Мотивація , як рушійна сила розвитку особистості

Вчинок як специфічна форма діяння та поведінки людини завжди супроводжується "боротьбою  мотивів", отже, процес мотивування  вчинку має такі суттєві ознаки: 1) під час мотивування вчинку індивід актуалізує "протилежності" спонук своїх дій у ситуації, що склалася, та має змогу прогнозувати розвиток цих протилежностей — до загострення та вибуху суперечностей чи згладження, гармонізації елементів можливих суперечностей; 2) актуалізація протилежностей спонукальних імпульсів може здійснюватись індивідом свідомо, підсвідомо, неусвідомлено тощо, відповідно в кожному з цих випадків процес актуалізації та послідовність розгортання вчинкової ситуації та дії матиме специфічні ознаки; 3) відповідно здійснюватиметься і процес прийняття рішення індивідом та вибір "провідного мотиву" (або комплексу мотивів), які зумовлять зміст та характер його дій на наступному етапі розгортання вчинку.

Боротьба мотивів виявляє  орієнтації індивіда у виборі тих  чи інших спонукальних імпульсів, рівень його готовності до здійснення цілеспрямованих та стверджуючих його власне "Я" дій, схильність до того чи іншого типу мотивування вчинку. Так, можна говорити про імпульсивне або помірковане мотивування, емоційне (афективне), раціоналізоване чи інтуїтивне мотивування вчинкової активності індивіда. Результати протистояння мотивів та усвідомлення індивідуального значення цього протистояння виявляються у прийнятті рішення індивідом щодо всіх елементів ситуації вчинку (зовнішніх і внутрішніх, дійсних та можливих, безпосередніх та опосередкованих тощо). Саме момент прийняття рішення та його змістовний вираз (характер та мета наступного діяння) стають власне динамічним імпульсом подальшого розвитку ситуації вчинку.

В процесі онтогенезу суттєво змінюються характер та послідовність  мотивування вчинкових дій індивіда. На початкових етапах воно здійснюється за принципом "уторування шляхів", тобто кожна вчинкова ситуація потребує послідовного та поступового розгортання кожної окремої ситуації, а "енергомісткість" ситуації визначається передусім ознаками "невідомого" та "неосвоєного" щодо елементів даної ситуації. На пізніших етапах онтогенезу на перший план виходить саме "зміст" учинкової ситуації, а спосіб реагування на нього обирається індивідом уже з урахуванням індивідуального досвіду мотивування та прийняття рішення.

Отже, в онтогенезі відбувається формування досвіду розгортання "мотиваційного  контексту" ситуації вчинку. Процес мотивування вчинкових дій, побудова мотивів та утворення конкретної мотивації діяння і поведінки  набувають властивих конкретному індивіду ознак змістового, структурного, процесуального, афективного тощо характеру. Через закріплення одних ознак, відкидання інших, за умови активного, творчого привнесення нових елементів у процес здійснення індивідом мотивованого діяння, відбувається процес формування індивідуального досвіду утворення мотивації (у вузькому плані) та здійснення вчинкового діяння (у широкому плані) індивіда. Зміст даного досвіду завжди конкретний, властивий окремому індивіду, а тому має суттєві ознаки неповторного "Я" людини.

Досвід мотивування  стає основою для формування більш  складних особистісних утворень —  досвіду творення цінностей, значень, смислів своєї поведінки, діяння, життя. Про психологічний зміст  даних явищ ітиметься нижче. Тепер  суттєвим є розгляд основних типів мотивування діяння людини відповідно до основних форм діяльності, які насичують кожний акт учинювання конкретним змістом. Існують різні підходи до класифікації форм діяльності людини, у нас буде поданий змістовий аналіз мотивації:

1) феноменологічного творення ідеї (або подвижництва);

2) теоретичного відтворення  світу в знанні;

3) спеціалізованого уміння;

4) мистецького відтворення  світу;

5) дослідницької діяльності.

В цілому представлена пояснювальна модель мотивації може бути віднесена  до "процесуальних моделей", які спрямовані на виявлення причин, цілей та механізмів поведінки й діяння людини. Процесуальні пояснювальні моделі мотивації орієнтовані на пояснення закономірностей поєднання різних складових ситуації мотивування, що приводить до прийняття рішення та вчинення дії, відповідної ситуації. До цього типу моделей відносять "поведінську модель" Дж.Мак-Грота, "розширену модель мотивації" Х.Хекхаузена, теорію мотивації КЛевіна та ін. На відміну від процесуальних моделей, "моделі змісту" мотивації націлені на вирішення питання про тип потреб, які мотивують дії індивіда в тій чи іншій ситуації, або питання про те, на основі яких цілей він діє, віддаючи перевагу одним та відкидаючи інші. Поєднання вказаних моделей можливе в контексті синтезуючого, "динамічного підходу" до побудови теорій мотивації, в яких поведінка та діяння індивіда мають розглядатися як складний, поширений у часі його індивідуальної історії, процес набування індивідуально-неповторного досвіду мотивування різнопланової активності у світі: пізнавальної, перетворюючої, моральної, духовної тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2 Мотиваційні регулятори життєвого шляху людини

Цю концепцію, як зміст  структури спрямування особистості, розробив С. Л. Рубінштейн (1946, 1973). Основна  ідея концепції полягає в тому, що, на відміну від живих істот, людина має свою історію, а не просто цикли розвитку, що повторюються, її діяльність, змінюючи дійсність, об'єктивується в продуктах культури, що передають від покоління до покоління. Так здійснюється зв'язок між поколіннями, завдяки якому наступні покоління не повторюють, а продовжують справу попередніх і спираються на доробок попередників, звіть коли вони вступають із ними в боротьбу. Історія людини - її діяльність, в якій вона досягала своєї мети, робила помилки і виправляла їх. Тому вивчення потреб, інтересів, ідеалів, настанов і тенденцій, спрямування особистості загалом дає можливість прогнозувати життєвий шлях людини і завдяки цьому попереджувати помилки.

Зміст мотивації досить легко можна визначити, відповідаючи на такі запитання:

чого людина хоче?

до чого вона прагне?

що вона може?

Відповідь на запитання: чого людина хоче, чого прагне - джерело  мотивації її дій, що задовольняють  ЇЇ потреби.

Людина - не замкнена в  собі істота, що живе і розвивається із себе самої. Існування її як живого організму передбачає обмін між нею і природою. Для підтримування життя людина потребує речовин і продуктів, а для свого продовження в інших людина потребує іншої людини.

У процесі історичного  розвитку коло елементарних людських потреб все розширюється. Ці потреби відображає психіка людини, і вона усвідомлює це як потребу. У ній виявляється зв'язок людини з навколишнім світом і залежність від нього.

Окрім речей, необхідних для існування людини, існують  ще й інші потреби, які є необхідними і не переживаються суб'єктивно як потреби — це інтереси. Вони народжуються в неспокої:

1. початковий, більш чи  менш невизначений стан;

2. динамічна тенденція,  що виступає як прагнення;

3. після цього чітко  окреслюється предмет прагнення,  те, на що людина спрямовує свою увагу.

У міру того, як тенденція  визначає предмет, на який прагнення  спрямовуються, вони усвідомлюються і  стають дедалі більш свідомими мотивами діяльності, що більш або менш адекватно  відбивають об'єктивні рушії діяльності людини. Оскільки тенденція спонукає до діяльності, з нею звичайно пов'язуються загальмовані рухові моменти, що посилюють динамічний, спрямований характер тенденцій.

Спрямування включає  три тісно пов'язані між собою  моменти:

а) предметний зміст, оскільки спрямування - це завжди спрямованість на щось, на певний предмет;

б) напруження, що при  цьому виникає;

в) динамічні тенденції  і породжувані ним напруження (компоненти, що зумовлюють появу психічних  процесів).

Однак не можна відокремлювати динамічний аспект від змістового і намагатися розглядати динамічні моменти як самодостатній механізм психіки і поведінки. Суто динамічні відношення самі по собі, незалежно від змісту, "спрацьовують" лише в афективних і в патологічних станах.

Динамічні тенденції  виявляються, за Фрейдом, у формі потягів.

У несвідомому потязі об'єкт не усвідомлюється. Тому об'єкт  стає несуттєвим, а саме спрямовування, виражене потягом, виступає як таке, що закладене природою в індивіді, в  його організмі, що йде зсередини, з  його глибин.

Органічні потреби відбиває психіка, передусім через органічні відчуття. Оскільки органічні потреби відбиваються в органічних відчуттях, що включають момент динамічного напруження чи мають більш або менш гостре афективне забарвлення, вони виявляються у формі потягів.

Потяг-це органічна потреба, виявлена органічною (інтероцептивною) чутливістю. Як відображення органічної потреби, потяг має соматичне джерело виникнення - подразнення зсередини організму. Загальна особливість потягів - імпульсивне напруження. Як більш або менш тривале напруження, потяг породжує імпульс до дії.

Вчення про потяги створив головним чином 3. Фрейд, спираючись переважно на матеріал клінічних  досліджень, результати яких учений аналізував, виходячи із загальних тверджень  своєї концепції.

Фрейд розрізняє дві  групи потягів: сексуальні потяги і потяги "Я", або самозбереження, а пізніше - потяги еросу і потяги смерті.

Але, ввівши другу групу  потягів до своєї системи, Фрейд  фактично зосередив своє дослідження  на вивченні сексуальності і прийшов  до пансексуалізму, розглядав усе життя людини як наскрізь пронизане впливом сексуальних чинників.

За Фрейдом, внутрішній потяг є самодостатнім чинником. Він виникає в замкнутому на собі організмі, виявляючи позасвідомі  взаємостосунки особистості і довкілля. Потяг діє зсередини організму: втечею неможливо врятуватися від нього. Тому в ньому є щось фатальне. Фрейд переконаний, що потяги визначають долю людини. За Фрейдом, потяги є головним стимулом діяльності людини, що підвладна принципу насолоди, тобто автоматично регулюється відчуттями насолоди, вдоволення, болю або невдоволення.

Потяг завжди вимагає  вдоволення. Однак безпосереднє вдоволення потягу не завжди є можливим. Середовище часто накладає на нього свої заборони, людина наражається на його "цензуру". Тоді потяг або витісняється в несвідоме, або сублімується; сексуальний потяг шукає інших шляхів вдоволення і віднаходить, таким чином, задоволення в різноманітних формах творчої людської діяльності.

Потяги, які витісняються із свідомості, виявляються в замаскованій символічній формі, у сні - в сновидіннях, а в дійсності спочатку найбільш безневинним чином - в обмовках, описках, помилкових діях і забуванні. Коли для реагування на незадоволені, витіснені потяги цих безневинних засобів стає недостатньо, неминуче викає невроз.

Фрейд відмежовує потяг - початковий чуттєвий момент — від психічної діяльності людини, коли вона вже усвідомила свою потребу. Потяг є лише початковим етапом відображення органічної Потреби в органічній, інтероцептивній чутливості.

Потяг є лише однією з  багатьох форм потреби. Це - початковий етап в усвідомленні потреби, і сам потяг зовсім не обов'язково мусить "застрягнути" на рівні органічної чутливості: вона і свідомість в якому разі були б непроникливими одна в одну сферами. Це стосується і сексуального потягу. Він більш або менш глибоко і органічно пронизує все життя особистості, а свідоме життя включається нього: сексуальний потяг набуває форми кохання; потреба людини в людині, таким чином, є справжньою людською потребою.

Спрямування, що виражається  в потягах, породжується потребою в чомусь, що перебуває поза індивідом. І будь-яка динамічна тенденція містить у собі усвідомлений зв'язок з чимось, що знаходиться ззовні.

У потягах на перший план виступає все-таки інформація зсередини, від внутрішнього - до зовнішнього; в інших випадках, навпаки, ця двобічна залежність або співвідношення виникає, скеровується спочатку ззовні всередину.

Протистоїть потягу належне. Але між потягом і належним антагонізму немає; належному людина підкоряється всупереч своїм потягам  і бажанням. Належне стає значущою метою не тому, що цього людині хочеться, а тому, що це "хочу" вона усвідомила як важливу мету, а її здійснення стало власною справою.

У зворотності цієї залежності між важливістю мети і потягом, прагненням, волею і виявляється своєрідна риса спрямованості людини і тенденцій, які сприяють її появі. Серед тенденцій особливе місце посідає установка.

Установка людини - це позиція, ставлення до мети або завдань, яке  виявляється у відбірковому спрямуванні  і готовності до діяльності, що сприяють її здійсненню. Моторна установка організму - це "робоче" положення, пристосування тіла до певних рухів. У такий самий моторний спосіб виражається і сенсорна установка на пристосування організму або органа до найкращого сприймання завдання або до здійснення відповідної операції.

Зміна установок означає  перебудову психічного ладу індивіда, пов'язану з перерозподілом того, що має для нього значення. Установка  виникає внаслідок розподілу  і взаємодії внутрішніх тенденцій, підсумовує його. Вона сама не є безпосередньо рухом у певному напрямі, установка передбачає спрямування людини.

Установка як позиція  людини включає в себе багато різнопланових  компонентів - від елементарних потреб і потягів до поглядів або її переконань.

Установка відіграє значну роль у діяльності людини:

1. змінює перспективу,  в якій сприймається людиною  предметний зміст;

2. перерозподіляє значущість  різноманітних моментів;