Українське літературознавство хх століття: здобутки та втрати

Періодизацію  літературного процесу в «Історії...»  здійснено відповідно до «великого  вчення» про соціально-економічні формації («Література доби феодалізму», «Література доби розвитку капіталізму», «Література доби імперіалізму...», «Література періоду відбудови народного господарства і соціалістичної індустріалізації», «Література періоду колективізації сільського господарства» тощо) , усі намагання вчених створити історію української літератури в дожовтневий час та в 20-х роках XX ст. оголошено неспроможними, про існування кількатомних історико-літературних праць М. Возняка, М. Грушевського, С. Єфремова і Б. Лепкого навіть не згадано. Проте свою працю автори «Історії...» кваліфікували як «почесне і відповідальне завдання створити марксистську історію української літератури», пройняту комуністичною ідейністю, войовничу, наступальну, спрямовану проти будь-яких проявів ворожої ідеології в літературі» (13). Пропонувалася, отже, типово «ідеологічна версія» літературної історії, в якій навіть найбільш специфічні питання художньої творчості подавалися з точки зору політики («Проблема типовості — проблема політична» — І, 10). З особливим пієтетом мовилося в «Історії...» про лист Сталіна до Кагановича від 26 квітня 1926 р., про його праці «Національне питання і ленінізм», «Марксизм і питання мовознавства» та інші. Характеристика останньої являла собою в «Історії...» стислий виклад дослідження О. Біленького «Значення праці Й. В. Сталіна «Марксизм і питання мовознавства» для радянського літературознавства». Такі розробки, на думку Є. Кирилкжа і С. Крижанівського, які вмістили свої статті у спеціальному випуску «Рад. літературознавства», що присвячувався 70-річ-чю О. Білецького (1955. № 18. С 17—32), заслуговували на особливу увагу як фундаментальні праці з теорії літератури. В «Історії української літератури» подібні праці визначали основні принципи літературознавчого аналізу усієї спадщини українських письменників, тим паче, що О. Білецький був і головою редколегії цього видання. З винятковою послідовністю застосовувався найголовніший принцип марксистського літературознавства, за яким кожне явище оцінювалося з позицій тематичних та «відданості» письменннка класовим (революційним, пролетарським) ідеям. Вульгарно-спрощене трактування провідних засад спричинило хибне прочитання усієї літературної історії, з якої дуже легко, за такою методологією, можна було вилучати або вульгарно витлумачувати такі неординарні постаті, як П. Куліш, М. Драгоманов, В. Винниченко, М. Хвильовий, М. Зеров, Г Косинка, В. Підмогильний тощо. Так, П. Куліш «ідеолог реакційної літератури» (І, 291), М. Драгоманов «націоналістичний міщанин» (І, 358), В. Винниченко і О- Олесь «закляті вороги революції» (І, 595), М. Хвильовий — «автор контрреволюційного роману «Вальдшнепи» (II, 103), а таких літераторів, як М. Зеров чи Г Косинка, ніби й зовсім не існувало. Щодо письменників канонізованих, то для характеристики їхньої творчості використовувались в «Історії...» переважно два «дієслова» -«дореволюційні автори розвінчували суспільний лад», а «радянські оспівували його». 

Створенню двотомної  «Історії української літератури»  передував вихід кількох монографічних  досліджень академічного характеру, які  присвячувалися і загальним питанням історико-літературного плану, і творчості окремих письменників. Вони більш-менш активно виходили протягом усіх п'ятдесятих років, але якісний рівень цих видань залишався той же, що й «Історії...». Бібліограф Л. Гольденберг зазначав, що якісні характеристики повоєнної літературознавчої книжки «тісно пов'язані головним чином з поступом науки про літературу та рівнем її відповідності тим суспільним завданням, які виконувало літературознавство на різних етапах історії країни» f. Наголосити на цій цитаті необхідно з тої причини, що йдеться саме про пореволюційні етапи історії, коли з кожним десятиліттям літературознавство дедалі щільніше підганялося під «суспільні завдання», тобто розвивалося відповідно до приписів тоталітарного радянського суспільства. У монографіях про творчість Т. Шевченка чи І. Франка, П. Тичини чи М. Рильського головною була теза про «єднання української літератури з російською», а з середини 50-х років (у-зв'язку з помпезним відзначенням 300-річчя возз'єднання України з Росією) вона забирала увагу майже всього літературознавства. У 1954 р. збірник «Рад. літературознавство» (№ 17) вийшов під назвою «Єднання братніх літератур», а працювали над його упорядкуванням учені інституту літератури імені Т. Шевченка АН УРСР два роки. У 1955 р. був підготовлений збірник, який присвячувався 70-річчю О. Біленького. Вийшов він подвійним обсягом і містив матеріали не лише про наукову діяльність відомого критика, а й з інших наукових проблем: «Заметки к спорным местам «Слова о полку Игореве» Л. Булаховського, «З історії створення роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» М. Сиваченка, «Із спостережень над поетикою А. Малишка» Л. Коваленка тощо. Програмні публікації «Рад. літературознавства» за 1957 p.,—«Образ робітника-революціонера в п'єсі М. Горького «Міщани», «Оточення і громадсько-політична діяльність М. Коцюбинського в період створення повісті «Фата моргана», «Відображення Коліївщини в російській літературі», дослідження О. Білецького «Шляхи розвитку дожовтневого українського літературознавства» та «Літературознавство і критика за 40 років Радянської України» (обидві праці були надруковані у зв'язку з 40-річчям революції 1917 року) — підтвердили старі методологічні засади науки. Хоча траплялися у цих матеріалах вже натяки на потребу «нового» переосмислення багатьох явищ української літератури, але їх ніхто не брав до уваги. 

Розробка теоретичних  проблем в 40—50-х роках майже  не практикувалася. З'являлися вряди-годи окремі публікації, на зразок «В. Ленін  про літературу і мистецтво» Д. Тамарченка («Література і мистецтво». 1945. 25 січ.); «Образ В. І. Леніна в українській народно-пісенній творчості» П. Попова, «Образ В. І. Леніна в українській радянській літературі» С Крижанівського (обидві у журналі «Радянське літературознавство». 1951. № 15); «Ленінська теорія відображення і пізнавальна роль художньої літератури» Д. Чалого (Рад. літературознавство. 1955. № 18), але далі того, що сказав у цій галузі в 30-х роках О. Білецький, наукова думка не просувалася. Вважалося, що тут усе вже з'ясовано, а про будь-які полеміки та дискусії не було й мови. 

Загалом дискусія чи полеміка як спосіб пошуку істини в  той час була рідкісним гостем у літературознавстві та критиці. «Дозволялось»  полемізувати хіба що з усілякими  «буржуазними» вченими. Такою полемікою, зокрема, був пройнятий 16-й випуск «Рад. літературознавства» (1952), присвячений спадщині Т. Шевченка. У ювілейних статтях містилася значна інформація про різні грані творчої постаті Шевченка («Шевченко і слов'янство», «Тарас Шевченко і народна творчість», «Тарас Шевченко і Адам Міцкевич», «Т. Г. Шевченко в білоруській літературі» тощо), але це робилося з «позицій марксистсько-ленінської науки», яка безапеляційно відкидала судження про Шевченка «романтиків-ідеалістів», «буржуазних позитивістів», «реакційних монархістів», «ліберальних журналістів», усіляких «компаративістів» тощо. Діставалося тут і вульгарним соціологам, котрі зводили докупи усіх «дворянсько-поміщицьких письменників» (Є. Кирилюк), але нікому не спадало на думку, що пропоноване «нове» прочитання Т. Шевченка, засноване «в епоху перемоги науково-матеріалістичного світогляду» (О. Білецький), є лише різновидом того ж вульгарного соціологізму. 

Основною зброєю, якою оперувало академічне літературознавство в дискусії зі своїми «буржуазними»  супротивниками, була... політична лайка. Поміркованішою постає тогочасна поточна критика: дискутанти в ній, хоча й зрідка, але зверталися до суто фахових питань літератури. Показовими тут були, зокрема, дискусії середини 50-х років з питань типізації в художньому осмисленні життя. Критики виступали проти «безконфліктного» зображення дійсності, «голих» декларацій і псевдохудожніх ілюстрацій офіційних тез, закликаючи письменників до всебічного проникнення в діалектику суперечностей суспільного розвитку, у складні перипетії «духовного» життя людини. Такі заклики звучали і в виступах на III з'їзді письменників України (1954), але їхній зміст і в цьому випадку набував нерідко схоластичного характеру, оскільки базувався все ж на ілюстративному уявленні про літературу. Коло замикалося: і критика, і академічне літературознавство виявлялися цілком ідентичними, коли говорити про їхню головну недугу — хибне трактування самої специфіки художньої творчості. Вражені цією хворобою були і критичні книжки різноманітної тематики («Літературно-критичні нариси» Л. Новиченка, 1951; «Ідейність і майстерність» М. Шамоти, 1953); літературні портрети окремих письменників («Юрій Яновський» О. Бабишкіна, 1957; «Павло Усенко» І. Дузя, 1958; «Василь Минко» А. Іщука, 1957; «Микола Бажан» С Крижанівського, 1954; «Володимир Сосюра» І. Стебуна, 1948 тощо). Серед останніх виділялася монографія Л. Новиченка «Поезія і революція» (1956). Присвячена ранній творчості П. Тичини і тодішній літературній добі, вона, попри наявні в ній усталені вже тоді негації про «надкласовий» гуманізм окремих віршів із «Сонячних кларнетів», цілковите неприйняття мотивів збірки «Замість сонетів і октав» тощо, містила чимало фахових спостережень над оригінальною поетикою великого художника. Деякі з цих думок критик уточнив і вдосконалив у повторному виданні книжки в 1979 p., а також в найновіших статтях. 

Літературознавство  української діаспори зароджувалося  на українському материку і лише згодом стало зарубіжним. Початки його належать рокам німецької окупації України  під час другої світової війни, але  певні зв'язки воно мало і з традиціями передвоєнного літературознавства, що розвивалося в Західній Україні. У 1941—1943 pp. в окупованому Харкові почав виходити журнал «Український засів» (є чотири номери), який, звичайно, не позбавлений окупаційної тенденційності (перший номер починався зверненням німецького вояка до українців). У ньому вміщено переважно матеріали про творчість репресованих у 30-х роках українських письменників, написані більш-менш об'єктивно з точки зору історико-літературної науки. Автори цих матеріалів згодом опинилися за кордоном, налагодили зв'язки з старішими українськими емігрантами і спільно в нелегких умовах чужини почали займатися науково-критичним дослідженням української літератури. Відтак сформувалися в Німеччині, США, Канаді та інших зарубіжних країнах своєрідні центри українського літературознавства, в яких працювали такі відомі дослідники літератури, як Г. Костюк, Ю. Шерех (Шевельов), Ю. Лавриненко, О. Пріцак та інші, котрі намагалися охопити своїм зором і материкову українську літературу, і творчість письменників української діаспори. Принциповими були, зокрема, статті Ю. Шереха «Стилі сучасної української літератури на еміграції» (1946), «Українська еміграційна література в Європі 1945—1949» (1949), «Два стилі літературної критики» (1948) тощо, які утверджували досить самобутній погляд на стан справ в українському еміграційному письменстві. Особливо активно досліджував Ю. Шерех у цей час творчість репресованих у 30-х роках письменників. Ця проблема стала предметом його статей «Хвильовий без політики» (1953), «Шоста симфонія Миколи Куліша» (1956), «Людина і люди» («Місто» Валеріана Підмогильного», 1955), «Легенда про український неокласицизм» (1944), «Так було чи так мало бути» (про творчість А. Любченка, 1952). Ідеологічний аспект критичної розмови в цих матеріалах був присутній, але перевага все ж надавалася суто естетичному трактуванню явищ, яке було здебільшого науково виваженим, хоча подекуди й не позбавленим дискусійних чи навіть суперечливих моментів. 

Ю. Шерех прагнув  об'єктивно розібратися в складних питаннях історії української літератури і дати їм власну критичну оцінку. Щодо цього становлять інтерес критично аргументовані його погляди на український неокласицизм, на стильове розмаїття української літератури, на «наглядову» і «вглядову» критику тощо. Обґрунтовуючи їх, критик виявляв неабияку безкомпромісність у полеміці з цих питань як з радянськими, так і з діаспорними вченими. Тому в нього: практично немає відверто тенденційних підходів до творчості хай навіть і найбільших страдників української літератури часів великих репресій і вульгарних шельмувань. Він помічав слабини в ранній драматургії М. Куліша; знаходив пояснення успіхам і невдачам М. Хвильового-художника і М. Хвильового-політика; не обставляв тільки позитивними епітетами творчість неокласиків; доводив, що треба розрізняти творчість А. Любченка ваплітянської пори і часів окупації, коли письменник «перейшов... на позиції далеко примітивнішого і ретрограднішого малахіянства-донцовщини»... 

Справжньою подією в українському літературознавстві став вихід у Мюнхені 1959 р. антології «Розстріляне відродження», яку впорядкував Ю. Лавріненко, подавши також ґрунтовні критичні розвідки про знищене у 20—30-х роках покоління українських письменників. . 

Прикметно, що потрапили  до цієї антології і постаті тих авторів, об'єктивно художня творчість яких вершилася у 20—30-х роках (П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан та інші). 

Вихід «Розстріляного відродження» збігся з часом, коли в  Україні почалася вибіркова реабілітація репресованих у 20—30-х роках. Але Ю. Лавріненко в своїй антології охопив всіх, хто потрапив у жорна репресій. Він трактував це як закономірність режиму, як найтрагічнішу сторінку в багатовіковому нищенні української духовності. Ідеологічний аспект проблеми Ю. Лавріненко ґрунтовно поглибив аналітичним розглядом самобутньої творчості кожного митця, окремого літературного явища 20—30-х років і тогочасної української літератури загалом. Він показав, що це було справді відродження українського духу, яке на хвилі революційних змін 1917 року піднесло свої природні національні потенції на рівень світового культурного розвитку, додавши до нього неповторно значущу змістову барву. її принесли у свою творчість і П. Тичина, і. Г. Косинка, і М. Хвильовий, і М. Куліш, і М. Зеров, і В. Підмогильний, і К. Буревій та багато інших визначних постатей; які в умовах соціальної й національної залежності стали жертвами спланованого терору й не змогли на повну силу реалізувати свій талант. Аналіз поетики кожного письменника здійснено в антології з тонким філологічним хистом. Особливо примітне в цьому плані трактування Ю. Лавриненком необарскового стилю української літератури 20-х років, в якому знайдено і національну художню традицію, і її зв'язки з світовими традиціями, і ту визначальну рису, що зробила його самобутнім феноменом. У певному розумінні це потрактування сприймається, звичайно, як авторське; є в ньому надто вже суб'єктивні міркування і цілком очевидні пересади (до необарскового стилю «зараховуються» часом відверто романтичні речі; з ним пов'язується майже все» що хоч трохи нагадує художню манеру М. Хвильового), але це, мабуть, перевитрати швидше емоційного, ніж методологічного плану: автор наметався, зокрема, й таким чином довести, що М. Хвильовому належить справді виняткова роль у розвитку стильових пошуків письменства 20-х років. Зрештою, літературознавчі судження Ю. Лавріненка є суто авторськими, з ними можна сперечатись, але не брати до уваги не можна, бо кожне з них так чи інакше аргументується. 

Літературознавство  української діаспори продовжувало традиції вітчизняного літературознавства, котре після знищення в 3)-х роках С Єфремова, М. Зерова та інших вчених в Україні практично перестало існувати.