Зиґмунд Фрейд, засновник психоаналізу – один з перших психологів, що звернув увагу на проблему вивчення дитинства. Споконвічно психоаналіз розвивався як метод лікування – винятково практичний напрямок, але незабаром він став багатим джерелом психологічних фактів. Зокрема,не можна було не помітити величезну роль дитинства, дитячих переживань у всьому подальшому житті людини. Подальші дослідження й теоретичні розробки привели Фрейда до того, що ці дитячі переживання мають сексуальне забарвлення й цей досвід впливає на поведінку й життя дорослої людини. Неусвідомлений досвід по Фрейду є змістом однієї із трьох компонентів людської  особистості – несвідомого або Воно». Два інші компоненти – це «Я» й «Над Я».[ №26, ст. 154-161] «Воно» – ірраціональний початок у людині, що підкоряється принципу задоволення,»Над  Я» – обмежує потяги несвідомого, є носієм моральних норм, а «Я» підкоряється  принципу реальності й допомагає суб'єктові діяти адекватно зовнішній ситуації. Як можна побачити, змістом «Воно» й «Над Я» наповнюється в дитинстві – «Воно», як сказано вище, являє собою безсвідомі  потяги, детерміновані дитячими переживаннями, а «Над Я» – батьківський початок, цензора, критика,учителя, а уява  про норми, заборони, табу також зароджується в дитинстві. [ №25, ст. 124]

     Таким чином, у своїй достатньо значній  теорії (яка в наш час перестала  бути виключно психологічною  і є  певною філософією), досить докладно описав свої погляди на розвиток дитини.

     Перейду тепер до розгляду точки зору його спадкоємиці (і в прямому й у переносному значенні ) – Анни Фрейд, що зуміла розвити психоаналіз саме в напрямку дитинства, втіливши на практиці теорію Зиґмунда Фрейда. Вона повністю зосередила свою увагу на проблемах і методах психоаналізу, застосовуваних до дітей.

     Ставши  прямим спадкоємцем наукових поглядів свого батька, Анна Фрейд у першу  чергу розвивала психоаналітичні уявлення  про Я, фактично заснувавши новий неофрейдський напрямок у психології – эго-психологію. Головною її науковою заслугою звичайно вважають розробку теорії захисних механізмів людини – механізмів, за допомогою яких Я нівелює вплив Воно.[№ 24, ст. 115] Також Анна значно просунулася у вивченні агресії, але таки найвагомішим внеском у психологію була дитяча психологія й дитячий психоаналіз. Нею були розроблені методи роботи з дітьми, у тому числі ігрові, положення психоаналітичної теорії перероблялися Анною для прикладної допомоги батькам і дітям у їхній взаємодії. Діти були головним науковим і життєвим інтересом Анни Фрейд, один раз вона навіть сказала: «Я не думаю, що є гарним предметом для біографії. Напевно, все моє життя можна описати одним реченням – я працювала з дітьми!». [№25, ст. 264]

     Тому, дослідивши наукову спадщину Зиґмунда та Анни Фрейд, можна зробити висновок, що вони були першими, хто розробив теорію дитячого психоаналізу та заклали необхідну теоретичну базу для його подальшого вивчення. 
 

1.3.  Вплив насилля та самотності на психіку дитини.

     «В  помещении, где горит одна единственная свеча, можно, одной рукой приблизясь к свету, затемнить половину помещения. Подобная ситуация складывается с ребенком: самое незначительное повреждение, причиненное ему в начале жизни, может бросить тень на всю его жизнь» – саме так стверджував угорський психотерапевт Шандор Ференци. Насильство, скоєне стосовно дитини, за своїми наслідками відноситься  до найважчих психологічних травм. Умовно виділяють три основних види насильства: сексуальне, фізичне й психологічне. Психологічне й фізичне насильство вивчені куди менше, ніж сексуальне. Можливо, це пов'язане з тим, що іноді буває важко розрізнити, де дружнє жартування, а де знущання, де досить сильне порка, що не викликає заперечень ні із чиєї сторони, а де просто замахування сприйняте як найтяжча образа й насильство, проте говорять, що наслідки тут приблизно такі ж, як при сексуальному насильстві. Дитина, що перенесла фізичне насильство, спостерігаючи за поводженням агресивного дорослого, виробляє агресивну модель поводження. Однак якщо він навчився придушувати й заперечувати свої почуття до насильника, це може привести до депресії й спровокувати саморуйнуюче поводження, оскільки вираження гніву стосовно насильника буває або занадто небезпечно, або безрезультативною. Тому гнів дитини звернений усередину, проти нього самого, викликаючи депресію й ненависть до себе.

     Жертви  фізичного насильства відчувають себе непопулярними, нещасними, неслухняними, вони вірять, що інші краще їх. Якщо дитина, вихована в нормальних умовах, внутрішньо й зовні протестує  проти несправедливого покарання, то дитина, що піддається фізичному насильству, часто вважає, що покарання справедливо. Відсутність позитивного досвіду, на який можна обпертися, сприяє формуванню низкою або нестабільною самооцінкою, що при найменших невдачах ще більше збільшується.

     Основними наслідками фізичного насильства для дітей є відсутність контролю над своєю імпульсивністю, зниження здатності до самовираження, відсутність довіри до людей. Безпосередньо після травми виникають гострі стани страху, відстроченими наслідками можуть стати садистські нахили.

     Проте не тільки насилля є тим фактором, що негативно впливає на психіку  дитини. Неможливо собі уявити нормальне  формування особистості, якщо вона постійно перебуває у стані самотності, відчуження.

     Узагальнюючи  положення деяких психоаналітичних теорій можна сказати, що самотність розцінюється в цій психологічній парадигмі як стан негативний, корінням якого є дитинство.

     Один  із представників психоаналізу Зилбург  розрізняв самотність і усамітнення. Усамітнення він вважав «нормальним умонастроєм», що виникає в результаті відсутності конкретного «когось». Самотність же – це непереборне, неприємне (воно як «хробак» роз'їдає серце), константне відчуття. Зилбург вважає, що причинами самотності є такі риси особистості як нарцисизм, манії величності й ворожість, а також прагнення зберегти інфантильне почуття власної всемогутності. Така нарцисистична орієнтація починає формуватися в дитячому віці, коли дитина разом з відчуттям радості бути улюбленим випробовує потрясіння, викликане тим, що вона – маленька, слабка істота, змушена чекати задоволення своїх потреб від інших.

     Про этиологію самотності писав і  Салливан.[№23, с. 266-268] Розглядаючи потребу в людській близькості він вважав, що вона, починаючись у дитинстві (прагнення дитини до контакту), у підлітковому віці здобуває форму потреби в приятелі, з яким можна обмінятися своїми таємними думками. Якщо підліток не може задовольнити цю потребу, то в нього може розвитися глибока самотність.

     Підсумовуючи  викладене вище, можна сказати, що дитинство – саме той період, коли несправедливість, самотність та інші негативні з точки зору психології чинники закарбовуються у психіці дитини на все життя і дають про себе знати навіть у дорослому житті, тому оточуючим дорослим слід надуважно поставитись до питання, які були розглянуті у цьому розділі. 

РОЗДІЛ  ІІ. КОНЦЕПЦІЯ ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ

2.1. Зародження дитячої літератури.

     Ще  на зорі своєї історії люди піклувалися  не тільки про підтримку свого  власного існування, але й про  прагнення зберегти свій рід, своє плем'я.

     Якщо  це так і було, – а це так і було, – все те, що сприяло вихованню сміливої, сильної, спритної, тямущої й хитрої людини, стало органічним змістом перших колискових пісеньок, жартів і примовок, загадок, приповідок і казок. Мудрість дорослої людини частіше служила для повчання юного покоління, ніж для його забави. Все подавалось, відповідно, в дуже простих і доступних розумінню дітей формах.

     У фольклорі будь-якої країни, записаному в більш пізні часи, найчастіше на початку XIX століття, відбилися ці нехитрі наміри дорослого виховувати дитину за допомогою повчання. Тому в різних, часто досить віддалених одна від одної країнах є – при всіх їх національних й іншому різному виді відмінностей – загальні подібні риси. Досить хоча б порівняти  дитячий фольклор Англії або Болгарії із французьким або будь-яким іншим. І дивно, які живучі ці простенькі форми й формули повчань і наставлянь або розваг і забав. Адже навіть у наш час поруч із класичними дитячими добутками, створеними сучасними поетами, ми можемо почути пісеньки,  які прийшли  з далекого далека й передаються від одного покоління до іншого.

     Разом з розвитком на новій соціально-економічній  основі ускладнився й процес керівництва  вихованням підростаючого покоління, висувалися нові етичні й практичні  завдання. У класовому суспільстві вони були різні, і, можна сказати, навіть строго диференційовані; для дітей з народу продовжувало існувати створення народної творчості, народної мудрості. простачки. 

     За  даними світового дослідження, яке  було проведеними видатними вченими  педагогами та психоаналітиками, найперші згадування про дитячу літературу у письмовому вигляді з’явились у творчості древньогрецького філософа Езопа. Його найперші твори для дітей та про дітей датуються VI століттям до нашої ери. Такі доведені наукові факти свідчать про те, що навіть у прадавні часи філософи розуміли, та намагалися про це розповісти людству, про надважливість фактору впливу зовнішніх чинників на психіку дітей та залежність цього на майбутнє формування особистості. Проте у різні часи творчість  Езопа трактувалось по-різному, іноді навіть у хибному змісті. Особливо відчутно це було у перекладах середньовічних французьких літературознавців, які, намагаючись догодити пануючому тоді устрою святої інквізиції, навмисно змінювали глибокопедагогічний та соціально направлений зміст байок філософа. Схожість із французьким трактуванням дитячих творів Езопа простежується у перекладах його творів італійськими літературознавцями епохи Відродження. Саме тому, на мою думку, згадані часи, за даними істориків, є найжорстокішими по відношенню як до дітей, так і до соціуму взагалі.

     Проте незважаючи на всебічний вплив церкви на літературу, починаючи з XVI  століття у світовій літературі з’являються поки що поодинокі, але знакові автори  дійсно дитячої літератури. Чого варті неперевершені твори чеського педагога, письменника, громадського діяча Яна Амоса Коменського (1592-1670). Серед найвідоміших його робіт слід відзначити книгу «Великая дидактика», але ще більш відомою є книга «Мир чувственных вещей в картинках, или Изображение и наименование всех важнейших предметов в мире и действий в жизни.» Окремі педагоги-науковці минулого сторіччя вважають Яна Амоса Коменського своєрідним основоположником традиційної дитячої літератури у сучасному розумінні. Його тези та окремі витяги із системи навчання використовували в своїх роботах такі великі педагоги як А. Макаренко, В. Сухомлинський, К. Ушинський, що свідчить про дійсно важливі та фундаментальні поклади Яна Амоса Коменського.

     Після детального аналізу дитячої літератури періоду XVI-XX століття, можливо прийти до висновку, що із роками дитячій книзі приділялося все більше уваги. Найбільш цікавим з точки зори досліджуваного матеріалу, на мою думку, є те, що образ дитини у своїх творах стали частіше використовувати письменники різних країн, віросповідань та поглядів.  Навіть незначне поглиблення у дитячі книжки XVI-XX століття дає нам представлення про докорінну зміну ставлення суспільства до вивчення та психоаналізу виховання дітей у порівнянні з епохою  Середньовіччя та  Відродження. У авторів цього часу образи дітей та їх доля, життя, виховання можна розділити на два діаметрально протилежних бачення.

       По-перше, одні письменники, розповідаючи  у своїх творах про життя  дітей із багатих сімей, малювали все у «рожевих» кольорах. Спираючись на роботу Ж.-Ж. Руссо «Еміль, або Про виховання», можна дійти висновку, що діти із благородних сімей  досліджуваного часу, з одногу боку, при повній вседозволеності були окутані опікою та увагою не батьків, а найманих вихователів, які доволі часто не мали ніякого відношення ні до виховання, ні до педагогіки. А з іншого боку, такі діти через байдужість вихователів та зайнятість батьків  були залишені на поталу самим собі. Проте це ствердження не є абсолютним правилом.  В окремих родинах дітям приділяли велику увагу, у тому числі й ранньому вихованню, освіті та іншим важливим чинникам, які впливали на психічне та емоційне здоров’я дитини.

     Але на відміну від образу дитини, викладеному  у попередньому абзаці, у творах письменників того часу  з’являється реалістичний, хоча і інколи жорстокий образ знедоленої дитини. Всесвітньо відомими авторами книг про знедолене дитинство, тяжкі умови життя є Джек Лондон, В.Г. Короленко та багато інших. Навіть великий казкар Ганс Хрістіан Андерсен у своїх казках описував  інколи нелюдські умови життя  дітей тодішнього датського королівства. Як це не дивно, його казки дуже часто, хоча і мають алегоричний характер, але закінчуються сумно. Однак у свідомості дітей, вихованих на мультиплікаційних інтерпретаціях казок Андерсена, склалося зовсім інше враження  щодо цього.

     Підсумовуючи  зазначене у цьому підрозділі, можна зробити наступні висновки:

• питання виховання дітей з часами постійно змінювалось;
• прослідковується залежність педагогічних поглядів від устрою, релігії, соціального стану автора творів;
• дитяча книга у традиційному баченні  починає з’являтися лише у XVI столітті
• автори досліджуваного періоду, не маючи фундаментальних знань з педагогіки та психології, але підсвідомо розуміючи важливість розвитку дитини для майбутнього, намагалися самостійно дослідити та описати тему дитинства.