Мотивація , як рушійна сила розвитку особистості

Наприкінці XVII ст. в межах "асоціаністського тлумачення" природи мотивації людини мета поведінки розглядається як прагнення до підтримання балансу, своєрідної рівноваги між задоволенням та незадоволенням.

Із виділенням психології як самостійної науки починають  складатися різні напрями та школи тлумачення психологічної природи явищ життя людини, в тому числі розробляються теорії мотивації.

Так створюються концептуальні  моделі мотивації в межах інтроспективної  психології (У.Джеймс), біхевіоризму (Дж.Уотсон, Е.Тол-мен, К.Халл та ін.), гештальтпсихології (КЛевін), психоаналізу (3. Фрейд, К.Юнг та ін.). В цілому можна виділити два основні напрями розуміння мотивації. Психологічні теорії першого напряму (необіхе-віоризм, психоаналіз) при вирішенні проблеми рушійних сил поведінки людини розвивають гомеостатичну модель функціонування психічного. Згідно з цією моделлю особистість прагне до зниження напруження (редукція напруження), врівноваження своєї взаємодії з соціальним середовищем, до пом'якшення "одвічного конфлікту" між індивідом та суспільством. При цьому природне в людині розуміється як зосереджене на особистому "Я", егоцентричне, не підкорене свідомістю соціалізованої особистості. Усунення цього напруження, відтворення врівноваженого стану — мета поведінки людини, за поглядами представників даного напряму.

Теорії іншого напряму (неофрейдизм, екзистенціальна психологія) стверджують модель безперервного становлення, розвитку та вдосконалення особистості, що і є основою спонукальних причин її поведінки. Основними потребами (мотивами) вважаються фізіологічні спонуки, потреби в безпеці та захисті, любові, повазі, самоактуалі-зації та самореалізації. На відміну від теорій гомеостазу та універсального механізму редукції напруження обґрунтовується теза про те, що характерною рисою поведінки та діяння особистості є пошук постійного напруження — не фізіологічного, а морального, ціннісного тощо характеру. Розкриємо детальніше зміст окремих теорій мотивації, що належать до того чи іншого з названих напрямів.

Основоположник біхевіоризму Дж.Уотсон виділяв дві форми поведінки людини — зовнішню та внутрішню, що пов'язані між собою стимулом та відповіддю на даний стимул. Відома формула "стимул — реакція", на думку біхевіористів, пояснює всі форми діяння та поведінки людини в навколишньому середовищі. Стимул як зовнішній подразник активізує внутрішню енергію організму і викликає тим самим відповідну його реакцію на даний подразник. У необі-хевіористських концепціях виникнення нових спонук — драйвів розглядається як результат сполучення стимулу із задоволенням органічних потреб людини. При цьому вторинні спонуки виступають як зовнішня оболонка первинних, органічних. У.Мак-Даугалл, обґрунтовуючи положення про природжений характер мотивації людини, спирався на вчення про природжені інстинкти. На його думку, основу мотивів поведінки становлять "основні інстинкти" (загалом їх 18), які однаково властиві як тваринам, так і людині. Головними характеристиками інстинкту є імпульсивність та природженість, а поняття про "енергію інстинкту" є базовим у розумінні механізмів розгортання мотивованої дії.

В основу теорії біологічних  спонук покладено, хоч і в інтерпретованому вигляді, біхевіористську формулу "стимул — реакція". Багато дослідників  проблем мотивації діяльності людини віддають перевагу саме цій теорії, тому важко визначити якесь її персональне авторство. Голод, спрага або потреба в кисні — первинні потреби людини, задоволення яких є життєво важливим для всіх живих організмів. Порушення балансу будь-якого компонента організму автоматично приводить до появи відповідної потреби та до виникнення біологічного імпульсу, який ніби "підштовхує" індивіда до задоволення потреби, що виникла. Таким чином формується "первинна спонука", що викликає серію координованих дій, спрямованих на відтворення рівноваги (рис.6).

Рис. 6. Схема теорії імпульсів біологічних спонук

Чим довше баланс залишається  порушеним, тим сильнішою є мотивація, тим сильніше активується організм, рівновага ж установлюється лише після задоволення даної потреби, вслід за цим зникають і спонука, й активація. Підтримка рівноваги, за якої організм не відчуває потреб та активації, називається гомеостазом. Звідси походить термін "гомеостатична поведінка" — поведінка, спрямована на усунення мотивації через задоволення потреби, що її викликала.

Теорія біологічних  спонук дає змогу з'ясувати, яким чином задовольняються біологічні потреби організму людини, проте вона не пояснює всіх видів мотивації людини.

Теорія оптимальної  активації (Е.Даффі, Д.Хебб) була створена в 50-х роках XX ст. і базується значною  мірою на законі Йєркса — Додеона. Відповідно до цієї теорії, організм людини намагається підтримати "оптимальний рівень активації", який дає йому змогу функціонувати найефективніше (рис.7) Цей рівень не відповідає абсолютному нулю, як стверджується в теорії біологічних спонук, а залежить від фізіологічного стану даної людини в даний момент: Адже окремі люди потребують сильнішого припливу стимулів, ніж інші, які здатні витримувати їх лише в обмеженій кількості. Потреба в стимулах змінюється також залежно від психічного стану людини.

Рівень активації під час сну або в стані творчого піднесення, звичайно, відрізняється від рівня, оптимального для даної людини.

Теорія оптимальної  активації в цілому є механістичною  за своєю суттю, оскільки не в змозі  пояснити шляхів розгортання поведінки  та діяння людини в тій чи іншій ситуації, виявити чинники дії, окремого акту діяння людини.

Рис. 7. Схема теорії оптимальної  активації

Когнітивні теорії мотивації  базуються на твердженні про те, що всі дії людини завжди так чи інакше мотивовані. Таким чином, не існує ніякої особливої сили, яка "втручається" в процес діяння людини лише в критичні моменти, коли порушена рівновага. Людина завжди перебуває у стані "когнітивного вибору", отже, звертається до задоволення тієї чи іншої потреби (навіть власне біологічної), аналізуючи стан, що виникає. Досить рідко процес задоволення потреби відбувається як невідкладний, нагальний.

Р.Боллес розглядає мотивацію  скоріше як "механізм вибору" певної форми поведінки. Цей механізм виявляє  себе в реакціях на зовнішні подразники і спрямований на актуалізацію можливості організму, яка в даний момент якнайкраще відповідає його фізіологічному, емоційному або когнітивному стану тощо. Вибір може зумовлюватися також присутністю поблизу іншого суб'єкта або об'єкта. Ньюттен вважає, що вибір найближчих дій індивіда визначають його цілі та плани на майбутнє. Чим важливіші для нього ці цілі, тим з більшою силою вони орієнтують його вибір. Стимулом для дій індивіда можуть виступати не тільки самі цілі, але й наміри досягнути їх.

Е.Десі стверджує, що всі вчинки індивіда мотивуються "внутрішньо", у відповідності з його природженими особливостями. На думку автора, людину більше приваблює діяльність, яка розвиває в ній почуття "компетентності", при цьому зовнішнє заохочення часто може приводити до послаблення такої внутрішньої мотивації. За дослідженнями К.Фішера, підсилення внутрішньої мотивації може здійснюватися через активацію відповідальних, самостійних, ініціативних дій індивіда щодо предмета його дій.

Л.Фестінгер є автором  теорії когнітивного дисонансу, яка пояснює процеси мотивування поведінки індивіда. Людина в кожний момент свого діяння або поведінки розглядається як індивід, який має відносно сталий досвід реагування, взаємодії або протистояння явищам навколишнього середовища, тобто має деяку "вихідну інформацію". "Нова інформація", яка виступає збудником активності даного індивіда, може викликати в нього "згоду" або "незгоду", що з емоційної та активаційної точки зору визначає процес пізнання як такий. У випадку "незгоди" виникає "когнітивний дисонанс", який спонукає людину до його подолання. Вихід зі стану, що складається, може здійснюватись індивідом двома шляхами: або через зміну, переоцінку "вихідної інформації", або через зміну власної поведінки. В будь-якому випадку когнітивний дисонанс має бути знятий.

У цілому когнітивні теорії мотивації дають можливість не тільки пояснити механізм виникнення, активації  мотивів діяння та поведінки людини, а й прогнозувати їх розвиток, розгортання  в процесі "збуджених" дій.

Спробою поєднати існуючі підходи до визначення природи мотивації людини є теорія мотивації А.Маслоу. В основу даної теорії покладене уявлення про "ієрархію потреб", які протягом життя людини так чи інакше зумовлюють її поведінку. Дана ієрархія поєднує найелементарніші потреби та найвитонченіші спонуки діяння людини (рис.8). Згідно з даною теорією, будь-яка істота прагне свого розквіту, діючи у найбільшій відповідності своїм можливостям та намаганням. Як підкреслює Маслоу, кожна нова потреба виникає, стає можливою тільки при задоволенні потреб нижчого порядку. Найвища ж потреба — в самореалізації —' постає як актуальний збудник та спонука дій і поведінки людини тільки за умови повного задоволення тих потреб, що передують їй. При цьому здатність до самореалізації розглядається автором як природна, що завжди властива людській істоті, а можливість задовольнити дану потребу має саме "благополучна", "розвинута" особистість.

Рис. 8. Ієрархічна піраміда потреб за А.Маслоу

У вітчизняній психології сутність мотивації розглядалась у  межах "діяльнішого підходу". Виходячи з положення про суспільний характер діяльності людини та ЇЇ потреб, відповідно тлумачився і зміст мотивів та цілей даної діяльності. СЛ.Рубінштейн указував, що мотив як усвідомлена спонука конкретної дії виникає зі ставлення людини до ситуації, обставин, умов тощо, в яких протікає діяння. Вибір способу діяння відбувається через свідоме зіставлення умов, завдань, цілей, перспектив тощо діяльності, що протікає. Мотив неможливий поза відношенням до "логіки завдань" діяльності. Характер мотивації діяльності залежить від рівня домагань та рівня досягнень індивіда відповідно до предмета та цілей здійснюваної ним діяльності. Очікування успіху, передбачення перспективи у здійснюваному процесі — одна з найважливіших складових мотивації діяльності індивіда. Зміст мотивування завжди безпосередньо пов'язаний із предметом діяльності та суттю здійснюваних перетворень щодо цього предмета в процесі діяльності: мотивація завжди має конкретний предмет, тому повинна розглядатися відповідно до конкретного тилу (виду) діяльності людини.

О.М. Леонтьєв визначає мотив  як "опредметнену" потребу. Мотивування  діяльності людини зумовлене діалектикою  потреби та власне мотиву: до свого  найпершого задоволення потреба "не знає" свого предмета, він ще має  бути визначений. Тільки після виявлення предмета потреба набуває своєї конкретності, а її предмет, що сприймається, уявляється, мислиться людиною, — своєї збуджувальної, спонукальної, спрямовуючої функції, тобто стає мотивом. Саме предмет потреби — матеріальний чи ідеальний, чуттєво сприйнятий або даний тільки в уяві, в помисленому плані — може бути названий мотивом діяльності. У свою чергу, мотив зумовлює і спрямовує діяльність суб'єкта, постаючи в цілях, завданнях та інших складових процесу діяння. Мотиви, на думку О.М-Леонтьєва, можуть бути усвідомленими й не усвідомленими. З цією тезою погоджуються А.В.Петровський та ряд інших авторів. Водночас СЛ.Рубінштейн, Д.Н.Узнадзе та інші вчені підкреслюють саме "свідому природу" мотивації, що відрізняє мотив від інших збудників та спонук діяльності й поведінки (потреб, настанов, потягів тощо).

Д.Н.Узнадзе визначає мотив як певне міркування індивіда, яке безпосередньо стимулює його до конкретного акту діяння чи поведінки. В центрі цього міркування — потреба, для задоволення якої здійснена конкретна поведінка або дія визнана доцільною. Смисл мотивації полягає саме в цьому: відшукується та знаходиться саме така дія, яка відповідає основній, закріпленій у житті настанові особистості.

Викладені підходи до визначення сутності мотивації людини в процесі їїжиття, а також ті, що залишилися поза нашою увагою, демонструють здобуток психологічної науки в дослідженні та обгрунтуванні природи даного психологічного явища. Можливо, саме в "змістовому перетині" цих підходів, концепцій, теорій висвітлюється достеменна сутність досить складного, синтезованого, багатоманітного у своїх конкретних виявах феномена.

1.3 Види мотивів

Мотив самоствердження

Мотив самоствердження (прагнення  утвердити себе в соціумі) пов'язаний з почуттям власної гідності, честолюбством, самолюбством. Людина намагається довести оточуючим, що він чогось вартий, прагне отримати певний статус в суспільстві, хоче, щоб його поважали і цінували. Іноді прагнення до самоствердження відносять до мотивації престижу (прагнення отримати або підтримати високий соціальний статус). Мотив самоствердження є досить дієвим спонукальним чинником, який вчителі, тренери, керівники намагаються актуалізувати у своїх учнів (спортсменів, підлеглих), посилюючи мотивацію до діяльності. Наприклад, учень, якому вчитель сказав, що він ні на що не здатний, що він нічого не досягне в житті, намагається довести іншим (у першу чергу вчителю), а також собі, що він здатний досягти успіху. Прагнення самоствердитися спонукає його долати значні труднощі і багато працювати заради самоствердження і досягнення поставлених цілей. Футболіст "провалився" на змаганнях і підвів команду. Одноклубники не сприймають його серйозно, тренер відправив його на лаву запасних, не довіряючи йому грати в основному складі. Прагнення самоствердитися, довести свою значимість спонукає його до посиленої тренуванні. Таким чином, прагнення до самоствердження, до підвищення свого формального і неформального статусу, до позитивної оцінки своєї особистості - істотний мотиваційний фактор, який спонукає людину інтенсивно працювати і розвиватися.

Мотив ідентифікації

Ідентифікація з іншою  людиною - прагнення бути схожим на героя, кумира, авторитетну особистість (батька, вчителя і т.п.). Цей мотив  спонукає працювати і розвиватися. Він є особливо актуальним для дітей та молоді, які намагаються наслідувати інших людей у ​​своїх діях. Хлопчик хоче бути таким, як тато, і це спонукає його виконувати фізичні вправи. Юнак, прагнучи наслідувати видатного вченого, багато займається фізикою: читає, міркує і т.п. Юний футболіст намагається наслідувати Піле, Марадонну або іншого видатного спортсмена. Це спонукає його до інтенсивної тренуванні, опрацювання певних технічних прийомів, які використовували кумири. Авторитет батьків, вчителів, знайомих, прагнення бути схожим на кумира і успадковувати його - суттєвий мотив діяльності, під впливом якого дитина чи юнак прагне розвиватися (удосконалюватися). Ідентифікація з іншою людиною призводить до підвищення енергетичного потенціалу індивіда за рахунок символічного "запозичення" енергії у кумира (об'єкта ідентифікації): з'являються сили, натхнення, бажання працювати і діяти так, як робив це герой (кумир, батько та ін.) Ідентифікуючи з кіногероєм, підліток стає сміливіше; ототожнюючи з батьком, малюк прагне бути таким же сильним і розумним, як його тато. Вчителю, тренеру, керівнику дуже важливо знати, з ким прагне ідентифікуватись учень (підлеглий), щоб використовувати це для посилення мотивації до діяльності. Таким чином, наявність зразка, кумира, з яких прагнули б ототожнюватися молоді люди і кого намагалися б успадковувати, у кого б вчилися жити і працювати - важлива умова ефективного виховного процесу та успішного виконання діяльності.