Поняття політичного конфлікту. Його типи і функції

1.Поняття політичного  конфлікту. Його типи і функції

Термін «конфлікт» латинської у буквальному перекладі з  латинської означає «сутичка». Це може бути сутичка протилежних поглядів, думок, інтересів і дій різних суб'єктів— народів, націй, держав, політичних і суспільних груп, рухів і об'єднань. Конфлікт — це така стадія або форма  розвитку соціального процесу, коли складаючі його сторони досягають  стану полярності, моменту взаємосуперечен-ня і наявності протиріч. Кульмінацією конфлікту є криза, що характеризується крайнім ступенем загострення суперечностей  між соціальними суб'єктами. 

Політичний конфлікт —  один із видів соціальних конфліктів, специфіка якого визначається особливостями  розвитку політичної дійсності. У його основі знаходиться боротьба учасників  політичного процесу за вплив  у системі політичних відносин, за доступ до прийняття політичних рішень, розпорядження ресурсами, за те, що складає влада і політичне  панування. 

У політичній літературі існують  різні точки зору на проблему джерел, природи і причин виникнення політичних конфліктів. Представники першої точки  зору (К. Маркс, Р. Дарендорф, М. Дюверже  та ін.) вважали, що джерелом політичних конфліктів є існуюча в суспільстві  система економічних, політичних, соціальних і духовних відношень, у якій суб'єкти політики займають різне об'єктивне  становище. Інтегративним показником цього становища є політичний статус суб'єкта, що характеризується його доступом до державної влади, політичними, матеріальними і духовними цінностям, його політичним авторитетом, престижем, іміджем і т. ін.

Політичний конфлікт складається  з таких компонентів.

1) учасники, сторони; 

2) характер конфлікту;

3) просторово-часові параметри;

4) етапи та інтенсивність; 4) наслідки та результати.

Кожній політичній системі  властива своя ієрархічна структура  політичних статусів: одні панують  — інші підкоряються, одні приймають  політичні рішення — інші ні, одні користуються довірою з боку підлеглих — інші її не мають. Ступінь  нерівності цих політичних статусів визначає масштаби і глибину політичних конфліктів у будь-якому суспільстві. Таким чином, політичні конфлікти  відбивають об'єктивні протиріччя, які існують у суспільстві, що виявляється в розбіжності статусів суб'єктів політики, їхніх рольових призначень і функцій, інтересів  і потреб у владі, можливостей  у виборі засобів, форм і методів  ведення політичної боротьби.

Друга точка зору на природу  політичних конфліктів представлена теорією  людських потреб, що виникла на Заході останні роки (Дж. Бертон, К. Ледерер, Дж. Де-віс, Р. Інглхарт, Д. Істон, О. Надлер та ін.). Ця концепція стверджує, що конфлікти  виникають внаслідок обмеження  або неповного задоволення потреб, які визначають сутність людської особистості. Прихильники цієї позиції відносять  до основних джерел конфліктів різні  соціальні цінності: Істон — влада, матеріальні блага і соціальний престиж; Інглхарт — безпека, суспільне  визнання, моральне самовдосконалення; Надлер — трансценденцію (внутрішнє  саморозкриття), економічне зростання, успіх тощо.

У будь-якому суспільстві  влада, матеріальні і духовні  блага — це завжди відсутні цінності, до володіння котрими цілком природно прагнуть індивіди, різні політичні  та соціальні сили. їхня сутичка  з приводу цих відсутніх цінностей  закономірно породжує конфлікти. Отже, основним джерелом політичних конфліктів є нестача деяких цінностей у  суспільстві і внаслідок цього  неадекватне задоволення універсальних  людських потреб.

Третя точка зору на джерело, природу і причини виникнення політичних конфліктів — соціально-психологічна, засновником якої вважається 3. Фрейд. Він створив теорію психологічних  фрустрацій (від лат. frustratio — обман, розчарування), що зробило значний  вплив на становлення сучасної теорії конфліктології. Фрейд показав, що у  формуванні особистості визначальну  роль відіграє період її ранньої соціалізації; це робить помітний вплив на всі  наступні відносини її в суспільстві, в тому числі і на її ставлення  до влади.

Справа в тому, що сформований  у процесі соціалізації високий  стандарт життєвих цінностей індивіда часом буває недосяжним у реальному  житті. Індивід іноді виявляється  не в змозі самостійно забезпечити  його повною мірою. Тоді він впадає в стан фрустрацій, що характеризується неузгодженістю його бажань, потреб із реальними можливостями їх задоволення. Конфлікти — соціальні і політичні  — в такому випадку стають неминучими. Для того, щоб дорослій людині безболісно інтегруватися в суспільство, ввійти в самостійне життя необхідно  навчитися рахуватися з реальністю, порівнювати свої потреби з власними можливостями їх задоволення.

Пізніше Фрейд доповнив фрустраційну теорію положенням про те, що основною причиною будь-яких конфліктів є інстинктивне бажання одного індивіда панувати над  іншим. Відносини панування і  підпорядкування, насильство одних  людей над іншими — це головне  суспільне протиріччя, що породжує конфлікти. Вони супроводяться агресивністю, примусом і фізичним насильством. Таким  чином, джерело конфліктів знаходиться  у фрустраційному соціально-психологічному стані індивідів, що з різним ступенем гостроти та інтенсивності виявляється  в усіх сферах громадського життя.

Причини виникнення конкретних політичних конфліктів можуть бути різні  — економічні, політичні, ідеологічні, соціально-психологічні, релігійні  та ін. Як правило, в основі будь-якого  великого політичного конфлікту  лежить багато причин як об'єктивного, так і суб'єктивного порядку. В  одних випадках на перший план виходять соціально-економічні причини, в інших— ідеологічні розходження політичних сил, що протистоять одна одній щодо базових цінностей і політичних, ідеалів суспільства, оцінок історичних і актуальних політичних подій. Однією з причин появи політичних конфліктів можуть бути процеси активної самоідентифікації  громадян, усвідомлення ними своєї  приналежності до певних етнічних, релігійних та інших спільнот.

Останні причини найбільш чітко виявляються в тих країнах, де здійснюється перехід від тоталітарних до демократичних режимів, закладаються основи, по суті, нового політичного  устрою суспільства. У цих умовах неминуче зіштовхуються протилежні думки про шляхи реформування економіки, державності, політичної системи, про ідеал політичного устрою суспільства. Зміст і способи  вирішення політичних конфліктів, у  даному випадку, багато в чому залежать від того, яких ідейно-політичних позицій  дотримується правляча політична еліта. А також від функцій політичних конфліктів.

Слід окремо розглянути основні  теоретичні джерела сучасних концепцій  соціального конфлікту.

У стародавніх міфах та релігійних переказах, ідеях і висловлюваннях філософів, істориків та письменників минулих років містяться глибокі  думки і зауваги про причини  найрізноманітніших конфліктів та шляхи  долання їх. Перші спроби раціонально  осмислити природу соціального  конфлікту належать давньогрецьким філософам. Відомий античний філософ  Геракліт прагнув пов'язати свої міркування про війни і соціальні  конфлікти із загальною системою поглядів на природу Всесвіту. Соціальні  конфлікти тут показані в новій  якості — як атрибут суспільного  життя, неодмінна і важлива умова  суспільного розвитку. Ідеї Геракліта  поділяв філософ Епікур, який, вбачаючи негативні наслідки воєн, відстоював думку про безконфліктний стан суспільства  майбутнього.

Християнська філософія, зокрема Климента Оригена, частково Тертулліана, в початковий період свого  розвитку доводила переваги миру, злагоди  і братерства між людьми. Аврелій  Августин, а згодом Фома Аквінський обґрунтовують концепцію «священної війни» на захист церкви і віри. З  різким осудом соціальних зіткнень, конфліктів виступають Т. Мор, Е. Роттердамський, Ф. Рабле.

Винятково ґрунтовними були висловлювання про природу соціального  конфлікту англійського філософа Ф. Бекона. Він уперше піддав теоретичному аналізу сукупність причин соціальних конфліктів усередині країни, докладно розглянув матеріальні, політичні  і психологічні умови соціальних безпорядків, а також можливі  способи долання їх. Він зазначав, що «основною причиною виникнення соціальних безпорядків є злиденне матеріальне  становище народу». Бекон звертає  увагу на конкретні засоби запобігання  конфліктам, справедливо зазначаючи, що з ліквідацією причин, які породжують конфлікти, можна досягти стабільності й злагоди в суспільстві.

З відкритою критикою збройних конфліктів, з осудом завоювань і  насилля виступали англійські демократи  і французькі просвітники XVIII ст. Д. Прістлі, Ш. Монтеск'є, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо  і Вольтер. Збройні конфлікти  між народами вони розглядали як пережиток  «варварської епохи» і вважали, що ліквідація феодальних відносин приведе до «вічного миру».

Представник німецького просвітництва  А. Айнзідель висловлював надію, що розширення фізичного пізнання врешті-решт приведе до ліквідації воєн. І він  має своїх послідовників, які  вважають, що винятково згубне за наслідками застосування ядерної зброї стримує  людство від воєн і збройних конфліктів.

Покладав надії на більший  розум людства в майбутньому  і Р. Овен (Оуен), який вважав, що суспільство  на цій основі може знайти стан соціального  спокою, порядку і єдності.

Для класика німецької  філософії І. Канта характерним  є визнання певної позитивної ролі конфліктів у спільній історичній долі людського роду. Подібний підхід до оцінювання соціальних конфліктів, до війн знаходимо і в Гегеля. Він  зазначав, що «війни зберігають моральне здоров'я народів».

Своє ставлення до розуміння  суті політичних конфліктів висловлювали англійський економіст Т. Мальтус, англійський біолог Ч. Дарвін, англійський  філософ, засновник позитивізму  Г. Спенсер, що було відбиттям їхніх  наукових теорій.

Марксистська теорія соціального  розвитку визнає соціальні конфлікти, колізії й антагонізми як можливі, а в умовах гострої боротьби —  як неминучі явища суспільного життя.

Проблема конфлікту завжди привертала до себе увагу вчених різних галузей наук. Беручи до уваги теоретичні джерела сучасних концепцій соціального  конфлікту і доробок сучасних конфліктологів, можна дійти висновку, що соціальний конфлікт— це явний  або прихований стан протиборства інтересів, цілей і тенденцій розвитку соціальних суб'єктів, які об'єктивно розходяться, це — пряме або непряме зіткнення  соціальних сил на грунті протидії існуючому суспільному порядку, особлива форма історичного руху до нової соціальної єдності.

Політичний конфлікт —  це таке зіткнення протилежних сил  і поглядів, яке зумовлене взаємодією політичних інтересів і цілей. Суб'єктами цих інтересів є держави, класи, страти, соціальні групи, етноси, політичні  партії та рухи, а також окремі особи. Поняття «політичний конфлікт»  включає в себе взаємну боротьбу цілих суспільств, суспільно-економічних  формацій.

Конфлікти розрізняються  за рівнем і за суб'єктами. Одним  з різновидів політичних конфліктів можна вважати взаємовідносини, що проявляються в протистоянні політичних інтересів. Оскільки інтереси суб'єктів  політики мають певну структуру, то зіткнення їх, протистояння може мати ширший чи вужчий спектр. Відповідно до цього, конфлікти бувають як загальні, широкі за позиціями конфронтації, комплексні так і вузькі як компоненти перших. При цьому взаємодія вузьких  конфліктів визначає характер і провідну тенденцію загальних конфліктів.

Проблема типології політичних конфліктів має важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення. Для того щоб вчасно і цілеспрямовано впливати на той чи інший конфлікт, важливо точно визначити його тип. Від цього багато в чому залежать способи і методи вирішення політичних конфліктів, темпи і спрямованість  їхнього розвитку.

У сучасній політичній літературі існують різні типології політичних конфліктів, що відображають складність і багатогранність політичної дійсності. Розглянемо деякі з них. З погляду  масштабів і рівнів прояву політичних конфліктів, розрізняють зовнішньополітичні (міждержавні) і внутрішньодержавні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти  — це конфлікти між двома або  кількома державами за сфери впливу і панування на світовій арені. Вони можуть виникнути внаслідок розбіжності  територіальних, економічних, військових та інших інтересів між державами.

Внутрішньодержавні конфлікти  можуть виникнути між політичною елітою і масами. Це відбувається тоді, коли правляча еліта не виражає корінних інтересів більшості, знаходиться  на службі інтересів меншості. Тоді політичну еліту маси вважають антинародною хунтою.

У найзагальнішому вигляді  конфлікти можна поділити на внутрішньополітичні  та зовнішньополітичні. До перших належать міжкласові, міжетнічні та міжконфесійні. Оскільки політичне життя відбувається в умовах багатопартійності, то можливі  й реально досить часто трапляються  міжпартійні конфлікти, конфлікти  між партійними лідерами, а також  між гілками влади та їхніми лідерами. Останній вид конфліктів у переважній більшості випадків призводить до політичної кризи, дестабілізації в суспільстві, загострення протистоянь, невпевненості  мас населення і недовіри до всіх гілок влади. Цей вид конфліктів — це боротьба за провідні посади в  політичній системі, а також за завоювання позицій у важливих соціально-політичних питаннях. Найчастіше він проявляється в перехідний період розвитку суспільства  і посилюється, коли до цієї боротьби залучаються засоби масової інформації.