Реалізація принципу індивідуального підходу в навчально-виховному процесі сучасної школи

1. у зміст загального завдання вводити додаткову інформацію, щоб допомогти слабким і ускладнити розв’язання сильним;
2. одним зменшувати обсяг завдання, іншим – збільшувати за рахунок творчої роботи;
3. різним типологічним групам учнів пропонувати вправи, які помітно відрізняються за ступенем складності.

Застосовуючи  ці завдання, обов’язково слід враховувати  особливості кожної дитини. Один учень може розв’язати задачу тільки з певним, чітко формульованим запитанням, а іншому по силі поставити до завдання всі можливі запитання й дати відповідь на кожне, скласти схему чи скласти самостійно задачу.

Коли ж немає  цілковитої упевненості, що дитина впорається з роботою, їй слід допомогти:

а) конкретизацією завдання;

б) розв’язуванням додаткових вправ, що приводять до основного  результату;

в) «навідними запитаннями».

Отже, для підвищення ефективності домашніх завдань треба  знаходити індивідуальний підхід до кожної дитини, добираючи такі завдання, щоб:

• одним учням скоротити завдання;
• інших – зацікавити роботою;
• третім – допомогти переконатися в знанні матеріалу.

Таким чином, плануючи такі завдання, учитель обов’язково  зіставляє їх мету і зміст із рівнем знань і розвитку учнів, шукає спільне в змісті й характері завдань, без чого не можна правильно визначити для кожної групи чи кожного учня ступінь складності, необхідний і посильний обсяг роботи. Тільки за цих обставин створюються сприятливі умови для найповнішого розвитку здібностей, бажання і вміння вчитися.

Важливо відзначити, що в Положенні про індивідуальне  навчання в системі загальної  середньої освіти (зареєстрованому  у 1993 році) нічого не сказано про  знаходження індивідуального підходу  до кожного учня. У загальних положеннях цього документа йдеться про те, що індивідуальне навчання організовується для осіб, які:

     -  виявили  бажання  навчатися   індивідуально  (з врахуванням 

побажання батьків  або осіб, які їх замінюють);

     - не спроможні засвоїти навчальний матеріал в обсязі базового

рівня у визначені  державою строки.

Тобто, в основному  індивідуальне навчання подається  як форма задоволення загальноосвітніх потреб осіб, які не спроможні відвідувати  навчальний заклад. Звичайно, йдеться  ще про індивідуальне навчання для тих дітей, які самі забажали навчатися таким чином. Та відомо, що спроможні до відвідування колективних занять у школі діти зовсім не знають про те, що за законом мають право навчатися індивідуально. Також школа є важливою середою соціалізації, особливо для молодших школярів. Тому практика цілком індивідуальної форми навчання не є зручною ні для учнів, ні для вчителів, ні для батьків.

Саме тому треба  знаходити місце індивідуальному  підходу та індивідуальним завданням  у нашій сучасній класно-урочній системі. Між індивідуальною та колективними формами навчальної діяльності існує суперечність: з одного боку, вимоги суспільства, сфери освіти («треба»), а з іншого – індивідуальні перспективно-пошукові мотиви окремого учня («хочу»), з урахуванням його психологічних та фізіологічних можливостей («можу»).

Взагалі-то, в традиційній педагогіці вважається, що всі риси особистості піддаються формуванню. Традиційна школа протягом століть з необґрунтованою впевненістю намагається трактувати учня як об’єкт абсолютно пластичний. Через брак знань про сталі індивідуальні риси особистості молодшого школяра вчителі цікавляться передусім знаннями (а знання входять до числа змінних рис особистості).

При цьому відбувається неприховане нівелювання особистостей: 1) усі учні трактуються однаково: 2) усім учням подається та сама інформація; 3) перед усіма учнями ставляться однакові вимоги; 4) від усіх учнів вимагаються однакові вимоги; 5) до всіх учнів стосуються однакові стимули. Це спричиняє появу в більшості нудьги, небажання вчитися, а то й відрази до навчання. Натомість педагогічні впливи, узгоджені з індивідуальними рисами особистості учня, викликають у нього задоволення і схвалення. Вони спонукають його діяти добровільно, охоче, без жодного примусу, реалізуючи внутрішні потреби і переконання. До цього додаються почуття самореалізації, емоційне піднесення, ентузіазм. Стимули, які враховують сталі індивідуальні риси особистості, - це найефективніший спосіб заохочення людей до запланованих дій. Результати ж цих дій перевищують сподівання.

2.3. Приклади індивідуальних  завдань для навчання молодших  школярів.

Надання індивідуальних завдань дуже важливе в навчанні молодших школярів, адже воно формує в  них задатки самостійності, критичності  мислення та багато інших позитивних учнівських та людських якостей. Ми наведемо кілька прикладів.

Дуже гарним прикладом є надання завдань з позакласного читання, ця форма роботи є доречною на уроках читання з української та зарубіжної літератури. Позакласне читання має на меті формування в учнів здорових читацьких інтересів, вироблення культури читання. Вчитель повинен пояснити дітям та їх батькам, що і як слід читати, скільки відводити часу на позакласне читання в цьому віці та при подальшому навчанні. Важливо, щоб читання літератури було системним. Складаючи індивідуальний план читача, слід враховувати вимоги до читання в конкретному класі. На матеріалі прочитаних книг доцільно проводити бесіди, під час яких учні матимуть можливість обмінятися думками про улюблені твори. Корисно привчити дітей складати відгуки на прочитані книги. Бажана в класі й наявність бібліотечки. Вона може складатися з книг шкільної бібліотеки й особистих книг учнів. Психологічний аспект значення такої бібліотеки полягає в тому, що книги постійно в полі зору учнів та викликають у них бажання їх почитати. Особливої уваги потребують учні, які мало читають, і ті, хто читає безсистемно. Для них слід цілеспрямовано та особливо ретельно підбирати книги.

Індивідуально можна надати також завдання на швидкість читання. Треба запропонувати учневі читати якомога швидше та звертати увагу на пропуски між словами. Ця вправа спрямована на розширення поля зору.

При проведенні вправ на розвиток швидкості читання  необхідно звертати увагу не тільки на темп читання, але й на змістовий бік поданих текстів. Велике значення має стимуляція до швидкого читання, а також надання прикладу читання.

Ще можна  запропонувати вправу на формування умінь свідомого читання, тобто  на розуміння структури та змісту тексту. Наприклад, читання тексту з додаванням відсутнього складу або слова. Вправа використовується для покращення вміння молодшого школяра прогнозувати склад слова та речення, що й призводить до кращого засвоєння змісту прочитаного.

Наведемо приклад  такої вправи:

Біля річк_ розкрилися біл_ лілеї та жовт_ лататт_. Буйно цвіте над вод__ водян_ кашка. Дик_ качк_ вивела з осоки своїх качен__, навчає їх пла____ та ловити мош__. Летять над вод__ біл_ та син_ бабк_, та гудє над квітучою кашкою діловита бджол_. 
 
И. Соколов-Микитов.

Первая группа упражнений направлена на совершенствование правильности чтения. Задания, включённые в эту группу, предназначены для тех учащихся, которые допускают большое количество ошибок в процессе чтения текста. Первоначально рекомендуется предлагать тексты, несложные по содержанию и структуре. 1) Чтение строчек наоборот по словам. Написанное прочитывается таким образом, что последнее слово оказывается первым, предпоследнее − вторым и т.д. Это упражнение уводит от привычного стереотипа чтения слева направо, развивает точность движений глаз, предупреждает ошибки в грамматической форме слова, пропуски и перестановки слов и слогов. Задание: Прочитай текст вслух, начиная с последнего слова каждого предложения. 
 
Солнце и ветер. 
 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Бабянський  Ю.К. Победоносцев Г.П. Комплексний подход к воспитаю школьников. – 1980.

Терещук Г.В. Индивидуальные занятия трудового обучения. Дидактический  аспект. Под ред. В.А. Полякова – М.: ИПСМ РАО, 1933. – 200 с.

Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти – К.: “Академія”, 2000. – 544 с.

 Концепция образовательной  области «Филология» в 12-летней  школе // Литература в школе.  2000. №3. С. 69.