ним — усе  це має принципово важливе значення в політиці. Над цією проблемою  працюють науковці, розробляючи практичні  рекомендації політикам.

Ураховуючи поліетнічність нашої держави, особливе значення варто  приділити міжетнічним відносинам. До найбільш конфліктогенних чинників у цій сфері життєдіяльності  українського суспільства можна  віднести поліетнічний склад його населення. За даними перепису населення 1989 p., крім українців, чисельність яких на той  час становила 37,4 млн (72,7 %), в Україні  прождивало 14 млн, або більше ніж 27 %, іноетнічного населення. Найчисленішою  частиною цієї групи є росіяни, яких налічується 11,4 млн і які розселені  дисперсно по всій території України, хоч найбільше їх проживає в Криму  та в східних областях. Друге місце  за чисельністю зайняли євреї  — 486 тис. Вони також розселені по всій території України, але пере-( важно (до 90 %) проживають у містах. Крім того, в Україні проживають представники ще 8 етнічних груп, чисельність яких становить від 500 до 100 тис. Це білоруси, кримські татари, болгари, поляки, греки, румуни й молдовани. Більшість із них проживає компактно в окремих  регіонах України.

Молдовани проживають переважно  в Одеській і Запорізькій областях, поляки — в Житомирській, Хмельницькій і Львівській, угорці — в Закарпатській. В Україні живуть і групи етносів, які налічують від 10 до 100 тис, а також етнічні групи, що нараховують по кілька тисяч осіб: ассирійці, албанці, корейці, карели та ін. Переважна більшість цих народів розселена дисперсно і не має чітко визначених етнічних меж, а це, на думку західних етнополітологів, створює додаткові причини для виникнення конфліктів і труднощі у вирішенні їх. Цю обставину слід враховувати, розв'язуючи будь-які проблеми в регіонах. І хоч Законом «Про національні меншини в Україні», прийнятим у червні 1992 p., гарантується правовий захист представників усіх національних меншин, які проживають у нашій державі, проголошено державні гарантії у навчанні рідною мовою, в розвитку національних мов і культур, використанні національної символіки, відзначенні національних свят, збереженні традицій і звичаїв, пам'яток історії та культури, в сповідуванні своєї релігії та ін., усе ж за умов економічної та соціально-політичної кризи в суспільстві не всі положення Закону можна реалізувати, не вистачає коштів на його фінансування. Труднощі реалізації Закону можуть спричинювати незадоволення з боку окремих етнічних груп або їхніх представників, а це, в свою чергу, може призвести до виникнення конфлікту. Щоб запобігти виникненню конфліктної ситуації, необхідно проаналізувати стан, у якому перебувають національні меншини, проблеми, які існують у задоволенні їхніх етнічних потреб, визначити їхню першочерговість і з урахуванням можливостей держави розкрити механізми розв'язання їх.

Не менш конфліктогенним  чинником, ніж попередній, є прагнення  національної більшості, тобто українців, реалізувати власні етнічні потреби, насамперед мовні та культурні. Відомо, що за часів СРСР пріоритет у розвитку мови й культури надавався російській нації. Було створено російську національно-культурну  інфраструктуру, яка включала освітні  заклади, де викладання проводилося  переважно російською мовою, газети, радіо, телебачення, театри і т. ін. Російськомовне середовище переважало і в адміністративних органах, в армії, міліції і т. д.

За умов розвитку державотворчих процесів спроби української національної більшості змінити пріоритети і  створити умови для розвитку української  культури й особливо мови нерідко  наражаються на незадоволення, а  то й на протидію проімперських сил, які намагаються видати закономірні  процеси за «примусову українізацію».

З іншого боку, частина українців  усе ще не може подолати почуття  своєї національно-культурної меншовартості, проявляє певне небажання змінювати  щось у своєму житті. Без сумніву, становище, коли на власній землі, у  власній державі українці не можуть вважати себе повноправною більшістю, господарем, спроможне викликати  конфлікти, а крім того, значно обмежує  можливості гарантувати повноту  прав іншим етнічним групам.

Ще одна конфліктогенна проблема, що також потребує свого розв'язання, — це повернення українців, кримських  татар та представників деяких інших  народів, які проживають за межами України, на свою історичну Батьківщину. Як відомо, лише в колишніх республіках СРСР нині проживає близько 7 млн етнічних українців. Очевидно, що частина з  них уже зараз прагне вернутися  в Україну, інші — пізніше, але, безперечно, такі міграційні процеси активізуються  найближчим часом.

Економічна ситуація в  Україні не дає змоги відразу  прийняти всіх бажаючих і створити їм відповідні умови для проживання. Невлаштованість, відсутність упевненості  в завтрашньому дні може призвести  до незадоволення й іммігрантів, і постійних жителів тих регіонів, куди вони прибувають. Тому міграційні процеси треба не лише контролювати, а й регулювати певними органами. Доцільно вивчати, аналізувати й  прогнозувати ці процеси та їхні можливі  наслідки, щоб запобігти негативним явищам, а може, і встановити певні  квоти, тобто визначити, яку кількість  людей Україна може прийняти в певний період з урахуванням соціально-економічної ситуації, що складалася. Слід враховувати й те, що останнім часом Україна відчуває на собі процеси глобального світового характеру. Мається на увазі активізація рухливості населення в усьому світі і стрибкоподібне збільшення припливу мігрантів в Україну, яка почала відігравати роль своєрідного «загального дому». Територія України стала однією з ланок міжнародної нелегальної міграції з країн Південної Азії, Китаю, Пакистану, Афганістану та інших, які використовують її як перевалочну базу для в'їзду в європейські країни. Ці процеси турбують світову громадськість, особливо уряди європейських держав, куди прямують мігранти.

Щоб вивчати і прогнозувати міграційні процеси, при ООН створено Міжнародну організацію з міграції, яка на початку 1994 р. провела досить фундаментальне дослідження різновидів і мотивів можливої міграції з  деяких країн, у тому числі з України  і Росії. Організація планує й  далі вивчати міграційні процеси  і розроблювати відповідні рекомендації для урядів тих країн, які втягнуті в ці процеси.

Оскільки приплив мігрантів  в Україну останнім часом зростає, це створює певні труднощі й веде до загострення соціальної напруженості в суспільстві. За умов погіршення соціально-економічної  ситуації в країні, протистояння різних політичних сил не виключена можливість виникнення конфліктного потенціалу в  різних сферах суспільного життя. Це стосується і конфлікту суспільства  загалом, яке бажає позитивних змін і зміни влади, що неспроможна  забезпечити їх.

Найраціональнішим способом розв'язання конфлікту є той, який усуває саме його підґрунтя, тобто задовольняє  вимогу здійснення бажаних у суспільстві  реформ. Поступ суспільства до реалізації цих форм певною мірою може загострити ситуацію в країні, поглибити конфлікт, але за своїм характером носитиме позитивну функцію — конструктивну, стабілізувальну.

Для України характерним  є зміщення «гарячих» точок конфлікту  з західного регіону на схід і  південь — у Донбас і Крим. Якщо в Західній Україні значним  чинником, який стримує прояв соціального  протесту проти різкого зниження рівня життя, є готовність терпіти  заради незалежності України, то в Криму  і на Донеччині, де саме на незалежність покладалися надії на краще життя, цей чинник не спрацьовує.

Аналіз ситуації в Україні  підтверджує, що наша держава, попри  всі соціально-економічні труднощі, основні проблеми намагається вирішувати цивілізованими методами

Конфлікт – єдиний реальний спосіб виявлення об’єктивних суперечностей, що виникають у процесі реформування. Складна політична й соціально-психологічна ситуація в Україні не лише визначає певною мірою зміст конфліктів і  форми їхнього прояву, дієвість засобів  регулювання, а й упливає на сприйняття їх населенням та елітами. Проте в  нашій країні не розроблено конституційних основ і правових норм вирішення  політичних конфліктів. З цієї причини, а також через відсутність  досвіду цивілізованого й легітимного  управління конфліктами переговори, досягнуті компроміси мають короткотривалий  характер і не приносять бажаних  результатів. А для розв’язання  проблеми дедалі частіше використовують методи апеляції до громади, зокрема, заклики  до масових акцій.

Причиною конфліктів у  суспільстві вважається протистояння різних потреб, інтересів, цінностей  конкретних суб’єктів політики, складових  соціальної структури.

Найгостріші конфлікти відбуваються між індивідами і соціальними  групами у сфері політики [7, с. 376].  Політичний, як один з різновидів конфліктів, є гострим зіткненням протилежних сторін, зумовленим певними взаємовиключними політичними інтересами, поглядами та цілями у процесі здобуття, перерозподілу й використання політичної влади, опанування провідних (ключових) позицій у владних структурах та інститутах, завоювання права на вплив або доступ до ухвалення рішень з розподілу влади і власності в суспільстві [4]. Одна з особливостей політичного конфлікту полягає в тому, що він безпосередньо або опосередковано зачіпає інтереси великих соціальних груп, прошарків, класів, суспільства в цілому. Тому суб’єкти політичного конфлікту (політичні організації, інститути й окремі лідери) завжди виступають від імені певної соціальної спільноти. Для захисту своїх інтересів і цінностей окремі громадяни об’єднуються у співтовариства, створюють організації й інститути і таким чином стають суб’єктами політичного конфлікту. Це вказує на те, що політичний конфлікт завжди організований та інституційований.

У типології політичних конфліктів виділяють горизонтальний і вертикальний види. У горизонтальних політичних конфліктах боротьба за владу ведеться в рамках існуючого режиму. Наприклад, між урядом і парламентом, різними  політичними угрупованнями в  правлячій еліті, державою й окремими суб’єктами політики (особою, групою, інститутом). Цілями та причинами виникнення горизонтальних конфліктів є вдосконалення  політичної системи влади (зміна  лідера або правлячої еліти, часткове коригування політичного курсу, розширення або звуження владних  повноважень суб’єктів політики).

У демократичній політичній системі [10] горизонтальні політичні  конфлікти інституційовані та до певної міри запрограмовані. Більшість  із них має відкритий, публічний  характер: парламентські дебати, припинення повноважень парламенту та призначення  дострокових виборів, вотум недовіри урядові, звернення до Конституційного  Суду.

У тоталітарних режимах, де влада не визнає конфліктів і прагне їх не допустити, якщо вони й трапляються, то набувають форми змови або  палацового перевороту.

Вертикальні конфлікти відбуваються по лінії «влада–суспільство». Різні  соціальні прошарки, класи й етнічні  групи виявляють свої характерні позиції, грають певні ролі. Ієрархічність  статусно-ролевої структури, нерівний доступ до ресурсів і влади породжують політичні конфлікти на всіх рівнях вертикалі «влада–суспільство». Вони поділяються на статусно-ролеві та режимні політичні конфлікти.