Формування поняття «дитяче видання», види, класифікація, диференціація та функції дитячих видань

      Пожвавлення діяльності українських видавництв сприяло збільшенню видань дитячих  книжок. Рішення Першого Українського Просвітньо-економічного Конгресу (Львів, 1909 р.) та Першого Всеукраїнського з’їзду народного вчительства (Львів, 1914 р.) активізували випуск дитячої книжки, вплинули на розширення авторського складу і повніше забезпечення читацьких потреб українських дітей [Корнєєва].

      Незважаючи  на незначні наклади, здебільшого неякісне поліграфічне виконання, відсутність державного фінансування та засилля книжкового ринку російськими, польськими і німецькими виданнями, книговидання для українських дітей, особливо наприкінці ХІХ ― на початку ХХ ст. постійно розвивалося та вдосконалювалося.

      Суттєвий  вплив на розвиток видання книжок для дітей мав Закон «Про організацію державного видавництва шкільних книжок» (1918 р.), що забезпечував поширення літератури для дітей [Бондаренко].

      Привертає увагу видання А. Крушельницьким серії дитячих книжок «Нашим найменшим» (1917 ― 1922 рр.), яка відзначалась якісним художнім оформленням [Корнєєва].

      Видавничий  рух міжвоєнного періоду розвивався за умов польської окупації. Асиміляція охопила і книговидання для дітей. Позашкільна дитяча література, на відміну від навчальної книжки, мала більші можливості (однак і вона проходила апробацію-дозвіл до шкільних бібліотек) щодо публікування творів національно-патріотичної тематики. При недостатній кількості українських шкіл національне виховання здійснювалось позашкільними чинниками виховання: дім, церква, народні установи, преса, книжка, театр [Корнєєва].

      Видавництво «Світ Дитини», засноване М. Тараньком, формувало і сприяло збереженню потреб у дитячій літературі Східної Галичини міжвоєнного періоду, здійснювало виховання українських дітей у національному дусі. В репертуарі видавництва широко представлена як оригінальна, так і перекладна література [Огар].

      У цей самий час дитячі видання виходили у видавництвах: М. Матвійчука (Львів), «Русалка» Г. Гануляка (Львів), «Українська преса» І. Тиктора (Львів), «Бистриця» (Станіславів – Коломия), «Українська дітвора» (Львів), «Сині Дзвіночки» (Рогатин) та ін [Корнєєва].

     Серед шкільних підручників особливою  популярністю користувалися «Граматичні  вправи для всенародних шкіл»  О. Поповича, «Питання з ботаніки і зоольогії» О. Тисовського, «Українська етнографія» О. Панійка, «Українська читанка» А. Крушельницького, «Старе українське письменство» М. Возняка, «Підручник шведської підрахунки» І. Франка, «Про шкільні кооперативи» Л. Вовчака та ін [Огар].

      Якщо  у другій половині ХІХ ст. релігійну дитячу книжку видавали переважно москвофіли, то у зв’язку з підвищенням ролі греко-католицької церкви, особливо у 20 ― 30-х роках ХХ ст., пожвавленням її видавничої активності, греко-католицькі видавництва стали монополістами серед релігійних видавництв у друкуванні дитячих видань релігійно-національної спрямованості (видавництво Чину Святого Василія Великого, Жовква; централія Марійських товариств, Львів; літературно-видавничий інститут, «Добра Книжка», Львів) [Корнєєва].

      У міжвоєнний період, коли значних успіхів  досяг український кооперативний  рух, Ревізійний Союз Українських Кооперативів ініціював видання дитячих книжок, які були об’єднані ідеєю розвитку української кооперації як економічної  основи для незалежності держави [Корнєєва].

      Художнє оформлення та ілюстрування дитячих  книжок здійснювали, в основному, відомі художники М. Бутович, Я. Гніздовський, С. Гординський, І. Іванець, Е. Козак, О. Кульчицька, Ю. Крайківський, А. Манастирський, П. Ковжун, П. Андрусів, Ю. Кирієнко, Р. Стратійчук, О. Друченко, Ю. Сінгалевич, В. Петрук, О. Курилас, Л. Гец, Ю. Вовк, В. Цимбал, М. Фартух, В. Січинський, М. Дяченко та інші, тому видання, як правило, були високохудожні, однак більшість їх виходила у дешевому поліграфічному виконанні [Корнєєва].

      Протягом  усього періоду змінювалося читацьке середовище, якщо у другій половині ХІХ ст. ― на початку ХХ ст. формувались читацькі інтереси українських дітей, то у 20 ― 30-х роках ХХ ст. спостерігається зворотній процес – вивчення читацького попиту і одночасно вплив на нього.

      У книговиданні дитячої літератури поодинокі  назви дитячих книжок збільшились  до 500 назв міжвоєнного періоду; від 200 ― 400 примірників до середніх тиражів 2 ― 3 тис. примірників, найбільші сягали 15 тис.; від «випадкового» характеру видання дитячих книжок до утворення ряду профільованих видавництв, товариств, спілок, які заповнили книжковий ринок, ліквідували «голод» українських дітей на рідну книжку, а також поширювали дитячі книжкові видання за межами України [Корнєєва].

     Українські  письменники беруть активну участь у створенні нових навчальних закладів, працюють у них викладачами. Зокрема такі, як І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, П. Білецько-Носенко, Г. Квітка-Основ’яненко та ін. Вони знайомлять молодь з літературою, історією України, усною народною творчістю. Виникають також перші спроби у створені підручників, букварів, читанок, авторами яких стають письменники [Огар].

     Виробленню  нових рис в українській дитячій  літературі, а на цій основі вихованню  національної гордості читачів сприяли праці з історії рідного краю та фольклорні видання. Маємо на увазі видання «Истории Малой России» Д. Бантиш-Каменського, «Історії русів» невідомого автора, збірок М. Максимовича «Малороссийские песни», «Украинские  народные песни», «Сборник народних украинских песен». Своєрідним посібником з історії козацтва стали шість випусків І. Срезневського «Запорожская старина» [Бондаренко].

     З викладу вищезазначеного матеріалу  бачимо, що жанрово-видова палітра тогочасної дитячої книги була представлена переважно виданнями навчального характеру, а також творами художньої літератури.

     Стислий огляд деяких граней нової української  дитячої літератури дошевченківського періоду переконує в тому, що вже тоді був підготовлений ґрунт для переростання її в нову, вищу якість. Це відбулося з появою Т. Шевченка. Він став також основоположником нової української літератури для дітей. Увійшовши до дитячого читання (вірші про матерів, дітей, пейзажна лірика), вона збагатила літературу для дітей ідеями народності, єдності, досконалими художніми формами. Читаючи Т. Шевченка молодь вбирала в себе його рішучу непримиренність до несправедливості, пошуки суспільного і морального ідеалу. «Кобзар» Т. Шевченка став настільною книгою всього народу, кожної сім’ї і особистості; за якою оволодівали початками грамотності, щоб згодом за тим же «Кобзарем» досягти вершин розвитку тогочасної політичної та естетичної думки.

     Незважаючи  на тяжкі соціально-політичні умови, які склались тоді для української  творчої інтелігенції, у 70-90-х рр. з’являється ціла плеяда передових національних майстрів художнього слова, які визначали новий етап у розвитку дитячої літератури.

     Література  для дітей початку ХХ ст. формувалася з гуманістичних традицій української літератури ХІХ ст. і мала дві виразно окреслені тенденції, дві проблемно-тематичні домінанти. Перша ― виховання загальнодемократичного світогляду, людської гідності, честі, внутрішньої свободи особистості. Друга ― прагнення більшості авторів прищепити читачу-дитині паростки національної свідомості, любов до рідного слова, до свого народу, гордість за нього.

     Багату  літературну спадщину, адресовану юним читачам (віршовані твори, байки, переклади  дитячої поезії і прози), залишила О. Пчілка [Огар].

     Окремо  варто сказати про майстрів малої  дитячої прози, авторів низки науково-популярних творів для дітей ― Бориса і Марію Грінченків. У 1906 р. подружжя організувало у Києві (з 1914 по 1917 рр. його діяльність призупинено, відновлено 1917 р.) одне з перших спеціалізованих видавництв дитячої літератури. Відразу після заснування подружжя почало видавати бібліотеку «Молодь», яка існувала до 1919 р. Керувала видавництвом М. Грінченко. Видавець доповнила і видала «Буквар», перевидала книгу для читання «Рідне слово», здійснила літературний переклад, а пізніше і випустила книгу Р. Гальботта «Старшина Вільбайської школи». М. Грінченко була автором і водночас видавцем таких творів, як «Мудрий вчитель», «В сніжному краї», «Орлеанська діва», «Як придумали їздити», «Захисник ображених», «Як звільнили південноамериканські штати». Видавництво М. Грінченко намагалося активно популяризувати серед юних читачів твори класиків зарубіжної літератури [Огар].

     У 1917 р. вчетверте було перевидано «Книгу казок віршем» Б. Грінченко, до якої увійшло 17 творів, адресованих дітям різних вікових категорій. Видання М. Грінченко були, як правило, добре ілюстровані ― вона залучала до співпраці відомих художників А. Іванова, І. Бурячка, О. Сластьона. На відміну від продукції інших видавництв, видання М. Грінченко були великі за обсягом (150-170 сторінок), виходили досить значним, як на той час, накладом (від 6 до 14 тис.), на якісному папері і відповідали основним поліграфічним вимогам [Огар].

     У цей період видавалося досить багато дитячих книжок. У 1919 р., наприклад, в Україні вийшло 150 назв для дітей і серед них понад дві третини ― українською мовою; за 1928 рік ― 525 назв. Випуском дитячих видань тільки у Києві займалися видавництва «Час», «Друкар», «Вік», «Вернигора», «Криниця», «Волошки», «Нашим дітям», приватні видавництва Є. Череповецького, М. Грінченка та ін [іст. укр. літ. ХХ ст., 2 ч., 1 кн.].

     Аналізуючи  роботу тогочасних видавництв слід згадати  львівську видавничо-торговельну  спілку «Мальовані казочки», яка успішно впроваджувала оригінальні на той час форми поширення дитячих видань серед споживачів. Засновниками спілки були О. Лотоцький та П. Балицький. О. Лотоцький запропонував ідею видавати українські народні казки малоформатними ілюстрованими виданнями обсягом до 16 сторінок і продавати їх значно дешевше, ніж аналогічні російські (по 1 коп. за примірник українського видання замість 10 коп. за російського). Успіх видавничо-торговельної спілки полягав у добре продуманій накладовій політиці ― десять моновидань казок, кожне накладом 10-20 тис. примірників [Огар].

     Фірма випустила 17 назв видань (серед назв ― добре відомі сучасним дітям «Цап та баран», «Рукавичка», «Ріпка», «Коза-дереза», «Івасик-Телесик» та ін.), деякі накладом в 40-50 тис. примірників. У тому ж самому оформленні що й видання казок, вийшли біографія Т. Шевченка, збірка його поезій «Кобзарик», підготовлена спеціально для дітей, збірники різдвяних колядок, читанки, букварі. Підприємство задумане і створене О. Лотоцьким виявилося рентабельним і не потребувало зовнішньої допомоги. Його видання дуже швидко поширювалися по всій Україні [Огар].

     На  рубежі десятиліть з’являється анімалістична  проза, до якої звертається чимало авторів [іст. укр. літ.ХХ ст., 2 ч., 1 кн.].

     Початок ХХ ст. спрямував розвиток літератури для дітей і дитячого книговидання у зовсім інше русло. Відтоді виразними ознаками дитячого видання стали ідеологічна тенденційність та політична заангажованість. Провідним мотивом у творах цієї доби була революційна героїка, героїка боротьби з внутрішніми і зовнішніми ворогами, героїка розбудови країни [рідне слово].

     У кінці третього ― на початку четвертого десятиліття ХХ ст. створюються потужні видавництва літератури для дітей: «Радянська школа», «Держлітвидав», «Молодь». Та найголовнішим осередком видання дитячої літератури стало видавництво «Дитвидав УРСР», що в 1964 році змінить назву на «Веселка» й продовжить роботу над виданням переважно літератури для дітей. Проте видавництва працюють під суворим наглядом і постійним втручанням держави. Письменники не можуть працювати публічно без творів, призначених для «ідеологічної кодифікації» в суспільній свідомості ролі існуючого режиму [літ. для дітей у ХХ ст.].

     У цей період видавництва починають  випускати видання таких письменників, як А. Малишка, П. Воронька, Н. Забіли, М. Пригари, О. Іваненко, В. Сосюри, П. Тичини, М. Рильського, Б. Харчука, А. Головка. Вони писали переважно літературно-художні твори, проте Б. Харчук працював над створенням науково-популярних видань для дошкільнят  та читачів молодшого шкільного віку. Його твори (зокрема, «Як ведмідь зимує», «Над чистими озерами», «Бузьки», «На сніговій галявині», «Калина») короткі за обсягом, з ненав’язливим виховним аспектом і оригінальним сюжетом, легко прочитуються і надовго залишаються у пам’яті дитини [літ. для дітей у ХХ ст.].

     Українська  дитяча літератури 60-х рр. докорінних змін не зазнала. Основна функція дитячого видання мала бути виховна. Естетичні критерії стали другорядними, ставилися під сумнів фантазія, гумор, розкутість, неоднозначність розв’язання конфліктів [іст. укр. літ. ХХ ст].