Естетичне виховання особистості

План

Вступ

Розділ І. Естетичне виховання  і його складові

1.1 Роль естетичного виховання  в процесі формування особистості

1.2  Поняття естетики у філософській  площині

Розділ ІІ. Процес формування естетичного досвіду особистості

2.1 Складові естетичного  виховання особистості 

(культура поведінки, мовлення)

2.2 Форми роботи з естетичного виховання у сучасній школі

Висновок

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність дослідження естетичного  виховання полягає в тому , що його можна застосовувати не тільки в образотворчому мистецтві, але  й у повсякденному житті. Воно має велике значення на естетичне  виховання школярів. Адже, формування особистості - це найважливіше завдання вчителя, як школяр сприйме перші  кроки в житті естетики, в такому напрямку і буде формуватися його естетичне сприйняття світу та культури.

Об’єктом вивчення естетичного  виховання є особистість, Важливою складовою всебічного гармонійного розвитку особистості є естетичне  виховання.

Естетичне виховання — складова частина виховного процесу, безпосередньо  спрямована на формування здатності  сприймати і перетворювати дійсність  за законами краси в усіх сферах діяльності людини.

Методологічною засадою естетичного  виховання є естетика - наука про  загальні закономірності художнього освоєння людиною, про сутність і форми  відображення й перетворення життя  за законами краси, про роль мистецтва  в розвитку суспільства.

Завданням естетичного виховання  є не тільки розширення художнього сприймання, списку прочитаних книг, почутих  музичних творів, а й організація  людських почуттів, духовного росту  особистості, регуляція і корекція поведінки.

Метою є сформування естетичного  смаку та естетичнного ідеалу і розвиток здатності оцінювати прекрасне  дасть людині змогу зрозуміти  суть прекрасного.

 

 

 

 

 

Розділ І. Естетичне виховання  і його складові

 

1.1. Роль естетичного  виховання

 

Естетичне виховання - це процес формування цілісного сприйняття і правильного  розуміння прекрасного у мистецтві  та дійсності; здатність до творчого самовиявлення притаманна людині. Однак  ця здатність вимагає свідомого, цілеспрямованого, планомірного і систематичного розвитку.

Основою, на якій здійснюється естетичне  виховання є певний рівень художньо-естетичної культури особистості, її здатності  до естетичного освоєння дійсності. Цей рівень виявляється, як у розвитку всіх компонентів естетичної свідомості (почуттів, поглядів, переживань, оцінок, смаків, потреб та ідеалів), так і  в розвитку умінь і навичок  активної перетворюючої діяльності у мистецтві, праці, побуті людських взаєминах. Формування у школярів певної системи художніх уявлень, поглядів, які зможуть допомогти їм виробити в собі дійові критерії естетичних цінностей, готовність та уміння вносити  елементи прекрасного у своє життя, починається із сприймання оточуючого.

Завданням естетичного виховання  є не тільки розширення художнього сприймання, списку прочитаних книг, почутих  музичних творів, а й організація  людських почуттів, духовного росту  особистості, регуляція і корекція поведінки.

Естетичне виховання проникає в  усі сфери дитячого життя, воно забезпечується всіма ланками виховання і  використовує багатство і різноманітність  його засобів. Усе це дає право  вважати головним принципом естетичного  виховання принцип все загальності  естетичного виховання і художньої  освіти.

Методологічною основою і важливим принципом естетичного виховання  на сучасному етапі є ідея комплексного підходу, який у реалізації системи  естетичного виховання має подвійне значення.

По-перше, система естетичного виховання  має будуватися так, щоб різні  види мистецтва постійно взаємодіяли  між собою у процесі впливу на дитину, тобто організовується  необхідність тісної взаємодії мистецтва  на основі міжпредметних зв'язків.

По-друге, естетичне виховання як виховання засобами мистецтва, так  і засобами дійсності повинно  стати органічною частиною будь-якого  виду виховання.

1.2 Поняття естетики у філософській площині

 

Естетика — наука про становлення  чуттєвої культури людини. Таке загальне визначення витікає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки; якими є:

1) виявлення діалектики самого  процесу освоєння, специфіки естетичного  як прояву ціннісного ставлення  людини до дійсності; 

2) художня діяльність людини.

Обидві частини хоч і тісно  взаємопов'язані, проте відносно самостійні. У першій розглядаються питання природи, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорії естетики — прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природу художнього таланту, видову, жанрову та стильову самобутність мистецтва. Саму історію становлення естетики як предмета без перебільшення можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. Своєрідну функцію «пластичного мосту» при цьому виконували такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Протягом багатьох століть естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони розвитку мистецтва».

Констатуючи складність визначення предмета естетики, слід передусім реконструювати історію проблеми, звернувши особливу увагу на специфіку термінології.

Поняття естетика традиційно пов'язують з грецьким ейсетикос — почуттєвий. Проте не можна тут обійти і  такі грецькі терміни, як естаномай, естесі, естаноме, не можна нехтувати  і самим процесом формування особистого ставлення до предмета. Хоч згадані  терміни і відповідають поняттю  почуття, проте вони увібрали в себе багато нюансів індивідуального  людського ставлення до предмета, орієнтували людину на власні зорову, слухову, дотикову здатності відчувати, вимагали довіри до власного світосприймання.

Поява певної термінології і загальне визнання її все гаки не привели  до виникнення нової науки. Естетичні  знання формувалися в межах філософії  як її своєрідна частина. Утвердження  естетики як самостійної науки відбулося  лише у XVIII ст.

Становлення перших естетичних уявлень  слід співвіднести з тим значенням, якого давньогрецька філософія  надавала людським почуттям взагалі. Аналіз їх. спроби класифікувати, виявити протилежні чуттєві сили є важливими складниками  філософських поглядів Піфагора. Алкмеона, Емпедокла, Теофраста. Ґрунтуючись  на їхніх роздумах щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо  диференціювати почуття прекрасного  чи потворного, трагічного чи комічного. Отже, склавшись у надрах загальнофілософської традиції, естетика «вибудовувала» власний  предмет, відбиваючи і надбання, і  прорахунки давньогрецької філософії.

Пізніше терміни естаноме, естаномай, ейсетикос втратили прямий зв'язок з поняттям почуття, предмет естетики почали осмислювати через значно ширші за обсягом і наповненням  поняття: досконале, пропорційне, гармонійне, прекрасне, естетичне. Саме багатозначність  подальшого тлумачення поняття естетика спонукає нас до необхідності відновити  історію становлення предмета науки  естетики, яка має давнє і глибоке  коріння. Перші паростки художнього пізнання і освоєння дійсності можна знайти вже у міфологічних текстах. Цікаво й те, що становлення естетичного знання не пов'язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а властиве як давньогрецькій філософії, так і філософії Китаю, Індії, арабо-мусульманських країн, Візантії тих далеких часів.

Теоретичні погляди Сократа (470— 399 pp. до н. є.) спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття  добра і зла. Критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на передачі влади кращим, тобто високо моральним  представникам суспільства. Мораль, у його розумінні, має виступати  запорукою справедливості, чесності, благородства людини.

Беручи за основу принцип доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія — поєднання старогрецьких  слів прекрасний і добрий (досконалий). Слід підкреслити, що це одне з найголовніших  понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умову краси індивіда. Платон вважав, що принцип калокагатії має  найпряміше відношення до професії воїнів, до поняття військової честі і  моралі. Та згодом греки дедалі більше почали трансформувати калокагатію  у сферу освіти, вихованості людини. Власне, відтоді й почалося по-справжньому  філософське осмислення цього поняття. Тенденція мала пряме відношення і до появи концепції Аристотеля, який інтерпретував калокагатію  як гармонію зовнішнього і внутрішнього. При цьому під внутрішнім він  розумів мудрість, яка, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси і добра, естетичного  і морального, тобто до гармонії, що має стати нормою існування  людини. Як що ж людина не здатна сягнути  такої викінченості, то вона повинна  принаймні хоч через самовдосконалення  тяжіти до цього. Зауважимо, що добре  окреслену сутність принципу калокагатії  давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в життя своїми творчими набутками. Носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування і діяння виступають герої Фідія, Поліклета, Софокла.

У подальші історичні періоди принцип  калокагатії був забутий, а етика  й естетика все більше роз'єднувалися і кожна з них обирала свій власний шлях розвитку. Проблема зв'язку цих наук перемістилася у сферу  мистецтва, і найбільш типовим аспектом дослідження взаємодії етики  й естетики стала проблема мистецтво  і мораль.

Естетичні погляди Сократа дістали  творче продовження у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427—347pp. до н.е.). Естетична спадщина його пов'язана  з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем  естетичного виховання. Особливу увагу  філософ приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво  відігравало особливу роль у житті  Афін V — IV ст. до н. е. Афінська демократія добилася права на безкоштовне відвідування театру, всенародною повагою користувалася  творчість поетів і музикантів. Продовжуючи  традицію Сократа, Платон пов'язував вплив  мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує  як позитивні, так і негативні  якості. Філософ розширив естетичну  проблематику. В його теоретичних  діалогах присутні думки про відносність  краси, про шляхи досягнення абсолютно  прекрасного. І хоч абсолютно  прекрасне існує у вигляді  ідеї, зате сама можливість руху від  простого до складного в становленні  прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень  в галузі естетичного.

Вершиною античної естетики називають  теоретичну спадщину Аристотеля (384—322 pp. до н. є). І справді, його праці «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика» висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля знову чітко  простежується захоплення космосом — носієм гармонії, порядку, довершеності. Естетичне пізнання і мистецтво  він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа — обґрунтування основного принципу творчої діяльності митця мімезису (наслідування). Аристотель вважав, що мімезис притаманний людині з дитинства. Саме здатністю до наслідування людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перших знань, навичок. Результати наслідування викликають захоплення,, почуття задоволення, адже в них присутнє впізнавання.

Значне місце в теоретичній  спадщині Аристотеля займає процес розробки нових естетичних понять, а також  подальше теоретичне обґрунтування  вже існуючих або ж використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Стосується це не лише мімезису, а й  калокагатії, катарсису.

Становлення естетики Китаю пов'язують з ім'ям Конфуція (551—479 pp. до н.е.), естетичні  погляди якого переплітаються з  педагогічними ідеями і, як наслідок, в цьому найпереконливіше виглядає запропонована філософом система  виховання, зокрема естетичного. На думку Конфуція, виховання треба  починати з поезії, а закріплювати знання людини послідовним вивченням  правил «лі» (за китайською традицією  це — доброчесність, знання елементарних норм етикету). Завершуючи освіту, слід звертатися до музики, яка несе в  собі найвище естетичне навантаження, тяжіє до духовного. Необхідно підкреслити, що не тільки Конфуцій, а й інший  відомий мислитель Китаю Сюнь-цзи (298—238 pp. до н.е.) вважав, що обрядова музика відкриває шлях до досконалості не лише всіх людей, а й навіть тих, хто  є «освіченим», «культурним». Обрядова музика довершує їхній культурний рівень, допомагає осягнути ідеал.

Особливе місце в естетиці Візантії займала розробка естетико-мистецтвознавчих функцій ікони та правил зображення Бога. Для вирішення цієї проблеми розроблялися такі поняття, як канон, умовність, лаконізм, декоративність, а щодо розуміння  предмета естетики, то дедалі видиміше починав переважати мистецтвознавчий аспект.

B історії естетичної науки перша  половина XVIII ст. займає особливе  місце; в 1750 р. з друку вийшов  перший том теоретичного трактату  «Естетика», автором якого був  німецький філософ і теоретик  мистецтва Олександр Готліб Баумгартен (1714—1762 pp.). Спираючись на грецькі  поняття ейсетикос, естаномай,  естаноме, естесі, Баумгартен увів  новий термін — естетика, окресливши  цим самостійну специфічну сферу  знання.