Управлінська решітка Блейка-Мутона

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУТНОСТІ СТИЛЮ КЕРІВНИЦТВА…………………………………………………………………...4

1.1. Керівництво та принципи, на яких воно ґрунтується……………………...4

1.2. Поняття стилю керівництва………………………………………………….6

РОЗДІЛ 2. КЛАСИФІКАЦІЯ СТИЛІВ КЕРІВНИЦТВА……………………...10

2.1. Модель К.  Левіна……………………………………………………………10

2.2. Теорії «X» і «Y» Д. Мак-Грегора…………………………………………..14

2.3. Модель Р.  Лайкерта…………………………………………………………16

2.4. Управлінська  решітка Блейка-Мутона…………………………………….19

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...24

ЛІТЕРАТУРА…………………………………………………………………….26 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

  Дана  робота присвячена аналізу повсякденній діяльності керівника. У ній розглядаються  основні прийоми і методи роботи менеджера. Робота має особливу актуальність в даний момент, так як зараз особлива увага стала приділятися питанням найбільш ефективної взаємодії керівника з підлеглими.

  Основною  метою дослідження є аналіз класифікацій стилів керівництва, які застосовують у своїй практиці керівники та вибір найбільш оптимального варіанту поєднання методів впливу на працівників.

  Стиль керівництва – це спосіб, яким керівник управляє підлеглими йому співробітниками, а також незалежний від конкретної ситуації управління зразок поведінки керівника. За допомогою встановленого стилю управління може досягатися задоволеність роботою і заохочується продуктивність співробітників. Разом з тим оптимального стилю управління не існує і говорити про перевагу того чи іншого стилю керування можна тільки для певної ситуації управління. Це найважливіший фактор у менеджменті на підприємстві. Правильно визначений та успішно застосовується стиль дозволяє найбільш успішно використовувати потенціал всіх співробітників підприємства. Саме тому в останні роки багато фірм приділяють цьому питанню настільки істотне увагу 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУТНОСТІ СТИЛЮ  КЕРІВНИЦТВА

1.1. Керівництво  та принципи, на яких воно ґрунтується 

  Центральною фігурою в системі управління є керівник, який керує організацією (підприємством), якимось конкретним видом діяльності, функцією, підрозділом, службою, групою людей тощо.

  Керівництво – це управлінська діяльність, спрямована на забезпечення впливу керуючої підсистеми на керовану з метою виконання місії та цілей організації. Керівництво виступає об'єднуючою функцією управління, яка забезпечує виконання загальних (основних) і конкретних (спеціальних) функцій управління, дію методів управління та реалізацію управлінських рішень. Американські дослідники Роберт Блейк та Джейн Моутон підкреслювали, що сильне та ефективне керівництво сприяє створенню атмосфери участі та колективної підтримки цілей організації, формуванню стимулів у її членів в усуненні перепон і досягненні максимальних результатів.

  Відомий український економіст Валерій  Терещенко підкреслював, що завдання керівника – диригувати, підібрати кваліфікований персонал, розробити організаційну структуру підприємства, вибрати загальний напрям його діяльності, координувати всю роботу, боротись з непродуктивними витратами часу [4, 75].

  В доринковий період роль господарського керівника була зрозумілою і чітко визначеною. Його завданням було розподілити роботу між підлеглими, забезпечувати певний рівень якості праці, слідкувати за дисципліною. Влада керівника не піддавалася сумнівам, а при прийнятті рішення його слово мало вирішальне значення.

  Статус  керівника був надзвичайно високим  і ніхто не сумнівався у його праві контролювати і підтримувати дисципліну, до того ж він одноосібно наймав на роботу і звільняв працівників. Праця і поведінка у позаробочий час контролювалася парторганізацією, державною профспілкою та репресивним апаратом

  Фундаментальні  зміни в суспільстві призвели до змін і в діяльності сучасного керівника. Причому, якраз керівники найгостріше відчувають ці зміни, виявившись у центрі громадського обурення кризовими явищами в економіці.

  Керівництво полягає у праві давати розпорядження  підлеглим і вимагати їх виконання.

  В основі керівництва лежать такі поняття, як лідерство, вплив і влада. Щоб керувати, треба впливати, а щоб впливати - треба мати владу.

  Лідерство – здатність здійснювати вплив на окремі особи та групи працівників з метою зосередження їх зусиль на досягненні цілей організації. Вплив – це будь-яка поведінка одного індивідуума, яка вносить зміни в поведінку, відносини, відчуття іншого індивідуума. Влада – це можливість впливати на поведінку інших людей.

  Американський менеджмент виділяє такі форми влади, які може застосувати будь-який менеджер:

• влада, яка базується на засадах примусу, – це вплив через страх, 
  покарання. Наприклад, страх втратити роботу, любов, повагу, захищеність;
• влада, в основі якої леоюать винагороди, використовує бажання 
  підлеглих отримати винагороду в обмін за виконану дію (роботу), певну 
  поведінку тощо;
• законна влада базується на традиційному розумінні того, що підпорядкування керівнику є бажаною поведінкою. Виконавець при цьому реагує не на людину (керівника), а на відповідну посаду;
• еталонна влада (влада прикладу) формується не за логікою, не за 
  традиціями, а за силою особистих якостей або здібностей лідерів;

  - влада експерта в своїй основі має вплив через "розумну" віру. 
Виконавець свідомо і логічно бере на віру цінність знань експерта (керівника) 
і впевнений у праві керівника віддавати вказівки для беззаперечного виконання. 
Чим більше досягнень у керівника, тим більше у нього влади [2, 333].

  Важливим  в управлінні є питання про  те, який вид влади є найбільш ефективним для зосередження зусиль працівників на досягненні цілей організації. Кожен із видів впливу має свої позитивні і негативні сторони, але не існує єдиної рекомендації щодо їх застосування. Керівник повинен використовувати систему важелів впливу, вибираючи при цьому в конкретних ситуаціях ті, що найбільше підходять для розв'язання конкретної проблеми організації.

  Із  наданням переваги тій чи іншій формі влади пов'язаний стиль керівництва 

1.2. Поняття стилю  керівництва 

  Під стилем керівництва розуміють сукупність найбільш характерних і стійких методів, прийомів і дій керівника по відношенню до підлеглих у процесі управління. Метод управління прийнято трактувати як спосіб цілеспрямованого впливу керівника на підлеглих. Стиль і метод – взаємопов'язані поняття. Проте використання одних і тих самих методів не виключає відмінностей у стилі керівництва, який пов'язаний з індивідуальними властивостями певної особи. На стиль керівництва впливає оточення, рівень підготовленості, стаж, досвід роботи керівника.

  Стиль керівництва по-різному проявляється в різних організаціях (промисловому підприємстві, навчальному або науково-дослідному закладі, виконкомі ради) або в різних контингентах працівників (висококваліфікованих спеціалістів і низькокваліфікованих робітників, молодих і зрілих людей, чоловіків і жінок).

  Кожен керівник у процесі управлінської  діяльності виконує свої обов'язки у властивому тільки йому стилі. Стиль керівництва виражається в тому, якими прийомами керівник спонукає колектив до ініціативного і творчого підходу до виконання покладених на нього обов'язків, як контролює результати діяльності підлеглих. Прийнятий стиль керівництва може служити характеристикою якості діяльності керівника, його здатності забезпечувати ефективну управлінську діяльність, а так само створювати в колективі особливу атмосферу, що сприяє розвитку сприятливих взаємин і поведінки. Ступінь, до якої управляючий делегує свої повноваження, типи влади, використовувані ним, і його турбота, перш за все про людські відносини або, перш за все, про виконання завдання – все відображає стиль керівництва даного керівника [9, 245].

  Стиль відрізняється стійкістю, яка виявляється  в частому застосуванні різних прийомів управління. Але ця стійкість відносна, оскільки стилю зазвичай характерний динамізм. Стиль керівництва багато в чому визначається індивідуальними якостями керівної особи. Але при всій їх значущості особливості особистості не виключають інші компоненти, що формують стиль управління. Компоненти ці складають суб'єктивний елемент стилю, але стиль завжди має і спільну об'єктивну основу.

  Об'єктивно, який би стиль не був обраний керівником, його вибір визначається свідомою метою, яка характеризує спосіб і метод його дій. Крім цього існують і інші об'єктивні компоненти стилю. До них відносяться: закономірність управління; специфіка сфери конкретної діяльності; єдині вимоги до керівників; соціально-психологічні риси виконавців (вік, стать, кваліфікація, професія, інтереси та потреби тощо); рівень ієрархії управління, способи і прийоми управління, використовувані вищестоящими керівниками. Дані об'єктивні складові стилю показують поєднання в діяльності керівника, виробничої функції та функції регулювання взаємовідносин у колективі, характер сформованих у ній традицій і прийомів спілкування, а тим самим і стиль роботи.

  Об'єктивна  складова стилю визначається сукупністю соціальних і економічних вимог  до керівної діяльності. Суб'єктивні  компоненти характеризуються рисами особистості керівника. Але якщо в стилі не можна чітко виділити його об'єктивну основу, то ніякі, навіть найкращі, якості керівника не здатні забезпечити успіх діяльності організації.

  Можна виділити основні фактори, що характеризують стиль керівництва:

  1. Вимоги, що пред'являються до керівників  щодо їх компетентності, діловитості,  відповідальності, особистих якостей,  моральності, характеру, темпераменту  та ін;

  2. Специфіка системи – її цілі і завдання, управлінські структури і технологія управління, функції керівника;

  3. Навколишнє виробниче середовище  – технологічний рівень виробництва, форма організації праці, забезпеченість матеріальними ресурсами і т. п.;

  Таким чином, кожна організація представляє  собою унікальну комбінацію індивідів, цілей і завдань. Кожен керівник – це унікальна особистість, що володіє рядом здібностей. Кожен керівник є творцем того стилю управління, який він застосовує на практиці. Але при цьому він враховує безліч об'єктивних і суб'єктивних умов та обставин, в залежності, від яких стиль отримує своє конкретне зміст. Стиль є соціальне явище, оскільки в ньому відображені світогляд і переконання керівника, а так само він багато в чому визначає результати діяльності всієї системи [6, 298].

  Стилі керівництва стали об'єктом дослідження з моменту зародження управління як науки. Але тільки з 30-х років їх починають вивчати на систематичній основі. Відомі три підходи до теорії стилів, розроблені американськими вченими-біхевіористами та доповненими і розвинутими науковцями інших країн: підхід з позицій особистих якостей, поведінський та ситуаційний підходи.

  Підхід  з позиції особистих якостей базується на використанні властивостей та особистісних характеристик "ефективного" керівника. Згідно з так званою "теорією великих людей" (особистісна теорія лідерства) найкращі керівники володіють певним переліком особистих якостей, які є загальними для всіх. Але встановити перелік таких якостей не вдалось. У різних ситуаціях вимагаються різні здібності та якості. Стогділл вказував, що структура особистих якостей керівника повинна співставлятись з особистими якостями, діяльністю і завданнями його підлеглих.

  В основі ситуаційного підходу лежить встановлення того, які стилі поведінки і особисті якості керівника найбільш відповідають конкретним ситуаціям. Слід вибирати різні способи керівництва в залежності від характеру певної ситуації. Ситуаційні фактори включають: потреби і особисті якості підлеглих, характер завдання, вимоги і вплив середовища, інформацію, якою володіє керівник.