Cутність державного регулювання економіки

–                    фінансові кошти держави, бюджетні інвестиції, субсидії, дотації;

–                    законодавчо встановлені обмеження матеріально-речових потоків: ліцензії, квоти, контрактні державні замовлення.

Оперуючи економічними регуляторами, держава прагне максимально наблизити розвиток економіки до показників «нормативного прогнозу», але так, щоб ні в якій мірі не блокувати механізм ринку.

4 етап – коректування «нормативного прогнозу» з урахуванням дії обраних економічних регуляторів.

Виділення таких етапів у процесі прогнозування є перша методологічна вимога до всієї роботи по складанню прогнозів державам. Друга методологічна вимога до такого роду роботи – це складання сценарію і варіантів самих прогнозів.

Сценарій прогнозу включає в себе комплекс вихідних умов: прогноз погодних умов, що визначє врожайність, прогноз суспільно-політичної, зовнішньоекономічної, міжнародної ситуацій, прогноз правових умов і т.д.

Варіантів прогнозу може бути дуже багато, потрібні прогнози будь-якого рівня, будь-якої сукупності, розвитку видів виробництв, територій, галузей і т.д., але потрібно розумно обмежувати їх кількість, інакше прийняти рішення буде складно.

Чому п'ятирічні плани в радянській господарській системі виявилися, по суті, нездійсненні? Тому, що прогноз відбивав не реальність, а принцип «треба». Він не враховував реальної соціально-економічної ситуації в країні, потреб населення, внутрішньої та зовнішньої економічної середовища, в умовах якої функціонувала економіка. В соціалістичній практиці було відсутнє прогнозування наслідків тих чи інших рішень, що приймаються урядом, що становить одну з найсильніших сторін сучасного прогнозування на Заході[4].

Найбільш продуктивним у практиці прогнозування ринкової економіки є зведення різних прогнозів у систему, в узагальнюючий прогноз.

Перспективним вважається наступний «набір» прогнозів:

–                    прогноз наслідків від різних ситуацій в країні і за кордоном;

–                    прогнози розвитку таких сфер економіки, як фінанси, грошовий обіг, трудові ресурси і т.д.;

–                    соціальні та політичні прогнози;

–                    прогнози розвитку конкретних видів виробництва і галузей;

–                    науково-технічні прогнози;

–                    зовнішньоекономічні прогнози;

–                    єкологічні прогнози;

–                    прогнози розвитку окремих виробничо-управлінських і територіальних структур.

У цивілізованій ринковій економіці постійно відбувається періодичне уточнення та доопрацювання складання прогнозів, існує система «ковзаючих» прогнозів, тобто регулярно переглядаємі відповідно до змін умов життя суспільства.

Економічне програмування.

Поряд з короткостроковими методами впливу на економіку (прогнозами) сучасна держава використовує і довготривалі методи її регулювання (програми). У багатьох європейських країнах, в США, Японії та інших регіонах світу отримав широкий розвиток метод економічного програмування в масштабах всієї країни. Вельми різноманітні за термінами виконання і по цілям програми спираються на реальні чинники економічного життя – урядові та приватні інвестиції, бюджетні субсидії і носять в основному індикативний (рекомендаційний) характер. Наприклад, у Франції відпрацьований механізм складання п'ятирічних планів як системи конкретних показників за обсягом виробництва, динаміку національного доходу, модернізації промисловості, торгівлі, розвитку інфраструктури, сфери наукових досліджень і дослідно – конструкторських розробок (НДДКР), підготовки робочої сили, житлового будівництва. Держава прагне підтримати виконання цих планів конкретним фінансуванням, активної структурної політикою.

Структурна політика держави переслідує головну мету – забезпечити найбільш високий рівень економічного зростання на даному етапі розвитку національної економіки. Сюди входить і стимулювання нової виробничої структури, адекватної НТП, і подолання соціально-економічної відсталості окремих регіонів, підвищення ефективності та конкурентоспроможності національного капіталу; активна підтримка дрібного і середнього бізнесу та підприємництва; нарешті, політика приватизації та роздержавлення, антимонопольне законодавство і т.д .

4. ПОЛІТИКА ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

4.1 Соціальна політика держави

Державна соціальна політика є ще однією найважливішою сферою діяльності державного регулювання. Вона переслідує наступні цілі:

1.                  Захист громадян від економічного та суспільного шкоди і деградації в результаті хвороби, старості, різкого скорочення доходів і т.п.;

2.                  Забезпечення необхідних умов розвитку кожної окремої особистості і суспільства в цілому;

3.                  Контроль морально-етичних засад суспільства.

Це передбачає перерозподіл доходу на користь менш забезпечених верств населення через систему державних і місцевих бюджетів, різних позабюджетних фондів, інших форм соціальної підтримки. Подібна політика дозволяє підтримувати не тільки соціальну стабільність, а й стимулює масовий платоспроможний попит. Як рівень соціальних гарантій, так і поняття соціальної справедливості обумовлені ступенем розвитку продуктивних сил того чи іншого суспільства, його культурними та політичними традиціями[6].

Проблеми, які можуть виникнути при проведенні соціальної політики:

–                    небезпека виникнення значних груп працездатного населення, що живуть виключно на державні допомоги;

–                    загальне ослаблення економічних стимулів ринкового механізму;

–                    перенапруження бюджету при великих обсягах соціальних виплат і, отже, загроза посилення інфляції;

–                    гіпертрофований розвиток бюрократичних структур, покликаних здійснювати і контролювати процес надання соціальної допомоги.

В основі системи соцзабезпечення лежить механізм соціального страхування, в якому беруть участь три економічних суб'єкти: працівник, підприємець і держава. Пропорції кожного з цих суб'єктів в сумі страхових внесків залежать від цільового призначення внесків і правових норм конкретних держав.

У цілому соціальна політика держави може бути представлена у вигляді двох основних моделей:

Заохочення індивідуальної активності одержувача соціальної допомоги в самостійному пошуку виходу з кризи, стимулювання розвитку частнопредпрінімательскіх структур у сфері надання соціальних послуг, з низькою питомою вагою соціальних витрат у ВНП (США).

Високий ступінь задоволення соціальних потреб громадян за допомогою громадських фондів споживання під контролем держави, висока питома вага соціальних витрат у ВНП (Швеція).

4.2 Фінансова політика держави

Сукупність заходів держави з мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу і використання на основі фінансового законодавства країни називається фінансовою політикою. Напрями фінансової політики залежать від економічного стану країни. Кризовий стан економіки передбачає фінансову політику, спрямовану, з одного боку на припинення спаду виробництва і на стимулювання виробництва, на мобілізацію фінансових ресурсів з метою їх ефективного вкладення в окремі галузі економіки, а з іншого – на стримування всіх соціальних програм, скорочення витрат на оборону та т.д. Відповідно, при переході економіки в інший стан змінюються також напрямки фінансової політики[6].

Доречність вибраної фінансової політики, безсумнівно, залежить від критичної оцінки економічної ситуації, що складається в країні. Необхідно також дотримуватися «золотого правила» економічної теорії, а саме, при розробці прогнозів та рекомендацій оцінювати економічну ситуацію в країні такою, яка вона є, а не такою, якою її хотілося б бачити.

Фінансова політика будь-якої розвиненої держави складається з двох взаємопов'язаних напрямів діяльності держави: в області оподаткування та регулювання структури державних витрат (фіскальна політика) і в галузі регулювання бюджету (бюджетна політика).

Лише одна форма впливу на економічних агентів є адекватною ринковим відносинам – це система економічного примусу у поєднанні з матеріальною зацікавленістю, можливістю заробити необмежену суму грошей.

5. МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

5.1 Засоби ДРЕ

В умовах розвиненої ринкової економіки держава для реалізації зазначених вище та інших цілей використовує цілий набір засобів як економічного, так і неекономічного характеру. До них відносяться наступні інструменти (терміни «засіб» та «інструмент» в економічній теорії та практиці рівнозначні і далі використовують як синоніми).

Адміністративно-правові засоби

Ці кошти націлені на формування основ економічного ладу. Так, всі країни з розвиненою ринковою економікою володіють досить багатогранним і досконалим господарським правом, яке послідовно втілюється в життя.

Спроби обійти його, наприклад, у сфері майнових відносин або податків, суворо переслідуються за законом. Щоправда, і в розвинених країнах економічні злочини широко поширені, але з ними держава веде безкомпромісну боротьбу. Продукт тіньової економіки в цих країнах складає від 4 до 13% ВВП. Це, звичайно, чимало, але істотно менше, ніж в інших частинах світу.

Провідну роль в господарському праві країн з розвиненою ринковою економікою відіграють закони, які приймаються парламентами, в деталях регулюють навіть дрібні питання господарського життя. У цілому в законодавстві розвинених країн особливо чітко прописані питання майнових (володіння, користування, розпорядження, спадкування, оренда, застава, банкрутство та ін.), ринкових (права та обов'язки продавців і покупців, умови конкуренції, протидія олігополіям та монополіям) і податкових відносин.

Адміністративні кошти надзвичайно численні і різноманітні. Вони застосовуються на рівні не стільки центральних (федеральних) урядів, скільки штатів і земель (у федеративних державах), провінцій і регіонів (в унітарних державах), а також місцевих (муніципальних) органів[7].

До даної категорії відносяться, перш за все, різного роду дозволи (у тому числі у формі відповідних ліцензій) та заборони. Вельми типовий приклад – приємним у всіх країнах Заходу дозволу і заборони на нове промислове будівництво у певних агломераціях навколо великих міст та районах по містобудівних, екологічних та інших міркувань.
Нарешті, до адміністративних засобів належать різного роду стандарти і норми, які нерідко знаходяться на стику економіки, техніки і екології (наприклад, максимально допустимі норми вмісту тих чи інших шкідливих речовин у харчових продуктах або викидів шкідливих речовин в атмосферу і навколишнє середовище в цілому).

Поряд з адміністративно-правовими в держрегулюванні на Заході використовуються економічні засоби: фінансові і грошово-кредитні, а також державна власність і зовнішньоекономічний інструментарій. Останні на відміну від перших впливають не на рамкові умови господарювання (економічний лад), а на протікання процесу відтворення в народному господарстві, на темпи і пропорції (галузеві, регіональні та ін) цього процесу.

Державні фінанси

Найважливішим засобом держрегулювання у всіх країнах Заходу виступають державні фінанси, тобто кошти, пов'язані з формуванням і використанням держбюджету і централізованих («напівдержавних») фондів соціального страхування, через які перерозподіляється від 1 / 3 до 1 / 2 ВВП розвинених країн. Мова йде про пенсійне, медичне страхування та страхування на випадок втрати зайнятості.

Після Другої світової війни державні фінанси стали активно застосовуватися для цілеспрямованого впливу на темпи і пропорції економічного розвитку, для згладжування циклічних коливань.

Антициклічне податкове регулювання включає в себе застосування ряду засобів: маневрування ставками податків на доходи і прибуток (для зміни величини інвестицій і споживчого попиту); введення (скасування) податкових пільг і прискорених амортизаційних списань; зміна правил і строків виплати податків (наприклад, встановлення попередньої виплати податків у фазі циклічного підйому, щоб обмежити попит, або, навпаки, відкладання строків виплати податків у фазі кризи, щоб стимулювати попит).

Засоби видаткових статей державного бюджету використовуються для надання приватному бізнесу субсидій, пільгових позик і гарантій по приватних кредитами з метою стимулювання підприємницької діяльності і відповідно економічного зростання. Ці засоби служать також джерелом закупівель промислової і сільськогосподарської продукції. Крім того, вони використовуються для проведення галузевої і регіональної структурної політики, сприяння підготовці та перепідготовці робочої сили відповідної кваліфікації та стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР).

Грошово-кредитний інструментарій

Другим за значенням засобом держрегулювання є грошово-кредитний інструментарій. Грошово-кредитна політика включає в себе наступні основні елементи:

а) маневрування обліковою ставкою центрального (державного) емісійного банку (ЦБ), тобто зміна відсотка, який справляється ЦП при придбанні комерційних векселів у приватних банків. Це впливає на загальний рівень позикового відсотка, бо приватні банки стягують відсоток, як правило, перевищуючи на 1 –1,5 процентних пункти облікової ставки ЦП;