Реалізація принципу індивідуального підходу в навчально-виховному процесі сучасної школи

Дитина, як яскрава  індивідуальність потребує індивідуального  підходу. Адже як казав Карл Густав Юнг: «…не всебічне і стандартне, а саме неповторне є характерним для індивідуальності. Індивідуальне неможливо зрозуміти у вигляді одиниці, яка повторюється, але лише у вигляді неповторної єдності, яка врешті-решт не може бути ні з чим порівняна…Ось чому, якщо ми ставимо завдання зрозуміти саме цю окрему людину, ми повинні відкинути все наше наукове знання про пересічну людину…»

2.1. Особливості  індивідуального підходу у навчально-виховному  процесі.

Індивідуальний підхід починається з вивчення готовності дитини до шкільного навчання ще з дошкільного віку. Найбільш поширений і доступний метод пізнання – цілеспрямовані спостереження. Треба уважно придивлятися до поведінки учня, помічати зміни настроїв, прагнути зрозуміти, не робити поспішних висновків. Крім спостережень, багато матеріалу дають анкетування батьків і бесіди з ними, також аналіз розповідей дітей про їхні мрії, улюблені заняття, друзів і т.д.

Індивідуальний підхід є  важливою частиною технології особистісно-орієнтованого навчання. На сьогодні пріоритетною метою в розвитку освіти висувають саме особистісно-орієнтоване навчання, створення згідно з принципами природовідповідності та індивідуалізації умов для навчання і максимального розвитку кожної дитини, перехід до навчання дитини самостійного пошуку знать і користування ними в процесі навчання. Реалізація індивідуального підходу в умовах колективного навчання вимагає правильної організації індивідуального сприймання, розуміння, запам’ятовування і використання і використання знань, а також розвитку пізнавальної активності, нахилів і обдарувань кожної дитини.

Індивідуалізація передбачає не пристосування форм і методів  педагогічного впливу до кожного  суб’єкта навчання, щоб забезпечити  запроектований рівень розвитку особистості.

Найчастіше індивідуальне  навчання є позакласним. Воно застосовується для навчання обдарованих, хворих або  педагогічно занедбаних, із зниженим рівнем навченості дітей. Однак, попри  ряд переваг індивідуального  навчання, ця форма не може масово застосовуватись. Психологи стверджують, що лише сім відсотків учнів здатні навчатися індивідуально.

Саме тому в класі існує  змішана індивідуально-групова форма, яка передбачає виконання кожним учнем тих завдань, які було подано для всього класу. Така форма прийнятна та зручна, але має ряд недоліків, наприклад «зрівнялівка» у виконанні дітьми завдань без урахування індивідуальних можливостей кожного учня, складність контролю за самостійністю виконання роботи у випадку відсутності належної моральної підготовки учнів (їх свідомості). Дуже продуктивною є індивідуальне самостійне навчання, однак, воно більше доречне в технікумах чи вищих навчальних закладах. У школі ж дуже важно та проблематично працювати з учнями таким чином, особливо з молодшими школярами. Тому гарним способом реалізації індивідуального навчання є індивідуальна програма, адаптована до кожного учня класу. Така програма враховує можливості дитини, динаміку розвитку її творчих здібностей за рахунок збільшення обсягу матеріалу та прискореного його вивчення (для здібних учнів) або ж вивчення обов’язкового матеріалу сповільнено, з неодноразовим повторенням (для слабких учнів). Розробляються також комп’ютерні системи для індивідуального навчання, в яких враховуються особливості учня і забезпечується індивідуальна зайнятість школяра. Але комп’ютерні навчальні програми більш підходять для використання в середній та старшій ланках шкіл, використання ж комп’ютерів в роботі з молодшими школярами може буди незручним та неефективним (це пов’язано з віковими особливостями цих дітей).

Головний принцип  педагога – «Не нашкодь дитині». Є дуже гарна форма індивідуалізації навчання, яка має назву диференціація. Вона полягає в тому, що схожі за індивідуальними особливостями учні об’єднуються в одну групу для навчання. Це означає те, що за допомогою врахування індивідуальних особливостей кожної дитини та диференціації завдань, потрібно дійти до її особистості, незалежно від її здібностей. Диференціація є дуже зручною в індивідуальному навчанні та передбачає таку організацію роботи на уроці, коли одному учневі або групі учитель пропонує посильні завдання різної складності в певній системі й цим створює умови для розвитку і навчання кожного.

Існують такі вимоги до диференційованого навчання:

1. Загальна готовність дітей до навчальної діяльності та до засвоєння конкретного матеріалу.
2. Передбачення труднощів, які можуть виникнути в дітей під час його засвоєння.
3. Використання диференційованих завдань індивідуального характеру в системі уроків.
4. Уміння робити перспективний аналіз, як продовжити цю роботу на наступних уроках, для чого плануються завдання та чого їх треба використовувати саме на цьому етапі уроку.

Для успішної реалізації індивідуального підходу від вчителя вимагається високий рівень професійної майстерності. Вчителеві необхідно бачити весь клас і кожного учня окремо, приділяючи увагу дітям із полярними інтелектуальними здібностями. В навчальному процесі треба знаходити оптимальні варіанти поєднання форм та принципів навчання, які, діючи разом будуть компенсувати недоліки одне одного та зроблять процес навчання найбільш продуктивним.

Отож, на початку  роботи за принципом індивідуального  підходу треба розподілити дітей  за типологічними групами згідно критеріїв навченості, научуваності, навчальних умінь та пізнавальних інтересів школярів.

Індивідуальний  підхід до учнів є однією з найважливіших  умов успіху навчально-виховної роботи, виховання інтересу та смаку до знань. У дидактиці він передбачаю врахування біопсихологічних характеристик кожного учня, його здібностей, пам’яті, уваги, знань, досвіду та інших особливостей, які впливають на навчальну діяльність.

Знання індивідуальних особливостей учня дає змогу ефективно  формувати в нього пізнавальні потреби і мотиви. Особливо через свої психологічні особливості та здібності учні засвоюють матеріал по-різному. Це залежить насамперед від швидкості сприйняття навчального матеріалу. За психофізіологічною основою розрізняються люди з лабільною та інертною нервовими системами.

Індивідуальний  підхід до учнів є однією з найважливіших  умов успіху навчально-виховної роботи, виховання інтересу, а отже, і  смаку до знань. У дидактиці він  передбачає врахування біопсихічних характеристик  кожного учня, його здібностей, пам’яті, уваги, знань, досвіду та інших особливостей, що впливають на навчальну діяльність. Ними можуть бути фізичні і психічні якості і стани: особливості пізнавальних процесів і пам’яті, якості нервової системи, риси характеру і волі, мотивація. Крім того, на навчальну діяльність учня впливають різні соціальні фактори, як то статус учня в класному колективі, сім’я, соціальне середовище тощо.

Знання індивідуальних особливостей пізнавальної сфери учня дає змогу ефективно формувати  в нього пізнавальні потреби і мотиви. Відомо, що учні через свої здібності та психологічні особливості засвоюють навчальний матеріал по-різному. Це залежить насамперед від швидкості сприйняття  навчального матеріалу. За психофізіологічною основою розрізнюється два типи людей: особи з лабільною та інертною нервовою системою. У більшості випадків неефективність навчання дітей зумовлюється тим, що вони не встигають сприйняти навчальну інформацію, їхня реакція і мова уповільнені. Примусове спонукання таких дітей до навчання призводить до ще більшої інертності, загальмованості, зниження результативності роботи. Таким дітям важко засвоїти повний обсяг інформації, слухати швидку мову вчителя, стежити за стрімким переміщенням наочних засобів навчання, миготінням екранних зображень. Якщо вчитель уповільнює виклад матеріалу, то такі учні успішно виконують завдання, засвоюють і мовну, й ілюстративну інформацію, можуть добре її зрозуміти, у них посилюються можливості вільного запам’ятовування. До осіб з лабільною нервовою системою належать холерики і сангвініки, а з інертною – флегматики і меланхоліки. Меланхолійному типові притаманна найбільш складна, різноманітна сфера переживань, на основі якої формуються художні здібності, естетична поведінка і здатність до емпатії. Всі ці позитивні якості особистості пов’язані з переживаннями, навіть стражданнями меланхоліка. Сильні типи (тобто сангвініки, холерики, флегматики) здатні витримувати великі емоційні напруження, вони менш схильні до стресів, неврозів, істерій. Холерики, як і сангвініки, можуть працювати у швидкісному режимі. Флегматики більш схильні до повільної роботи, яка вимагає витривалості, особливих зусиль волі й нервового напруження. У процесі навчання і виховання вчитель повинен враховувати темперамент учня. Дітям із флегматичним і меланхолійним темпераментом необхідно відводити більше часу на виконання завдань; в організації самостійної роботи варто добирати завдання тієї самої складності, але менші за обсягом; під час проведення додаткових занять потрібно більше уваги приділяти створенню ігрових ситуації, які безпосередньо пов’язані з позитивними емоціями. Втім, як відомо, чистий тип темпераменту майже не зустрічається: до основних якостей одного типу додаються якості інших типів темпераменту. Безперечно, на це також треба зважати, особливо в роботі з важкими дітьми.

Тож, особистісна  індивідуалізація враховує:

• контекст діяльності учня;
• життєвий досвід учня;
• сферу інтересів, бажань, схильностей, духовних потреб;
• світогляд;
• емоційно-чуттєву сферу;
• статус особистості в колективі;
• соціальне оточення поза навчальним закладом (сім’я, друзі і т.д.).

2.2. Особливості  реалізації принципу індивідуального  підходу у навчанні молодших  школярів.

Щодо дітей, яких у дитсадку готують до школи  с шести років, психологи виділяють  комплекс властивостей і характеристик, що дають уявлення про найістотніші показники і стан їхнього розвитку та готовність дітей до навчання. Готовність до навчання має такі компоненти:

• особистісна готовність;
• інтелектуальна готовність;
• рухова готовність;
• рівень розвитку передумов навчальної діяльності.

Слід звернутися до інформації з вікової психології щодо так званої кризи молодшого  шкільного віку, яка виникає в  дошкільника і являє собою  бажання виконувати корисну діяльність та відігравати важливу соціальну  роль у суспільстві.

Молодший шкільний вік – дуже відповідальний період шкільного дитинства, від повноцінного проживання якого залежить рівень інтелекту  та особистості, бажання та вміння навчатися, впевненість у своїх силах. У  цьому віці стається зміна соціальної ситуації розвитку, коли дитина виходить за рамки родини. Особливе значення мають відносини з дорослими, такими як вчителі.

Учитель – це дорослий, соціальна роль якого пов’язана  з наданням дітям важливих, рівних та обов’язкових для виконання вимог. В такій ситуації дитина, як представник суспільства, поступово засвоює ситуацію загальної рівності в класі та рівності перед законами наук – математики, орфографії, орфоепії та ін.

Зобов’язанням дитини стає суспільно контрольована  навчальна діяльність; дитина повинна підкорятися системі навчання та нести відповідальність за порушення її правил.

За Е.Еріксоном  важливим у цьому віці є розв’язання  кризи молодшого школяра. Позитивний вихід із кризи робить дитину старанною  та успішною у навчанні, а негативний – неуспішною. Проблема в тому, що дуже часто до навчання у школі віддають дошкільнят, не готових до навчання. Простіше кажучи, деякі молодші школярі просто не розуміють, що вони роблять у школі, навіщо і для чого вони повинні розв’язувати завдання, писати літери чи читати. Тому до кожного з молодших школярів треба уважно придивлятися, помічаючи певні негаразди та допомагаючи їх вирішити.

Саме потребу  молодших школярів, особливо шестирічних, в індивідуальному підході точно  помітив Ш.Амонашвілі. У його працях розкрито доступні для кожного вчителя прийоми, які допомагають скоротити надмірну дистанцію між ними та учнями на уроках. Зокрема прийом індивідуальних відповідей «на вушко», запитання і ситуації, що дають змогу висловитися дитині негайно, виявити особисте ставлення до того, що схвилювало.

Особливо уважно слід ставитися до молодших школярів, яким навчання дається важко. Є діти з затримкою темпу формування емоційно-вольової сфери й особистості  в цілому; вони швидко втомлюються  під час виконання вправ, що потребують зосередженості, їхня увага швидко розсіюється. У деяких дітей труднощі в навчанні можуть бути зумовлені недостатнім розвитком рухових умінь, як то погане оволодіння навичками письма, малювання, креслення.

Характеристика  різних дітей може показувати, наскільки різні складнощі можуть виникнути в навчанні. Тому в класах треба передбачувати використання диференційованих завдань. Вони доцільні на різних етапах уроку, особливо під час підготовки учнів до засвоєння складного нового матеріалу. Основною формою цієї підготовки є диференційовані завдання, спрямовані на ліквідацію прогалин у засвоєнні учнями опорного матеріалу або розширення чи поглиблення знать і вмінь, а також завдання, що формують та стимулюють бажання вчитися.

Способи диференціювання  навчальних завдань різноманітні.

1.Зміст завдання  для всього класу однаковий,  але для сильних учнів:

а)зменшено час  виконання;

б)збільшено  обсяг завдання;

в)укладено способи  використання.

2.На одному  етапі (в основному під час  закріплення) різним групам дітей  пропонують різні за складністю завдання.

3.Спільне завдання  для всього класу, а для слабких  дітей – допоміжні матеріали,  що полегшують виконання (зразок, таблиця чи схема)

Особливо доцільне диференціювання завдань у першому  класі, адже діти проходять до школи  з різним рівнем розвиненості навичок письма чи читання.

Якість виконання  диференційованих завдань треба  перевіряти так, щоб перевірка збагачувала  знаннями всіх дітей. Важливо звертати увагу не тільки на кінцевий результат, а й на спосіб діяльності, завдяки  якому цей результат досягнутий. Інакше кажучи, треба виявити, як дитина вміє аналізувати завдання, міркувати, узагальнювати матеріал, застосовувати правила.

Невід’ємною складовою  навчального процесу є домашні  завдання, які допомагають закріплювати та вдосконалювати знання, формувати самостійність дитини, розвивати її творчі здібності. Тому дуже необхідно якнайраціональніше організувати процес виконання домашнього завдання, зокрема, дібрати завдання так, щоб вони якомога більше відповідали пізнавальним можливостям і фізичним силам молодшого школяра. Передусім цього можна досягти диференціюванням домашніх завдань. На жаль, учителі рідко вдаються до нього: здебільшого пропонують учням одні й ті самі задачі, не зважають на різний рівень готовності школярів до виконання. Наприклад, один із видів диференціювання – за математичним обсягом. Він полягає у правильному дозуванні обсягу роботи та рівня складності: