Інструментi банкiвського менеджменту

      Отже, головна мета підвищення ефективності управління пасивами – встановлення контролю над джерелами ресурсів банку. Основними важелями управління є розміри відсоткових ставок, пропонованих депозиторам і кредиторам. Важливим аспектом розвитку в сучасних умовах є те, що, як правило, удосконалення менеджменту банківської діяльності – це не збільшення обсягів ресурсів, а їх диверсифікація як першооснова стабільності й прибутковості діяльності банку загалом.

      2.4. Управління ліквідністю

      Особливе місце в менеджменті посідають контроль і регулювання роботи банку щодо чутливості до зміни ринкових відсоткових ставок, що повинно сприяти досягненню збалансованості в широкому аспекті між активами й пасивами.

      Безперебійне  задоволення зобов'язань перед  клієнтами, тобто забезпечення потреб у ліквідних коштах і, як наслідок, збереження довіри клієнтів і навіть самозбереження банку – основні цілі пріоритетного напряму менеджменту – управління ліквідністю.

      Потреби банку в ліквідних коштах доцільно аналізувати щодо попиту та пропозиції. На рис. 2.1 наведено джерела попиту та пропозиції ліквідних коштів. Позиція ліквідності фактично визначається сумарною різницею чинників, розташованих у лівій і правій частинах схеми. Банк практично завжди працює в умовах дефіциту або надлишку ліквідних коштів, як мінімум, унаслідок невідповідності між термінами погашення за своїми активами і за основними зобов'язаннями.

Рис. 2.1. Джерела попиту й пропозиції ліквідних коштів [3, 74]

      Для досягнення очікуваного прибутку банку доцільно шукати розумний компроміс із ліквідністю (рис. 2.2). Дилема між рівнем ліквідності й прибутковістю тісно пов'язана з ризиком зміни відсоткових ставок і ризиком недоступності необхідних обсягів ліквідних коштів. За зростання відсоткових ставок вартість фінансових активів, призначених для продажу, знижується, а отримання ліквідних коштів за допомогою позичок обходитиметься дорожче. Крім того, у цьому випадку деякі вкладники можуть вилучати свої кошти в пошуках вищих прибутків в інших місцях, припиняти надання заявок на нові кредити, прискорювати використання кредитних ліній за старими ставками.

      Чинники, що найбільше впливають на ліквідність  банків, можна виділити у чотири основні групи:

      1) випадкові та надзвичайні, які  виникають через особливості діяльності клієнтів банку;

      2) сезонні, що стосуються виробництва,  переробки сільськогосподарської  продукції тощо;

      3) циклічні, які відтворюють зміну  ділової активності;

      4) довготермінові, зумовлені зрушеннями  в споживанні, інвестиційному процесі, науково-технічним прогресом [3, 76].

Рис. 2.2. Вплив менеджменту на ліквідність коштів [3, 75]

      Управління  ліквідністю банків, у першу чергу, залежить від виду і властивостей ресурсів, що її забезпечують (рис. 2.3).

Рис. 2.3. Характеристика управління ліквідністю [3, 77]

      Агресивна політика отримання максимального  прибутку призводить до різкого зниження рівня ліквідності. Збереження в  ліквідній формі частини активів  знижує рентабельність роботи банку. Координація між залученням коштів і ліквідних активів у більшості випадків створює передумови для виконання банком зобов'язань як поточних, так і майбутніх. Резерви забезпечення ліквідності можна поділити на кілька рівнів. До першого належать обов'язкові резерви, кошти на кореспондентських рахунках в інших банках, готівка й чеки, інші платежі, що перебувають в процесі інкасації. До другого – дохідні активи, що з мінімальною, затримкою і незначним ризиком можуть бути перетворені на наявні кошти, а також позички в інших фінансових інститутах. Аналогічно можна виділити рівні, які в кінцевому підсумку зумовлюють створення запланованого ешелонування забезпечення ліквідними коштами.

      Зовнішні  нормативи (наприклад, вимоги НБУ), будучи обов'язковими для виконання й однаковими для всіх комерційних банків, не завжди відповідають оптимальній позиції банку щодо виконання його зобов'язань, проведення обраної політики. Отже, кожен банк, з огляду на специфіку своєї роботи й характеристики функціонування клієнтури, повинен самостійно визначати власні раціональні показники ліквідності.

      2.5. Управління ризиками

      Банківський ризик – вартісне вираження деякої випадкової чи частково детермінованої події або їх сукупності, що можуть призвести до втрат.

      Дилема  між ризиками й прибутковістю аналогічна зв'язку ліквідність – прибутковість, але взаємовиключні впливи тут виражені чіткіше: кожному шансу отримати прибуток протистоїть можливість збитків. Тому одержання прибутку варто очікувати тоді, коли можливості втрат будуть заздалегідь передбачені й підстраховані. З цією метою необхідно розпізнавати випадки потенційного виникнення ризиків, оцінювати масштаби передбачуваних збитків» знаходити способи попередження або джерела відшкодування збитків.

      Прийняття на себе ризиків за відповідну винагороду (премію за ризик) традиційно належить до сфери діяльності банків. Отже, аналіз структури ризику, оцінка міри ризиків, управління різноманітними ризиками, врахування їх є важливою складовою політики та стратегії банків.

      Цілком  зрозуміло, що банківські ризики виникають, зокрема, тому, що неможливо повністю реалізувати своєчасне та вичерпне виконання прийнятої стратегії (управлінських рішень). Це пов'язано зі збурюючими (негативними) впливами складної множини суперечливих чинників. Відхилення прийнятих поточних припущень (гіпотез) від того, що реально може відбутися в майбутньому в процесі реалізації відповідних банківських управлінських рішень, містить у собі як шанси на успіх, так і ризик можливих несприятливих відхилень, які призводять до суттєвих збитків. На вербальному рівні ризик можна трактувати як міру можливого несприятливого відхилення від сподіваного (чи бажаного) результату того чи іншого управлінського рішення, яке може призвести до втрати банком частини прибутків, до збитків, шкоди іміджу банку, а в екстремальних випадках становить загрозу його існуванню.

      Одна  з головних проблем банківського менеджменту – це необхідність віднайти, в межах конкретної фінансово-господарської  системи та в конкретній ситуації, оптимальне (чи раціональне) співвідношення між прибутком, ризиком і ліквідністю [11, 19].

      У загальному вигляді ризики характеризують:

• за часом: ретроспективні, поточні та перспективні;
• за ступенем збитків: низькі, помірні, повні;
• за впливом макросередовища: ризик країни, валютний;
• за впливом мікросередовища: пов'язані зі специфікою клієнтів, портфельні [3, 78].

      На  рис. 2.4 наведено узагальнену класифікацію головних видів банківських ризиків  у вигляді двох основних груп:

• внутрішні, ймовірність виникнення яких залежить безпосередньо від фінансово-господарської діяльності банку;
• зовнішні, пов'язані з впливом зовнішніх щодо банківської діяльності чинників [3, 78].

      Така  класифікація забезпечує розмежування впливів функцій банківського менеджменту  з метою недопущення виникнення ризиків, які прямо залежать від ефективності механізму управління банком, а також мінімізацію впливу зовнішніх чинників на відкриту систему – банк.

Рис. 2.4. Класифікація ризиків у банківській діяльності [3, 78]

      Управління  ризиками – різнобічне завдання, яке необхідно вирішувати в умовах невизначеності, недостатності й невірогідності вихідних даних. Для розробки конструктивних заходів і проведення стратегічного аналізу певний інтерес становить класифікація банківських ризиків, що враховує такі показники:

• тип чи вид комерційного банку;
• сфера впливу чи виникнення банківського ризику;
• склад клієнтури;
• методи розрахунку ризиків;
• ступінь банківського ризику;
• розподіл ризику в часі;
• характер обліку ризиків;
• можливість управління банківськими ризиками;
• засоби управління ризиками [3, 79].

      Стратегія банківських ризиків спирається на сучасну загальну теорію економічного ризику (ризикологію), на її методологію  та інструментарій.

      Принципово  важливим висновком ризикології  є, зокрема, те, що джерелом ризику є суперпозиція таких основних типів невизначеності:

• невизначеність цілей (багатокритеріальність і суперечність між окремими критеріями);
• невизначеність (неоднозначність) прогнозів розвитку зовнішнього щодо банку економічного середовища (різні можливі (допустимі) стани розвитку середовища слушно подати у вигляді множини альтернативних сценаріїв);
• брак даних, зокрема кількісних, на момент прийняття рішення [11, 20].

      Важливою  для аналізу, оптимізації управління та врахування ризику є адекватна, з  позицій системного підходу, дефініція категорії економічного ризику.

      Економічний ризик – це об'єктивно-суб'єктивна  категорія в діяльності суб'єктів  господарювання, яка пов'язана з  подоланням невизначеності та конфліктності  в ситуації неминучого вибору і відображає міру (ступінь) досягнення сподіваного (чи бажаного) результату, невдачі та відхилення від цілей (у несприятливий бік) з урахуванням впливу керованих і некерованих чинників, прямих і зворотних зв'язків.

      Структурний комплекс механізмів (інструментарій) сучасної теорії економічного ризику доцільно подати за такою концептуальною схемою:

• основні засади якісного аналізу ризику;
• кількісний аналіз ризику;
• система показників кількісної оцінки ступеня ризику;
• моделювання ризику;
• основні (інваріантні щодо широкого спектра економічних проблем) способи оптимізації управління ризиком та його врахування [11, 20].

      Для ризик-менеджменту, як для жодного  іншого напряму управління в банківській  сфері, важливі ефективні методи якісного й кількісного економічного прогнозування.

      2.6. Управління валютними  ресурсами

      Розвиток  зовнішньоекономічних відносин переважно  базується на банківських операціях  з обміну іноземної валюти, за допомогою  яких суб'єкти можуть підтримувати між  собою тісну фінансову взаємодію.

      Валютним  операціям притаманні усі властивості активно-пасивних операцій, проте вони мають і свої особливості:

• абсолютна ліквідність більшості з них;
• розвиненість теорії й практики страхування ризиків;
• можливість здійснення їх за межами банківської системи своєї країни, що зумовлює високу диверсифікацію [3, 80].

      Нарешті, для досягнення відповідного міжнародним  стандартам рівня банк активно розвиває власну організаційно-технологічну структуру, впроваджує новітні методи, засоби й форми обслуговування, що в кінцевому підсумку підвищує його привабливість для національної клієнтури.

      Одним з основних напрямів досліджень у даній сфері є теоретико-прикладні аспекти сутності формування валютних курсів, механізмів валютного контролю, чинників, що впливають на стан девіації (відхилення) курсів національних валют.

      2.7. Інформаційний менеджмент

      Ефективність  банківського менеджменту тісно пов'язана з умінням управляти інформаційними потоками. Інформація е своєрідним нефінансовим ресурсом банку. Вона має певну вартість, може продаватися й купуватися, а головне – використовується як основа для прийняття будь-якого управлінського рішення.

      Основними вимогами до управління інформаційними ресурсами є:

• забезпечення повноти й вірогідності обліку всіх значущих сторін діяльності банку;
• мінімізація засміченості інформаційного простору і, що стає дедалі нагальнішим, обмеження інформаційної надмірності;
• досягнення професійно організованого безупинного зв'язку між динамічним комплексним первинним одержанням інформації й прийняттям рішень на всіх рівнях ієрархії управління;
• створення структур управління, що забезпечують мінімальне перетинання й поєднання (крім раціонального резервування) функцій та органів у прийнятті рішень;
• відмежування рутинної обробки потоків даних від їх систематизації й творчої частини аналізу інформації у виробленні управляючих впливів;
• забезпечення захищеності інформаційних потоків, високої стабільності та надійності в роботі використовуваних технологій [3, 80-81].