Динамічні процеси в малій групі

Саме поняття дитячої  кривди було сформульоване у 1988 році і може проявлятися у вигляді: фізичної кривди, емоційної образи, сексуального насилля, нехтування і  неадекватної опіки [28]. В Україні донедавна такий термін взагалі не вживався, і лише з 2001 р. почало формуватися законодавство про попередження насильства в сім’ї. Зокрема відповідним законом визначається 4 види насилля: фізичне, сексуальне, психологічне і економічне [26]. Отже, можемо стверджувати, що першочерговим спільним завданням сім’ї, школи, соціальних закладів місцевої влади, волонтерських організацій, приватного сектору, громади у Великій Британії є забезпечення добробуту дитини, належних умов її виховання. Лише у такий спосіб можна уникнути відхилень у поведінці дитини, тобто запобігання правопорушенням є похідною функцією соціального захисту неповнолітніх. Розглянемо структуру і функціонування британської системи соціального захисту неповнолітніх. У випадку виявлення чи підозри заподіяння кривди вирішення кожної окремої справи забезпечується взаємодією таких посадових осіб та агентств:

1) департамент соціальної  роботи, який покликаний надавати  широке коло превентивних послуг  і допомогу сім’ям з дітьми;

2) доповідач комісії у  справах неповнолітніх (Reporter to Children’s Panels), до якого направляються діти з потребами захисту, контролю, консультування, лікування;

3) громадські прокурори  (Procurators Fiscal), які несуть відповідальність за розслідування кримінальних справ і, зокрема, незвичайних випадків смерті у своєму районі;

4) поліція, яка розслідує  обставини злочинів проти дитини  і збирає докази для наступного  представлення їх громадському  прокурору;

5) служби охорони здоров’я: лікарі, медсестри, громадські медико-соціальні  працівники (Community Nursing Staff), які діагностують медичні аспекти кожного випадку кривди дитини;

6) департамент освіти, який  повинен ініціювати розслідування  у разі виявлення кривди дитини;

7) волонтерські організації,  як, наприклад, Шотландське королівське  товариство по запобіганню жорстокому  поводженню з дітьми (RSSPCC) [8].

Спробуємо порівняти структуру  британської системи соціального захисту неповнолітніх з вітчизняною. Відповідно до законодавства України [18, 19], соціальний захист та профілактика правопорушень серед неповнолітніх забезпечується такими суб’єктами:

1) Державним комітетом  у справах сім’ї та молоді, Республіканським комітетом у  справах сім’ї та молоді Автономної  Республіки Крим, службами у справах  неповнолітніх обласних, Київської  та Севастопольської міських,  районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад;

2) школами та професійними  училищами соціальної реабілітації у структурі органів освіти;

3) центрами медико-соціальної  реабілітації у структурі закладів  охорони здоров’я;

4) центрами соціально-психологічної реабілітації при службах у справах неповнолітніх;

5) притулками для неповнолітніх  служб у справах неповнолітніх;

6) судами;

7) кримінальною міліцією  у справах неповнолітніх органів внутрішніх справ;

8) приймальниками-розподільниками  для неповнолітніх органів внутрішніх  справ;

9) виховно-трудовими колоніями  Державного департаменту України з питань виконання покарань;

10) іншими органами виконавчої  влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, окремими громадянами. Звідси можна визначити два основні висновки:

1. В Україні система  соціального захисту неповнолітніх тяжіє до вертикальної ієрархії, тобто наявними є чітке функціональне розмежування і відносини підпорядкування між вищестоящими і нижчестоящими суб’єктами, тоді як у Великій Британії ця система має лінійну структуру – усі суб’єкти місцевого рівня взаємодіють в одному напрямку.

2. Помітною є відсутність  у вітчизняній системі такого  органу, як департамент соціальної роботи, котрий виконує координуючу і контролюючу роль по відношенню до всіх елементів системи. Також невизначеною є роль громадськості як важливого суб’єкта соціальної роботи. Вважається, що серед вищеназваних агентств у Великій Британії вчителі та інші працівники навчальних закладів відіграють ключову роль у виявленні випадків кривди дитини і прийнятті необхідних заходів [29]. З цією метою керівник школи може зібрати спільні наради по плануванню щодо конкретної справи. Як правило, залучаються вчителі, шкільна медсестра, однокласники, батьки, спеціалісти по роботі з молоддю. Думка багатьох людей є дуже важливою для вироблення подальшої стратегії діяльності, особливо це стосується дітей з особливими потребами. Далі розгляд конкретної справи координується департаментом соціальної роботи, який може залучати поліцію і медичні служби. Крім того, працівники навчальних закладів можуть надавати важливу інформацію доповідачу комісії у справах неповнолітніх, громадському прокурору, особі, що наглядає за неповнолітнім (Safeguarder), та ін. Обов’язком місцевих органів влади у Великій Британії є ведення обліку всіх дітей, які були скривджені або щодо яких існує підозра можливості кривди. З цією метою формується реєстр соціального захисту дітей (Child Protection Register). В Україні місцевими органами державної виконавчої влади – службами та кримінальною міліцією у справах неповнолітніх – також складаються списки неблагополучних сімей і неповнолітніх, які вчинили правопорушення (так звані «профілактичний облік» та «особлива категорія»). Потрібно визнати, що такий спосіб обліку не передбачає високої ефективності профілактичної роботи. Велика Британія у цьому відношенні – на крок попереду, оскільки муніципалітети ставлять на облік дітей, у соціальному оточенні яких виявлено несприятливі умови, що, можливо, зумовить їх протиправну поведінку, у той час як в Україні службами у справах неповнолітніх та кримінальною міліцією ведеться облік неповнолітніх, які вже скоїли правопорушення. Проте у 2001 р. порядок виявлення та ведення обліку неповнолітніх був дещо змінений [12]. До позитивних нововведень можна віднести:

а) розширення переліку неповнолітніх, які підлягають обліку в службі у  справах неповнолітніх;

б) наголошення на пріоритетності активних методів виявлення неповнолітніх, щодо яких існує необхідність контролю;

в) закріплення таких джерел інформації, як органи освіти, охорони  здоров’я, житлово-комунальні служби, підприємства, громадські організації  та громадяни.

Одним з принципів соціальної роботи передбачено пріоритетність надання допомоги тим людям, які знаходяться у ситуації, що загрожує їх здоров’ю чи життю. Відповідно до цього принципу, Законом «Про дітей» (Шотландія) від 1995 року визначено категорії неповнолітніх, які потребують першочергового соціального обслуговування. Категорія «А» – негайний доступ до соціальних послуг: 1) скривджені або занедбані діти; 2) діти, які перебувають у небезпеці кривди чи нехтування; 3) хворобливі діти; 4) діти з затримками у розвитку. Категорія «В» – якнайшвидший доступ до соціальних послуг: 1) діти з фізичними вадами; 2) діти з сенсорними порушеннями; 3) діти з розумовими вадами; 4) діти, які відчувають негативний вплив у зв’язку з проживанням в сім’ї особи з обмеженими можливостями або у якої спостерігається погіршення здоров’я; 5) діти, за якими доглядають; 6) діти, яким може бути необхідний догляд; 7) діти, вражені ВІЛ-інфекцією або хворі на СНІД; 8) діти, які відчувають негативний вплив внаслідок серйозних труднощів у сім’ї, включаючи сімейне насилля; 9) діти, на моральний розвиток яких справляється негативний вплив; 10) діти, які можуть бути втягнуті у протиправну поведінку. Категорія «С» – доступ до соціальних послуг по можливості, коли немає дітей категорій «А» і «В». Сюди відносяться неповнолітні без нагальної потреби у соціальному обслуговуванні [30]. Також цим законом на місцеві органи влади покладено обов’язок надавати підтримку вразливим дітям. Це, здебільшого, – діти з неблагополучних сімей, безпритульні, схильні до девіантної поведінки тощо. Департаменти соціальної роботи забезпечують їх утримання і певний контроль, тому, відповідно, у попередніх нормативно-правових актах ця категорія неповнолітніх позначалась терміном «діти під опікою або наглядом» («children in care or under supervision»). Частка таких неповнолітніх у Шотландії залишається незмінною з середини 90-х рр. і складає близько 1% від загальної кількості дітей віком до 18 років [26]. Потрібно відзначити, що при догляді за неповнолітніми робиться наголос на ранніх превентивних заходах з метою уникнення необхідності опіки і нагляду на пізніших стадіях, а також на сімейно-общинних моделях підтримки. Протягом останніх років відмічається тенденція до витіснення, заміщення інтернатних форм опіки доглядом за дітьми, включаючи тих, які мають фізичні чи розумові вади, у громаді. Для порівняння, у 1976 р. це співвідношення було 64% проти 36%. У відповідності до цього, спостерігається й згортання мережі інтернатних закладів. У березні 2003 р. їх кількість складала 201 заклад, що на 3% менше, ніж у минулому році. Більшість з них – це дитячі будинки та центри для дітей з обмеженими функціональними можливостями, розраховані, як правило, на 6 місць. З вищевказаного числа закладів інтернатного типу 48 належали волонтерському сектору, 18 – приватному, а решта – місцевим органам влади.

Політика служб, які здійснюють догляд за неповнолітніми, має на меті, перш за все, добробут дитини, але належна  увага приділяється також правам та інтересам її природних батьків. Цей баланс відображається і у законодавстві. В останніх інструкціях та роз’ясненнях щодо забезпечення опіки і нагляду за неповнолітніми розглядалися питання батьківських прав і обов’язків, зокрема, підтримання контактів природних батьків з їх дітьми, які перебувають під опікою інших осіб, перегляд необхідності встановлення нагляду за дитиною, встановлення опіки за місцем проживання тощо [15]. Можливо, у країнах з високим рівнем життя населення такий припис мав би деяке теоретичне значення, але в умовах затяжної економічної кризи, зубожіння більшої частини населення нашої держави і, як наслідок, неможливості гідного виконання сім’єю її основних функцій, мотиви, якими керувався законодавець при ухваленні даної юридичної норми, незрозумілі. Крім того, це явно суперечить проголошеним раніше стратегічним цілям соціальної політики України, серед яких – її переорієнтація на сім’ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, які надаються сім’ї, а також забезпечення соціальної підтримки найбільш важливих верств населення [16]. Недалекоглядним такий підхід є й тому, що у поведінці дитини можуть проявлятися психічні відхилення, як, наприклад, дромоманія – хворобливий потяг до втеч з дому, з якими батьки не в змозі впоратися самостійно. Тут, звичайно, необхідна соціально-психологічна допомога, а не кримінальне покарання батьків і, як результат, руйнування сім’ї.

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Форми  та методи соціальної роботи за кордоном.

3.1 Форми і методи  соціальної роботи

У вітчизняній науковій і  навчально-методичній літературі, у  російських підручниках і посібниках із соціальної роботи класифікація методів  здійснюється за традиційною парадигмою соціальної роботи, яка сформувалась у межах соціології, педагогіки, психології, менеджменту, економіки: соціологічні, педагогічні, психологічні, організаційні, економічні методи.[5]

Соціологічні методи виокремлюються як соціологічні засади соціальної роботи; педагогічні - як соціально-педагогічна основа діяльності соціальних служб; психологічні - як психологічне забезпечення соціальної роботи, зміст і методи психосоціальної практики.

У практиці соціальної роботи застосовуються методи соціального впливу на особистість, які сформувались як методи суто соціальної роботи, як результат її теорії і практики. Більшість з них запозичені із досвіду соціальної роботи в США і розвинених країн Західної Європи. Кращі з них пристосовані до вітчизняної системи соціального захисту населення та соціальної підтримки різних цільових груп і категорій громадян. [2]

Ці методи класифікуються з погляду:

• суб'єкт-суб'єктних чи суб'єкт-об'єктних відносин (командна, групова робота фахівців, спеціалістів соціальної роботи, волонтерів і робота з клієнтами);
• чисельності клієнтів, які є об'єктами соціального впливу (індивідуальна, групова, общинна, масова робота);
• змісту, прийомів і засобів соціальної роботи, місця їх реалізації (телефонне консультування; соціальна робота в общині, спільноті, ком'юніті; фостеринг; самокерована соціальна робота; соціальна анімація; мобільна соціальна робота та ін.).

 

 

 

 

 

 

 

3.2 Актуальні методи  соціальної роботи

Загальновизнаними у практиці соціальної роботи є індивідуальна, групова соціальна робота, соціальна робота в спільноті, що визначаються як сучасні методи соціальної роботи, на яких засновані зарубіжні підходи діяльності соціальних служб. Часто індивідуальна, групова соціальна робота і соціальна робота в спільноті пояснюється як форми соціальної роботи відповідно не до її змісту, а до чисельності залучених клієнтів у процес допомоги і взаємодопомоги.

Актуальними методами соціальної роботи, які проводяться спеціалістами  організацій та установ соціальної сфери у багатьох країнах світу  є: командна соціальна робота, волонтерська, телефонне консультування, соціальна робота в спільноті, фостеринг, самокерована групова робота, мобільна соціальна робота, соціально-культурна анімація та ін.[11]

Найбільш поширеним методом  групової роботи є міждисциплінарна групова робота фахівців соціальної сфери, які включені у процес соціальної підтримки особистості, наприклад  ведення випадку "мультидисциплінарою" командою, яка складається із соціального  працівника і психолога. До такої  команди можуть включатися як спеціалісти  одного профілю, так і фахівці  з суміжних сфер знання і соціальної практики.

Волонтерська  допомога - один із важливих методів добровільної соціальної роботи. Основні підходи до неї сформульовані у Загальній декларації волонтерів, яку прийнято на IX Конгресі Міжнародної асоціації волонтерів (Франція, 14 вересня 1990 p.). [18]

Волонтерство - інструмент соціального, культурного, економічного та екологічного розвитку. Це добровільна, непрофесійна соціальна робота, яка сприяє поліпшенню якості життя особистості, особистісному зростання, поглибленню почуття солідарності, задоволенню потреб людини. [19]

Волонтерами є:

• діти середнього шкільного віку, старші школярі, студенти вищих навчальних закладів;
• громадяни середнього і пенсійного віку;
• клієнти соціальних служб, які є учасниками програм самодопомоги і взаємодопомоги;
• родичі клієнтів соціальних служб;
• професіонали, які приділяють вільний від роботи час добровільній допомозі.